«Тут пофіг, ким ти “на гражданці” був»

11:07
1142
views

«Чули, що Вьюн служить?» – поширилася новина серед журналістів Кропивницького в березні. Казали, що Ігор Вьюн – молодець, справжній чоловік і таке інше. Дехто, правда, дивувався: чи такий уже й потрібний Збройним силам чоловік у віці за сорок, який не проходив строкову, а працював у журналістиці та інших мирних сферах, де зовсім не потрібно володіти зброєю та вдосконалюватися у фізпідготовці?

Настав час розпитати про це його самого. Приводом зателефонувати Ігорю став День журналіста.

– За яких обставин тебе мобілізували?

– У лютому я знайшов нову роботу. 29 числа мав приступити до виконання обов’язків. Але – війна. Звернувся в тероборону. Там: «Іди у військкомат». Я – туди: «Хочу бути корисним батьківщині». Там глянули у мій військовий квиток: «Вам немає чого непокоїтися». Тобто не потрібен. Питаю, чому маю сидіти на дивані, коли війна. Розповів, чим займався «на гражданці». Гадав, мої знання й уміння знадобляться на військовій службі. «Чекайте, викличемо», – пообіцяли. 14 березня о дев’ятій зателефонували: «Півтори години на збори». Вкинув у речовий мішок ще кілька консервів, трусів, шкарпеток і – на призивний пункт. Навіть авто не встиг поставити в безпечне місце. Тепер розумію, що треба було обзавестися більшим рюкзаком, ємністю літрів з 60 чи й більше, покласти якомога більше білизни. Ліки теж потрібні. Можливо, доведеться ділитися.

– Але ж ти, здається, не служив строкову.

– Коли після інституту проходив медкомісію, визнали непридатним через поганий зір. Після того зробив лазерну корекцію зору. А тут на нашу країну напав ворог. За таких обставин піти на військову службу – це не надзвичайний вчинок. Це звичайний чоловічий рефлекс.

– Як відреагували рідні?

– Мама побажала: «З Богом, синок». Не скажу, що сприйняла мій вибір спокійно. Знали колишня дружина, донька.

– Відчував страх, залишаючи домівку?

– Назву свій тодішній стан сленговим словом «стрьом». Попереду була невідомість.

– Не питаю, де ти зараз. Але хоч трішки розкажи, чим займаєшся.

– Нині я у відносно мирному місці. О шостій – підйом, вмивання, фіззарядка. О восьмій – шикування. Далі – вишколи. Кожен займається відповідно до спеціальності, яка вказана у військовому квитку. Після двадцятої – відпочинок.

– Знання і вміння, набуті тобою «на гражданці», знадобилися у війську?

– Використовуються, але в дуже малій мірі.

– Ким були до мобілізації солдати, з якими служиш?

– Є кілька підприємців. З малого і середнього бізнесу. Поводяться як прості люди, без пихи. Та тут і пофіг, ким ти «на гражданці» був. Є сільські дядьки. Один про корову любить розказувати. Хороший чоловік. Є спортсмен, є рекламник. Багато солдатів – з бойовим досвідом. Воювали в АТО. Рвуться на війну. Командири кажуть: «Встигнете. Краще навчіть тих, хто не служив». Вік солдатів – різний. Є двадцятирічні, а декому добре за п’ятдесят.

– Який же толк у війську від дядька з пузцем?

– Війна – це не тільки операції спецпризначенців. Гарним воїном може бути дядько з великим животом. Важливо, щоб він навчився тактиці бою. Завдання – знищити якомога більше ворожої живої сили, зброї та техніки, але не ціною свого й товаришів життів. На це нас і націлюють.

– Важко було звикнути до армійського дискомфорту?

– Це не дискомфорт. Це інший комфорт, ніж удома. Вдячний за це командирам. І місцевій громаді, яка подбала про матраци і постіль для нас.

– Годують добре?

– Так. Але недосолюють. Мабуть, звикли готувати для школярів та людей на дієті. А багато тих, з ким служу, «на гражданці» і не бачили таких гарних страв, як тут. Це було особливо помітно в перші дні служби, коли волонтери годували.

– Прибираєте в приміщенні, де ночуєте, по черзі?

– Так, є графік. Офіцери, сержанти теж прибирають.

– Отакої! В Радянській армії офіцери цим не займалися. А як звертаєтеся до командирів – невже тикаєте?

– У нашому підрозділі такі командири, що казати їм «ти» незручно. І вони до нас зазвичай – «на ви». Можливо, в інших ротах – по-іншому. З командирами нам пощастило. Вони воювали. Вовчари. Ми, солдати, між собою – «на ти». Але багато не відійшло від «гражданки». Ще звикають до субординації, до того, що треба питати дозволу. Знущань над молодшими солдатами, інших диких звичаїв, які були в Радянській армії – знаю про це з розповідей старших, – у нас немає. Жодного разу не чув наказу: «Роби, бо так треба», – завжди пояснюють, навіщо. Такою й має бути армія – армія вільних, мотивованих людей. Сподіваюся, наступні покоління не боятимуться військової служби через уявлення, що там примушують драїти туалети, і не хизуватимуться тим, що від неї відкупилися. Навпаки, молодь має прагнути потрапити в армію, де розкриють її здібності й навчать потрібним речам.

– Як у вас щодо випивки?

– Вільного часу майже немає, а на пиятику – і поготів. Та, як відомо, свиня болото знайде. Є хлопці, які до служби любили хильнути. І дуже дорого платять, коли попадаються на цьому, – виплати зменшуються моментально та суттєво.

– Не шкодуєш, що пішов служити?

– Не шкодую. Мій мотив простий: не хочу, як той щур, пересидіти війну в підвалі, хочу захищати батьківщину й рідних. Після перемоги нас, чоловіків, мабуть, питатимуть – наприклад, коли прийматимуть на роботу, – чим займалися після 24 лютого 2022 року. Не хочу опускати очі й вигадувати щось.

– Віриш у перемогу?

– Вірю. Хочу, щоб там у вас було тихо. Я ж вікна нові поставив днями.