Великий світ очима Марії Некрасової

Вона народилася у Світловодську, що на Кіровоградщині, навчалася станковому живопису в Харківському художньому училищі та академії. Два роки тому Марію запросили викладати живопис у Китаї, а минулого місяця вона із родиною вже повернулася до України. Про цю подорож та те, як сприймає наш світ художниця, «Україні-Центр» Марія Некрасова розповіла в гостинній залі відділу мистецтв бібліотеки імені Дмитра Чижевського, де нещодавно відкрилася її виставка.

– Маріє, про що ця виставка?

– Тут представлені елегійні пейзажі, фрагменти відпочинку в селі, натюрморти та сюжетні картини. Більшість із них намальовані в селі Калантаїв Кіровоградської області, куди я дуже люблю приїжджати. Також тут є кілька картин із сіл Харківщини та Чернігівщини, які я малювала на художніх пленерах. Як на мене, усі вони передають якийсь теплий настрій дитинства. Навіть є картина, що так і називається «Дерево дитинства».

– Скільки часу приблизно займає створення робіт?

– По-різному. Від двох до чотирьох годин, а іноді й до кількох місяців. Буває також так, що спершу виникає ідея, яку я тримаю в голові як якесь враження, потім замальовую її, розмірковую та періодично до неї повертаюсь. Така робота може тривати навіть до кількох років. Іноді я ходжу й думаю тільки про конкретну картину чи ідею й не можу нічого робити, потім щось до неї додаю і, коли в голові образ повністю сформувався, можу написати її навіть за кілька годин, але сам процес розмірковування може займати багато часу. Буває так, що працюю паралельно з кількома картинами, наприклад, після пленерів, перед виставкою або для продажу. Іноді краще так, а іноді ліпше сконцентруватися на якійсь одній картині.

– А чи не впливає такий швидкий темп роботи на результат?

– Звичайно, впливає, але, якщо більша частина картини зроблена, якщо в неї вже закладений певний стан і настрій, тобто все вже вирішено, то лишається тільки доробити якісь останні штрихи. Створення картини традиційними техніками, наприклад олійними фарбами – це не як digital, де можна натиснути кнопку й скасувати неправильний крок. Ти ставиш мазок – і все, повернутися назад вже не можеш. Звичайно, є певні методи, як виправити ситуацію, якщо щось не вийшло, але все ж таки цим теж не варто зловживати. Іноді краще просто на деякий час лишити картину, забути про неї хоча б на півдня й попрацювати над якоюсь іншою, аби не марнувати час. Потім, коли знову її бачиш, виникає якесь нове враження. Деякі художники в майстернях перевертають картини догори дригом задля того, щоб подивитися на них під новим кутом. Я теж так роблю. Це дає мені як автору змогу побачити якісь помилки, які я не помічала, коли дивилася на картину під звичним кутом. Коли перевертаєш картину іншим боком, вона сприймається як абстрактна пляма, і одразу стає видно, де вона «стріляє», і розумієш, що це треба трошки прибрати. Дуже довго працювати над однією картиною теж не дуже добре, адже може статися так, що будеш боятися взагалі торкнутися її. Робиш один мазок і переживаєш, що раптом щось зіпсуєш, і ходиш над нею, думаєш, страждаєш. Тому іноді краще зробити й відправити на виставку, а там серед інших картин побачиш, чи так воно вийшло, чи не так. Є випадки, коли художники після виставки продовжували переписувати картини.

– Як часто ви відчуваєте задоволення після написання картин?

– Мені здається, завжди бути задоволеним не дуже добре. Художник має постійно щось шукати. Але частіше задоволення приходить вже після написання, може, й навіть через рік або кілька, коли довго не бачиш картину. Буває, вже відправив на виставку чи продав, а все одно здається, що чогось не вистачає, що можна було б щось іще зробити. Коли я малюю натюрморти або пейзажі, то часто розумію, на якому етапі варто зупинитися. Не тому, що я вже задоволена, а тому, що в картини вже є певний настрій. Якщо ж малювати далі, то можна перепрацювати, переробити картину, і вона стане хоч і добре вимальованою, але більш сухою, і я можу навіть загубити її настрій, тому допрацьовую зазвичай дуже обережно.

– Ви з дитинства малювали?

– Так, як звичайна дитина. Мої малюнки нічим особливим не відрізнялися від інших дітей.

– А коли талант проявився?

