«Ходжу місцями, де син ходив»

12:05
944
views

«Тут суцільне горе. Ви подивіться, стількох їх поховано!» – каже Зінаїда Язева, зупинившись біля хреста з табличкою: «Язев Олег Валерійович. 30.III. 1979 – 9.III. 2023». Лише кілька днів у березні нинішнього року могила її сина була тут крайньою. З того часу ця частина Далекосхідного кладовища в Кропивницькому, відведена для поховання загиблих захисників, дуже розрослася. Чотири довжелезних ряди могил, і рідко в який день не появляються нові поховання.

Пані Зінаїда приходить до сина чи не щодня.

Приношу воду і каву, наливаю. Олег каву любив. Сигарети кладу, він курящий був. Свічку запалюю. А спочатку протираю портрет, окуляри.

Зінаїда Язева – з Лисичанська. Впродовж 45 років трудилася медсестрою в тамтешній лікарні. Каже, з урахуванням шкідливості роботи її стаж мав би становити 90 років, але записали тільки 75 – більше не можна.

Олег, закінчивши школу і ПТУ, працював на Лисичанському НПЗ, на охоронних підприємствах. І, за словами матері, постійно мав додатковий підробіток. Наприклад, підряджався встановлювати вікна.

Олег мав стрижень. Знав, чого хоче. Хотів, щоб у дитини все було. Купував Маркові все, чого сам не мав у дитинстві.

2017 року Олег пішов захищати країну. Служив за контрактом до 2020 року. У січні 2021-го – знову у стрій. На військовій службі його й застала велика війна. Дружина в той час перебувала в Польщі, а син – у Лисичанську, біля бабусі Зінаїди.

У лютому 2022-го ми ховалися від обстрілів у ванній кімнаті, – згадує Зінаїда Олексіївна. – У підвал не бігали. Бо як бомба влучить в будинок, підвал стає братською могилою. Це я з чотирнадцятого року знаю, тоді в підвалі просиділи тиждень.

У лютому торік Олег зателефонував матері й наказав вивезти Марка, якому тоді тринадцятий минав, у Польщу. Там хлопця чекала мати.

Ми з онуком вибиралися з Лисичанська з одним рюкзаком. Поклала документи, взяла води. Олег сказав, що вода має бути обов’язково. Вони як з оточення вибиралися, то воду пили з калюж.

На запитання, чи не складно було їй, пенсіонерці, їхати з онуком у таку далечінь, в іншу країну, Зінаїда Олексіївна каже:

Біда навчить. А знаєте, скільки мені років? Сімдесят сім.

– Не може бути. На вигляд ви значно молодші.

Мені ніхто стільки не дає. Не вірите дивіться, – жінка демонструє паспорт.

У Польщі, за словами пані Зінаїди, їй одразу ж захотілося додому.

Хоча Олег й казав: «Мамо, запам’ятай, у нас уже немає дому». Але я не могла залишатися в Польщі, коли син – в Україні, воює. Знайомі, які роз’їхалися з Лисичанська по всій Україні, кликали мене до себе. Олег сказав, що відвезе мене в Дніпро, там його побратими. Відпросився зі служби, зустрів мене у Львові п’ятого липня. Його як побачила… На себе не схожий. Худий, змарнілий, знервований. Відвіз мене в Дніпро. Велике місто, там нікого не знаю. Кажу: «Синок, відвези мене в Кропивницький». Мене сюди покликала Світлана Миколаївна, завідувачка з лікарні, де я працювала. У Кропивницькому мені сподобалося. Він мені нагадує Лисичанськ. Восени минулого року Олег після поранення був тут на реабілітації. Йому теж Кропивницький сподобався. Останній раз ми розмовляли восьмого березня цього року, він зателефонував, привітав. Сказав: «Мамо, купи собі взуття». Він мені грошима допомагав. Кажу: «Синок, уже на день народження». Думала, приїде на мій день народження,15 березня. А того дня привезли тіло…

Від волонтера-лікаря, який намагався доправити Олега до госпіталю, Зінаїда Олексіївна знає: її сина, командира ремонтного відділення бронетанкової техніки 53-ї бригади, було тяжко поранено під час артилерійського обстрілу, а перед тим він підбив три ворожі танки.

Не довезли його живим. Помер від втрати крові… Ми були як одне ціле. Нам можна було й не розмовляти. Достатньо бути разом. Так само – і з онуком. У мене з Марком – дуже теплі стосунки.

Зінаїді Олексіївні тепер невтямки, як пережила похорон сина. Вона тоді упала на труну, її заспокоювали колишня колега та ще одна жінка. З рідні у Кропивницькому – ні душі.

Зате як свої Зінаїді Олексіївні стали хлопці, поховані поряд із сином. Знає, де і за яких обставин загинули, їхні сімейні історії.

Брати Бойки загинули в перший день війни, а в Кропивницький їх привезли через рік, разом з моїм Олегом. А там лежить хлопчик з Курахового. Його мама вдома потрапила під артобстріл. Була в душовій кабіні, коли прилетіло. Поранило. Син – у нього дві вищі освіти – терміново приїхав з Угорщини. Доглядав за мамою в Дніпрі, потім сюди перевіз. Звідси й призвали в армію. Загинув. Тут стільки горя… Кожен по-різному переносить. Одному треба виговоритися, інший замикається. Я з’їдаю себе, як іржа залізо. Біль не проходить. Я годинами тут. Приберу могилу, підсиплю. Квіти навесні посадила, біля них ціле літо – бджоли. Замінила прапор, бо той, що був, вилиняв. Купила металевий карниз в «Епіцентрі» – тепер це флагшток, бо вудка довго не протрималася. А треба було ж чимось той карниз привезти сюди. Важко у місті, де нікого не знаєш. Ось купила кущики по 250 гривень, посаджу, – Язева привезла на кладовище два вазони із саджанцями з родини кипарисових.

Пані Зінаїда зізнається: душа болить ще й через те, що опинилася в літах на чужому дивані. Десятки років трудилася, тяглася, і все пропало. Пенсію майже всю витрачає на оренду квартири. Залишаються копійки. Державної компенсації за втрату сина-воїна ще не отримала, тож економить як може. На кладовище – тільки безплатним автобусом.

Щодо харчів – я завжди невибаглива була. Люди дивувалися, що я вранці бутерброд з кавою з’їм і аж до обіду мені нічого не хочеться.

Але, звісно, вона рада допомозі від благодійних організацій. Наприклад, перед Покровою отримала гуманітарку від «Мрії», ця фундація опікується родинами загиблих захисників.

Чим обурюється Зінаїда Язева, це – бюрократією. Зіткнулася з цим явищем і збираючи документи для нагородження сина посмертно високою державною відзнакою. Спочатку її послали в управління юстиції по копію синового паспорта. Ледь встигла, документ ще не утилізували. Принесла копію у військ­комат, а там кажуть, що треба й довідку про ідентифікаційний номер. «Чому ж одразу не сказали?» – тільки й мовила жінка. Зате про пересічних кропивничан вона відгукується тепло. Каже, люди тут – добрі. Якась жінка, познайомившись з Язевою в тролейбусі, поводила її по установах.

Я ніколи раніше не сиділа без діла. Привчила себе змолоду до дисципліни. Піднялася, застелила ліжко, прибрала в помешкані і – на роботу. Ніколи не працювала на голу ставку, завжди на півтори або дві. Город на дачі обробляла. Усе життя навитяжку. Тепер багато вільного часу. Ходжу місцями в Кропивницькому, де син ходив, коли був тут на реабілітації. Його телефон мені віддали, і там – його фотографії в Кропивницькому. Або йду сюди…