Сашко Дерманський: «Дітям треба говорити правду»

Коли автор почав читати свій вірш з книжки, хлопчик з другого ряду раптом вигукнув: «Ура!» «О, здається ми разом вигадали нову версію вірша, - сказав автор. - До кожного рядка в кінці я додаватиму «Ура». Отже – у слона була жона…» – «Ура!» – хором вигукнули діти.

Дитячий письменник і поет Сашко Дерманський гостював у Кропивницькому цілих три дні. Зізнався – за цей час дуже втомився, адже бажання поспілкуватися з ним виявили безліч дітей. Школи, бібліотеки, велика зустріч з дітьми й батьками в приміщенні телерадіокомпанії… Кореспондент «УЦ» «впіймав» Сашка вже на третій день у дитячій бібліотеці імені Шевченка – між зустрічами з учнями шкіл № № 4 й 34 та Кіровоградського колегіуму. Як і годиться за одночасного перебування в одному приміщенні більш ніж сотні дітлахів, було гамірно й весело.

Творча зустріч автора з такою непередбачуваною аудиторією, як діти, – це завжди виклик і непроста робота. Але, як каже сам письменник, - воно того варте

– Діти дивляться на світ іншими очима, ніж дорослі, й часто ставлять такі запитання, на які не одразу вдається знайти відповідь. Я для себе навіть складав рейтинг дитячих запитань, які мене найбільше вразили, - розповів нам Сашко Дерманський. – Але, на жаль, зараз не можу жодного пригадати. Треба їх записувати в спеціальний блокнотик. Я ділю такі незвичайні запитання на дві категорії. Перша – це чудернацькі питання, на які ти просто не знаєш, як відповідати, бо ніколи не думав про те, що запитується. І це недитячі, глибокі, мудрі запитання, які потребують від тебе гідної відповіді.

– Складно давати відповідь на такі питання?

– Діти – зовсім інша аудиторія, ніж дорослі. Їм не потрібна твоя точка зору на щось чи якісь особисті роздуми. Як відповідати? Дітям треба говорити правду – або жартувати, якщо розумієш, що чесна відповідь буде занадто складною. До речі, тут, у Кропивницькому, була одна з зустрічей у школі. Я зайшов до класу, представився, спілкуюся з дітлахами. І бачу – сидить хлопчик, сумний такий, знуджений. Ну, думаю, він не читав моїх книжок, не знає, хто я є. Не всі ж діти мають знати Сашка Дерманського! Але, коли перейшли до запитань, дивлюся – піднімає цей хлопець руку. О! – думаю, таки йому цікаво. Даю йому слово, а він запитує: «Скажи-и-ите, когда это все закончится?»

Твори Сашка Дерманського входять до шкільної програми з української літератури – у молодшій школі діти вивчають на уроках його повість «Чудове Чудовисько». Тож не дивно, що багато питань діти задавали саме по ній, – малеча бажає продовження історії. Насправді у Сашка є декілька дитячих книжкових циклів. Окрім «Чудового Чудовиська», він створив кілька повістей про вужа Ониська та його родину, Маляку – принцесу Драконії, а також збірку «Казки дракона Омелька» й інші. Крім прозових творів, Дерманський випустив віршовану збірку «Бигимоти не медмеді».

Цікавий факт: народився Олександр Дерманський на Київщині, але невелике село, у якому він провів своє дитинство, називається Гайворон. У нашому, кіровоградському Гайвороні йому теж випало побувати.

– Це було в дитинстві. Там жила моя тітка, бо її чоловік був родом із вашого Гайворона, і якось я разом із родиною приїздив до них гостювати. Мені було років 7 чи 8.

– А на чиїх творах формувався ваш художній смак? На кого з письменників ви хотіли би бути схожим?

– По-перше, це світова класика – Астрід Ліндгрен, Мілн. З наших авторів – Анатолій Костецький був для мене номером один. Трошки підрісши, почав читати Григора Тютюнника, Віктора Близнеця. Не знаю чому, але повз мене пройшли твори Нестайка – його «Тореадорів» і «Пригоди в лісовій школі» я прочитав уже дорослим.

– А класика радянської літератури?

– Вона, звісно, теж була, але якогось великого впливу на мене не мала. Принаймні це не те, на що я хотів би рівнятися. Особливо, якщо врахувати, що радянські письменники часто банально переписували твори іноземних. Згадаємо «Буратіно», якого було списано з «Піннокіо», або «Чарівника Смарагдового міста» й «Країну Оз». Я розумію людей старшого покоління, які на цих книжках виросли, але для багатьох література на них закінчилася, а те, що виходить у світ зараз, вони літературою не вважають. Я не думаю, що моя дитина багато втратить, якщо не познайомиться з Незнайком чи Буратіно. Крім радянської, є величезний пласт світової класики, яку можна досліджувати все життя.

– До речі, у вас є діти?

– У мене двоє дітей. Старшій доньці вже 17 років, молодшій – 7.

– Які книжки ви читаєте їй?

– Те саме, на чому зростав сам.

– Діти запитували, коли ви написали першу книжку – у 27 років. Що змусило дорослого чоловіка писати твори для дітей?

– Дитячі письменники часто розказують, що почали писати для своїх дітей, бо не могли знайти гідних творів інших авторів. Я таку історію теж міг би розказати, але не буду, буду чесним. Писати почав від безгрошів’я. Це був початок 2000-х, мізерна зарплатня, а у мене якраз народилася донька, треба було годувати родину. Я працював у технікумі й згадав, що колись, у юності, графоманив, і декому мої твори навіть подобалися. Спробував, сподіваючись на великі гонорари. Гонорари виявилися теж копійчаними, але це стало початком мого шляху.

– Ваші зустрічі з дітьми спростовують думку, що зараз діти не хочуть читати, а граються в гаджетах.

– Насправді все просто – одні діти люблять читати, інші не люблять. Нас у родині було троє братів, старший обожнював читання, я потягся за ним. А молодшого це не дуже цікавило. Серед моїх друзів дитинства теж мало хто читав, хоча гаджетів не було. Були інші заняття, інтереси. Так було завжди.