Коли автор почав читати свій вірш з книжки, хлопчик з другого ряду раптом вигукнув: «Ура!» «О, здається ми разом вигадали нову версію вірша, - сказав автор. - До кожного рядка в кінці я додаватиму «Ура». Отже – у слона була жона…» – «Ура!» – хором вигукнули діти.
Дитячий письменник і поет Сашко Дерманський гостював у Кропивницькому цілих три дні. Зізнався – за цей час дуже втомився, адже бажання поспілкуватися з ним виявили безліч дітей. Школи, бібліотеки, велика зустріч з дітьми й батьками в приміщенні телерадіокомпанії… Кореспондент «УЦ» «впіймав» Сашка вже на третій день у дитячій бібліотеці імені Шевченка – між зустрічами з учнями шкіл № № 4 й 34 та Кіровоградського колегіуму. Як і годиться за одночасного перебування в одному приміщенні більш ніж сотні дітлахів, було гамірно й весело.
Творча зустріч автора з такою непередбачуваною аудиторією, як діти, – це завжди виклик і непроста робота. Але, як каже сам письменник, - воно того варте
– Діти дивляться на світ іншими очима, ніж дорослі, й часто ставлять такі запитання, на які не одразу вдається знайти відповідь. Я для себе навіть складав рейтинг дитячих запитань, які мене найбільше вразили, - розповів нам Сашко Дерманський. – Але, на жаль, зараз не можу жодного пригадати. Треба їх записувати в спеціальний блокнотик. Я ділю такі незвичайні запитання на дві категорії. Перша – це чудернацькі питання, на які ти просто не знаєш, як відповідати, бо ніколи не думав про те, що запитується. І це недитячі, глибокі, мудрі запитання, які потребують від тебе гідної відповіді.
– Складно давати відповідь на такі питання?
– Діти – зовсім інша аудиторія, ніж дорослі. Їм не потрібна твоя точка зору на щось чи якісь особисті роздуми. Як відповідати? Дітям треба говорити правду – або жартувати, якщо розумієш, що чесна відповідь буде занадто складною. До речі, тут, у Кропивницькому, була одна з зустрічей у школі. Я зайшов до класу, представився, спілкуюся з дітлахами. І бачу – сидить хлопчик, сумний такий, знуджений. Ну, думаю, він не читав моїх книжок, не знає, хто я є. Не всі ж діти мають знати Сашка Дерманського! Але, коли перейшли до запитань, дивлюся – піднімає цей хлопець руку. О! – думаю, таки йому цікаво. Даю йому слово, а він запитує: «Скажи-и-ите, когда это все закончится?»
Твори Сашка Дерманського входять до шкільної програми з української літератури – у молодшій школі діти вивчають на уроках його повість «Чудове Чудовисько». Тож не дивно, що багато питань діти задавали саме по ній, – малеча бажає продовження історії. Насправді у Сашка є декілька дитячих книжкових циклів. Окрім «Чудового Чудовиська», він створив кілька повістей про вужа Ониська та його родину, Маляку – принцесу Драконії, а також збірку «Казки дракона Омелька» й інші. Крім прозових творів, Дерманський випустив віршовану збірку «Бигимоти не медмеді».
Цікавий факт: народився Олександр Дерманський на Київщині, але невелике село, у якому він провів своє дитинство, називається Гайворон. У нашому, кіровоградському Гайвороні йому теж випало побувати.
– Це було в дитинстві. Там жила моя тітка, бо її чоловік був родом із вашого Гайворона, і якось я разом із родиною приїздив до них гостювати. Мені було років 7 чи 8.
– А на чиїх творах формувався ваш художній смак? На кого з письменників ви хотіли би бути схожим?
– По-перше, це світова класика – Астрід Ліндгрен, Мілн. З наших авторів – Анатолій Костецький був для мене номером один. Трошки підрісши, почав читати Григора Тютюнника, Віктора Близнеця. Не знаю чому, але повз мене пройшли твори Нестайка – його «Тореадорів» і «Пригоди в лісовій школі» я прочитав уже дорослим.
– А класика радянської літератури?
– Вона, звісно, теж була, але якогось великого впливу на мене не мала. Принаймні це не те, на що я хотів би рівнятися. Особливо, якщо врахувати, що радянські письменники часто банально переписували твори іноземних. Згадаємо «Буратіно», якого було списано з «Піннокіо», або «Чарівника Смарагдового міста» й «Країну Оз». Я розумію людей старшого покоління, які на цих книжках виросли, але для багатьох література на них закінчилася, а те, що виходить у світ зараз, вони літературою не вважають. Я не думаю, що моя дитина багато втратить, якщо не познайомиться з Незнайком чи Буратіно. Крім радянської, є величезний пласт світової класики, яку можна досліджувати все життя.
– До речі, у вас є діти?
– У мене двоє дітей. Старшій доньці вже 17 років, молодшій – 7.
– Які книжки ви читаєте їй?
– Те саме, на чому зростав сам.
– Діти запитували, коли ви написали першу книжку – у 27 років. Що змусило дорослого чоловіка писати твори для дітей?
– Дитячі письменники часто розказують, що почали писати для своїх дітей, бо не могли знайти гідних творів інших авторів. Я таку історію теж міг би розказати, але не буду, буду чесним. Писати почав від безгрошів’я. Це був початок 2000-х, мізерна зарплатня, а у мене якраз народилася донька, треба було годувати родину. Я працював у технікумі й згадав, що колись, у юності, графоманив, і декому мої твори навіть подобалися. Спробував, сподіваючись на великі гонорари. Гонорари виявилися теж копійчаними, але це стало початком мого шляху.
– Ваші зустрічі з дітьми спростовують думку, що зараз діти не хочуть читати, а граються в гаджетах.
– Насправді все просто – одні діти люблять читати, інші не люблять. Нас у родині було троє братів, старший обожнював читання, я потягся за ним. А молодшого це не дуже цікавило. Серед моїх друзів дитинства теж мало хто читав, хоча гаджетів не було. Були інші заняття, інтереси. Так було завжди.
Які пільги мають військові та учасники бойових дій: повний гайд від...