Іще раз про Херсон

12:07
598
views

Він проїздом був у Кропивницькому. Познайомилися. Михайло з Херсона. Був там і під час окупації. – Розкажіть про все. – Та все є в Інтернеті. – І все-таки розкажіть.

 

– Вранці, десь о четвертій-п’ятій, 24 лютого нас почали бомбити. На Чорнобаївку полетіли літаки, вертольоти. І над самим містом вони кружляли. Наші хлопці тримали Антонівський міст, скільки могли. Мабуть дні три трималися, а ворог їх «утюжив» і з неба, і з землі. До цього пару раз на танках заїжджали в місто – типу розвідки. А 28-го вони масово зайшли у Херсон. Наша тероборона намагалася їх достойно зустріти. Не знаю, хто ними командував, але хлопців на відкритій місцевості просто розстріляли з крупнокаліберного кулемета.

Коли «освободітєлі» зайшли в місто, почали його розстрілювати. Гасили по всьому типу за те, що їх не так зустріли. Було багато розстріляних будинків, машин, загиблих людей. Херсоном спочатку «керували» російські військові. За деякий час почали створювати військові комендатури, адміністрації, феесбешні та росгвардійські контори.

Херсонці зустріли все це з ненавистю. Виходили на мітинги, влаштовували масові акції, ставали перед БТРами. На бік окупанта перейшли одиниці, якісь непомітні місцеві. В основному був народний опір, протест.

Треба було виживати. Люди почали робити запаси їжі, ліків. Ліки таємно возили і в лікарні, де перебували наші поранені хлопці. Був певний ажіотаж, бо місцевої влади не було, керувати містом було нікому. Депутати, які залишилися, щось намагалися зробити, але марно. Пару місяців працювали деякі комунальні служби – мабуть, за інерцією, і ті потім перестали це робити.

У перші два дні війни з Херсону евакуювалися поліція, СБУ, прокуратури, суди. Напевне, до вечора 24-го вже нікого з них не було в місті. Потім місто було взяте в кільце, виїхати з нього стало неможливо. Були такі, хто, ризикуючи життям, намагався виїхати. Перші люди їхали через Станіслав – якимсь чином проривалися на Миколаїв. Потім кілька машин були розстріляні, і вже не ризикували. Після стали домовлятися про вивіз людей за баснословні суми грошей. Створили коридор через Снігурівку на Баштанку. Певна кількість людей виїхала. Після того, як підірвалося кілька машин та активізувалися воєнні дії, і туди перестали їздити.

На деякий час з’явилася можливість їхати на Кривий Ріг. Там були такі черги машин! Люди чекали по п’ять діб. І знову – розстріл колони, багато загинуло. Хтось ще намагався прорватися, але й цей шлях був закритий.

Останнім варіантом залишалося виїхати через Василівку. У цьому напрямку виїжджали найдовше. Я сам кілька разів їздив цим коридором. Та я й іншими їздив – вивозив людей, бо маю транспорт. І за ліками їздив. Туди й назад їздив, мабуть, раз 20. Дружину з дітьми вивіз, а в Херсоні залишилися батьки, брат, теща й тяжко хворий тесть. Я залишився біля них.

Кругом були блокпости. Багато. Перевіряли всіх: документи, телефони, роздягали, щоб перевірити татуювання. Якщо хтось не сподобався на зовнішність, забирали. З кимось «спілкувалися», когось – «на підвал». І я ледве не потрапив «на підвал». Довго вели зі мною «бесіди»: кого знаєш? Де був? У чому брав участь? Я відверто пургу гнав: казав, що працюю сторожем, нікого не знаю. У таких випадках треба вести діалог, щось відповідати, а не замикатися. Бо вони вміють ще й морально вбивати.

Перед відходом орки залишили місто без світла. І нещадно мародерили. І спецтехніку, і катери, і автомобілі вивозили. З парковок забирали машини, вантажили на евакуатори й відвозили.

Коли прийшли наші, люди плакали від щастя, дня три ходили з прапорами. Хоча спочатку не вірили – боялися, що можуть бути провокації, що це переодіті росіяни. Коли переконувалися, що це наші захисники, радість всіх переповнювала.

А потім повернулася місцева влада. Тут почалося виконання різних ролей вже ними. Зрозуміло, що військові займаються своєю справою, поліція – своєю, у місцевої влади якесь своє бачення ситуації та подій. Стали наводити порядки якимсь дивним чином: прибирати будівлі, кіоски, білборди. От більш нічим було зайнятися. Місто два місяці без світла, а вони з кіосками борються. Тоді інші регіони дуже допомагали гуманітаркою. Цю допомогу ми відчули.

І коли було підірвано дамбу, також колосально допомагали волонтери з інших регіонів. Техніка наших рятувальників виявилася непідготовленою, людей не вистачало, рятувальних жилетів не було. А влада гілки в місті обрізала й вулиці мела. Так, це треба робити, але в такій ситуації… Люди прийшли на допомогу людям. Якби не волонтери, обласна та міська влада нічого б не змогла зробити.

Зараз нас бомблять майже цілодобово. Зрозуміло, що це їхня помста за Херсон. Подавляться!