«Занурилися в минуле – сонячне і прекрасне»

11:16
831
views
Знімок – із сайту ОУНБ імені Чижевського.

Коли Валентина Гребньова два місяці тому вирушала з Франції на гостини в Україну, тутешні друзі, як і в попередні рази, уже чекали її. А просто знайомі – такі, як автор цих рядків, – й не дізналися б про перебування пані Валентини в Кропивницькому, якби не презентація в бібліотеці імені Чижевського її книжки «Прованс: сонце, море, лаванда, книжки». 

На презентацію прийшло кілька десятків кропивничан, у тому числі викладачі ЦДУ імені Винниченка на чолі з професором Клочеком, з якими Гребньова викладала на одному факультеті. Послухали про дивовижний Прованс, жителі якого, як запевнила одна з них – Валентина Гребньова, уміють, попри негаразди, радіти життю – там навіть число 13 приносить удачу. Дізналися, що саме в Провансі розташований острів Іф, де височіє однойменний замок, знайомий нам з роману Дюма «Граф Монте-Крісто». Замок знаменитого розпусника маркіза де Сада, який придбав П’єр Карден, – теж у Провансі. Не дивно, що в Провансі дуже подобалося Альберу Камю, там його й поховали. Утім, як зауважила авторка книжки, українці мають не біднішу, ніж провансальці, культурну спадщину, тільки не навчилися її пропагувати й використовувати з комерційною метою. І хоча навряд чи хто з присутніх найближчим часом скористається порадою пані Валентини поїхати в Прованс, зустріч вдалася напрочуд теплою. Було помітно: зустрілися близькі, майже рідні люди.

Звісно, Гребньова, вирушаючи в Україну, насамперед хотіла побачитися з батьком і сестрами. Батькові – 85 років, мешкає в Конельській Попівці на Уманщині, де й народилася Валентина.

– Одинадцять років, як мами не стало. Батько раніше до кухні діла не мав, а тепер навчився і куховарити, і консервувати. Город обробляє. Допомагає стареньким сусідкам, коли треба щось полагодити. Сильний духом чоловік. Працював шофером у колгоспі, але надзвичайно начитаний. Так склалася доля, що не мав змоги вчитися. Воєнне покоління, батько – тридцять восьмого року. Але читав все життя. І мене ввів у світ літератури. Після роботи в колгоспі прибігав додому, садив мене на плечі, і ми йшли поночі у сільську бібліотеку. Батько брав книжки для себе, мені давали дитячі.

У Франції Валентина – понад десять років. Перебралася туди 2010 року до чоловіка – художника Геннадія Гребньова, відомого як Віктор Орлі, він у Франції – з 2004-го. Увесь цей час Валентина не пориває зв’язків з батьківщиною.

– Опинившись у Франції, я відчула, що дуже не вистачає атмосфери, в якій працювала стільки років. Хоча розмовляти українською було і є з ким, зокрема і поза сім’єю. Але цього замало. Тому дуже допомагало спілкування з Володимиром Євгеновичем Панченком, Григорієм Дмитровичем Клочеком, Любов’ю Олексіївною Зубак, Ольгою Іванівною Крижанівською, Світланою Петрівною Пономаренко, Лілією Олександрівною Ожоган, Валентиною Костянтинівною Рибальченко, Ніною Олександрівною Задорожною, Ганною Семенівною Бондаренко, Ольгою Іванівною Денисенко, іншими колегами. Леоніда Васильовича Куценка і Світлани Григорівни Барабаш уже не було на цьому світі. На початку 2010-х ще не існувало таких, як тепер, технологій, щоб запросто поговорити з людиною в іншій країні, і ми листувалися  електронною поштою. На жаль, вийшов з ладу мій комп’ютер, де зберігалося листування з Володимиром Євгеновичем Панченком. Дуже цікаве листування. До речі, я й кандидатську дисертацію під керівництвом Володимира Євгеновича написала, ще 1996 року. Тема – творчість Довженка під час Другої світової війни. Тоді відкривалися архіви, з’явилася можливість дослідити недоступні раніше матеріали.  Працюючи над дисертацією, я побувала в архівах у Києві, у Москві. Дозвіл ознайомитися з Довженковими рукописами в архіві мені дала вдова, Юлія Солнцева. Я тримала в руках рукопис кіноповісті «Україна в огні», написаної Довженком 1944 року й одразу ж забороненої Сталіним. Свою дисертацію я поклала в основу книжки «Катарсис. Довженко і тоталітаризм», її видано 1997 року. А через кілька років дізналася, що якийсь столичний аспірант переписав мою дисертацію про Довженка і назвав її своєю, навіть не потрудившись з’ясувати, що вже є моя книжка на цю тему.  Той плагіат мені показав Григорій Дмитрович Клочек. Коли я вже у Франції проживала, Григорій Дмитрович просив мене, щоб з’ясувала, як викладають у французьких школах літературу, – його цікавить літературна освіта в різних країнах. Я звернулася до знайомого професора, викладача німецької мови, він приносив шкільні підручники, щоб я побачила, як французькі школярі вивчають тексти, які їм завдання дають. Про все це написала Григорію Дмитровичу.

За словами Валентини Гребньової, літературною працею на чужині вона зайнялася на прохання Володимира Панченка.