– В мене, скоріше, любов до цього проявилася, тому що якийсь хист, на мій погляд, є у кожного. Мені казали, що в мене є особливе вміння гармонійно поєднувати між собою кольори. В дитинстві відвідувала художній гурток, а вже в старших класах відчула бажання займатися цим серйозно. Вчителі підтримали цей поклик, сказали, що маю хист, який варто розвивати. Тож після школи вступила на навчання до училища, а потім до художньої академії у Харкові. Коли я викладала у Китаї, то побачила, що діти бувають різні: були ті, які малювали з дитинства та вже мали деякі навички, були шабутні й не дуже слухняні, а були й такі, що дуже довго сиділи й все вимальовували. Сказати, хто з них стане в майбутньому художником, я не можу. Але я добре відчуваю дітей, які ставляться до своїх малюнків, як до картин. З однією такою дівчинкою я займалася. Їй було всього три рочки, вона малювала усілякі закарлючки, натомість як інші діти її віку малювали вже якісь смайлики. Але вона розуміла, що її малюнок – це картина, яку вона хотіла зробити саме так. Вона тримала в голові певний образ, який вона відтворювала на листі. Діти малюють з різних причин: для когось – це спосіб сказати щось про себе, хтось розслабляється та релаксує від цього процесу, а хтось хоче відтворити те, що є в природі. І все це добре. Художником може стати не тільки та людина, яка завжди хотіла займатися цією справою, бувають і такі, що взагалі не думали малювати, а потім почали й відчули до цього хист.

– Розкажіть, як потрапили до Китаю?

– Ми дізналися про цю пропозицію через знайомих. Нам сказали, що один китаєць планував відкрити художню та балетну школу й шукав учителів. Ми поїхали туди разом з чоловіком і дитиною та викладали в художньому гуртку при балетній школі, тому що художню там так і не відкрили. У групах дітей було небагато – по 6-8 чоловік віком від 3 до 8 років. Було багато маленьких дітей. Нам пояснювали це тим, що дошкільнята більш вільні в цьому плані, тому що ті, які вчаться, зазвичай не мають часу на якісь гуртки. У Китаї шкільна програма складніша, ніж у нас, і навантаження значно більше. Спілкувалися ми з ними спочатку англійською через перекладача, а потім, коли перекладача забрали, то пояснювали все жестами. З України були ще вчителі, які викладали балет. Були ми там більше ніж 2 роки. Повернулися сюди в лютому.

– Не через коронавірус?

– Ні, особисто я закінчила працювати ще в січні й залишилася, щоб іще трохи поподорожувати в Китаї, але плани нашого відпочинку через коронавірус дійсно змінилися: буквально через 3 дні подорожі ми вимушені були повернутися, бо більшість готелів зачинилася. Тоді ми поїхали до Таїланду, а потім дізналися, що нашим колегам-викладачам сказали повертатися до України через подовження карантину. Тож ми всі разом поїхали додому, тому що сенсу там залишатись не було.

У місті, в якому ми жили, паніки, пов’язаної з вірусом, як такої не було. Люди спокійно одягли маски та сиділи вдома, вони довіряли уряду й казали, що просто потрібно пережити цей складний період. Так само слухняно вони ставляться до роботи, але тільки в робочий час. На відміну від них, ми можемо працювати, коли потрібно, й навіть понаднормово, удома або ж думати над роботою у вільний час. А китаєць роботу залишає на роботі й вдома про неї навіть і не згадає. Під час роботи в гуртку були такі ситуації, коли, наприклад, дітей не було і як такої роботи теж, то ми собі сиділи й займалися своїми справами, малювали щось своє, або ж кудись виходили, я, наприклад, збирала квіти в саду для натюрмортів, але китайці казали, що так не можна робити, потрібно сидіти й чекати вказівок. «Ваша робота включає й сидіння», – казав нам наш начальник. У цьому сенсі нам трошки важко зрозуміти їхній менталітет.

– Чи вплинуло перебування в Китаї на вашу творчість?

– Якийсь час мені здавалось, що воно ніяк не впливає. Я малювала майже ті ж самі натюрморти та пейзажі. Але будь-які зміни, і навколишні, і внутрішні, впливають на людину. Тому поступово я помітила, як в мене з’явилося бажання спробувати щось нове, аби зрозуміти, потрібно воно мені чи ні, прийшли нові ідеї, яких не було ще два роки тому, тобто вони виникли саме під час проживання в Китаї. Може, із цього вийде якась серія картин. Я завжди змінююся, і моя творчість теж. Зараз я малюю інакше, ніж тоді, коли навчалася. Наприклад, мені казали, що в тонких співвідношеннях я працюю добре, а от якісь яскраві тони я не беру. І тоді я цілеспрямовано пробувала міняти свій колорит, спеціально, щоб відійти від свого й спробувати інше, зрозуміти, чи зможу я так працювати. Потім робила більш декоративні та графічні картини, додавала більше ліній. Іноді буває так, що я беру якусь техніку, вимальовую її, але потім залишаю, тому що вона мені не до душі. Це потрібно для того, щоб подивитися на себе з іншої сторони, ніби змінити зачіску або стиль.