– Викладаючи у Києво-Могилянці, Володимир Євгенович заснував інтернет-видання «ЛітАкцент» і запропонував мені працювати у цьому проєкті – писати статті про місцину на півдні Франції, де проживаю, про письменників, чиї долі пов’язані з нею. Володимир Євгенович і сам захопився таким напрямком – літературними мандрівками, написав книжку «Сонячний годинник» – розповіді подорожувача Україною, якому відкриваються історії видатних співвітчизників. Я й писала для «ЛітАкценту» такі статті. Потроху занурювалася в атмосферу Провансу. Читала, вивчала, було цікаво. Потім доля підкинула роботу – почала працювати у туристичній сфері, гідом. На цій роботі ще більше занурилася в дослідження Провансу. Коли почався карантин і роботи не було, захотілося зібрати докупи все, що напрацювала. І все це перетворилося на книгу.

На запитання, чи складно було вивчити французьку, відповідає:

– Заважали учительські комплекси: хочеться, щоб все було правильно, грамотно. І якщо в чомусь сумніваєшся, почуваєшся невпевнено. Тому цей процес був тривалий і не такий легкий, як хотілося б. Я відразу потрапила в університет, де нас занурювали у світ мистец­тва. Водночас вивчала мову. На початку хотілося закритися, щоб не чути французької взагалі. Це – як у спорті, коли ще не звик до великих навантажень. Через пів року почала відчувати французьку. Згодом зловила себе на думці, що уже думаю по-французьки. І французи кажуть, що, перш ніж вивчати їхню мову, треба з рік її просто слухати.

Ось як Валентина Гребньова описує своє оточення у Франції:

– Найближчі люди – це, звичайно, сім’я. Доня Олеся з чоловіком переїхали до нас на початку 2010-х. Їхня Полінка народилася у Франції. Син Ярослав переїхав зі своїми Катрусями 2015 року. Оточення нашої сім’ї – переважно знайомі Геннадія, він дуже комунікабельний, публічний, на відміну від мене. Це – художники, письменники, журналісти, професура, юристи, медики, вчителі. Інтелігентна, освічена публіка, з якою надзвичайно цікаво. Коли я почала проводити екскурсії, коло спілкування розширилося – познайомилася з краєзнавцями, мистецтвознавцями, працівниками музеїв, екскурсоводами з різних країн. Багато з них – вихідці з СРСР, теперішні жителі Європи, Америки, Ізраїлю. Багато українськомовних.

Про сприйняття французькими друзями біди, яка прийшла в Україну, вона каже так:

– Наше з чоловіком оточення сприймає це як біду і допомагає Україні. З початком війни ми всі разом стали до роботи. Діти – Олеся, Ярослав, невістка Катерина разом з друзями мобілізувалися з перших днів. Далі підтягнулися різні асоціації, українські й французькі, підключилися студенти, українці, які проживають в Марселі, французи. Проводили мітинги, розселяли прибулих українців, відправляли гуманітарну допомогу. Тепер цю роботу послідовно проводить Геннадій. («УЦ» не раз розповідала про гуманітарку, яку регулярно відправляють у Кропивницький Віктор Орлі та його французькі товариші. – В.К.) Але в цілому Європа, Франція в тому числі, – дуже прагматична. Війна не торкнулася європейців особисто, і вони сприймають її як щось далеке. І це природно.

Теперішня Україна, яка щодня зазнає величезних непоправних втрат, справила на Гребньову такі враження:

– Побільшало української мови в громадських місцях. Також мені здалося, що українці стали терпимішими, ввічливішими. Помітила, що багато людей – безрадісні. Особливо це помітно в селі. Коли бувала в селі до війни, воно жило на повну: із сусідських подвір’їв – сміх, на вулицях – люди. Тепер вулиці – порожні. І тато мені каже, що люди позачинялися в своїх домівках, із-за тинів майже не виглядають, тому що в горі. І з нашого села чоловіки загинули на війні.

Буваючи в Кропивницькому, Валентина Гребньова щоразу зустрічається з давніми друзями. Цього разу, каже, план зустрічей з ними навіть перевиконала. Та й часу було достатньо – гостини тривали два місяці.

– Бог подарував мені таке щастя – дружити з чудовими людьми. Я в цьому плані дуже-дуже багата. Як тільки повідомляю, що їду сюди, всі запрошують, пропонують зустрітися. Обійняти хочеться всіх, усі мені дорогі. З ким не вдається зустрітися, телефоную. Наприклад, Олегу Євгеновичу й Тамарі Іванівні Полярушам, які нині в Києві проживають, телефонувала. А пам’ятаєте Світлану Петрівну Пономаренко? У мої студентські роки вона кураторкою нашої групи була. З нею теж підтримую зв’язок.

22 грудня зібралися я, Ганна Бондаренко, Ніна Задорожна та Олена Куценко, побували біля могил Леоніда Васильовича Куценка, Василя Петровича Марка, Світлани Григорівни Барабаш. Це святі місця, де спочивають дорогі люди, вчителі. Не доїхала до могили Володимира Євгеновича Панченка, він далеченько від Кропивницького похований. А оцієї зустрічі в бібліотеці, скажу вам чесно, не планувалося. Так склалося. Добрі люди запропонували – я відгукнулася. Занурилися в минуле – сонячне і прекрасне.

Днями Валентина Гребньова вирушила у Францію. Обіцяє приїхати у квітні до нас знову.