– Що малюєте найбільше?

– Відчуваю схильність до сюжетних портретів та натюрмортів. Якщо бачу, як гарно стоять на підвіконні якісь предмети, то одразу беру олівець і замальовую. Іноді виставляю предмети спеціально, але це виходить дещо рафіновано, тому особливо мене вражає, коли вдається ніби піддивитися життя речей, які стали самі собою. Із стилів мені найбільше лежить до душі імпресіонізм. Люблю малювати з деякою непрямою символікою, яка може бути захована в якомусь настрої. Мені не дуже до вподоби коментувати свої картини по точках: от це меланхолія, дівчина сидить, вона зажурилася, заспівала пісню й так далі.

– Як сприймає навколишній світ художник?

– Можу сказати про себе та людину, з якою теж обговорювала цю тему. Іноді ти йдеш і бачиш когось або щось професійним оком. Наприклад, ми п’ємо з вами чай, і я сприймаю вас як людину та співрозмовника, але одночасно в мене працює такий внутрішній професійний скан, і я бачу, як це можна було б намалювати, в голові формується певна картинка. В інших професіях це теж присутнє: балерина, наприклад, яка йде по місту, може впізнати іншу балерину по ногах, професійний музикант не може слухати концерт, якщо чує якісь помилки у звучанні інструментів і так далі. Зараз ми з вами говоримо, і я бачу: от вікно, тут стоять такі предмети, з цього теж можна щось намалювати. Зазвичай воно йде просто фоном, якщо я не можу взяти олівець і одразу почати працювати.

– Чи потрібна вам якась особлива атмосфера, щоб малювати?

– У студентські роки була дуже потрібна. Тоді ми старалися віднайти її через музику, аби хоча б трошки відгородитися. Бо насправді всі ці звуки, шуми, освітлення дуже впливають не тільки на художників. Навіть коли ми спимо й щось блимає, це не дає мозку відпочити. А коли в одній кімнаті малює багато людей, це завжди певний стрес. Доводилося якось звикати, боротися, не зачинишся ж сам десь у кімнаті. Хоча, коли можна було, то й зачинялися. Усі шукали якихось куточків, де можна було б спокійно малювати. Зараз я можу сказати, що здатна працювати майже в будь-яких умовах. Але все ж таки більше полюбляю малювати в майстерні наодинці. Буває так, що якісь предмети можуть дратувати чи відволікати, і їх потрібно просто сховати від очей.

– Є така думка, що більшість творчих людей – інтроверти, заглиблені в себе. Наскільки це про вас?

– Я намагаюсь більше бути відкритою та показувати це, але мені здається, що все ж я інтроверт. Мені цікаво малювати те, що всередині мене. Це може бути якийсь натюрморт чи сценка із життя, але воно завжди дуже особисте.

– Чим займатиметесь в Україні тепер після повернення?

– Будемо далі малювати, готуємо ескізи. Зроблю невеличку подорож по Кіровоградській області та Україні, де створюватиму замальовки для майбутніх картин. У мене є ідеї, які я хочу сказати, але словами я їх донести не можу, тому мені потрібен певний час, аби їх намалювати та щоб мене це задовольнило. Є такі ідеї, які я хочу «добити», тож буду працювати, знаходити для них час і потім продавати. Дуже приємно, коли ти можеш малювати те, про що тобі болить або співається і воно комусь потрібне, хтось платить тобі гроші за те, щоб ти й далі міг і їсти, і співати про це. Мабуть, про таке мріє кожен художник.

– Що вас надихає найбільше?

– Подорожі, нові або старі забуті місця, люди, природа… Взагалі надихнути може що завгодно, і я ніколи не знаю, що мене надихне цього разу. Наприклад, я можу їхати на пляж на відпочинок і не думати про те, що я художник, який малює море чи щось у цьому роді. Але, вставши рано вранці, я можу побачити якесь світло крізь віконце, прибиральницю або дитину на піску, і вже складається певний образ, з якого потім може народитися картина. Надихають також якісь села, дачі, навіть простий сонячний промінчик чи дівчина, яка одягла гарну сукню. Це не означає, що я малюватиму саме це, але воно допомагає включитися у робочий процес, тому що музу чекати можна довго. Іноді дійсно буває дуже важко, бо це ж творчий процес. Але все одно треба продовжувати й працювати – і муза прийде.