Книга на пам’ять…

Ще минулого року Олександрія замахнулася на літературно-творчий альманах «Джерело» обсягом майже 500 сторінок, присвячений 30-річчю місцевого літературного клубу з однойменною назвою. Видання вийшло за підтримки міського голови Степана Цапюка, про що свідчить і фото церемонії вручення йому книги з підписом: «Поети висловлюють вдячність за допомогу у виданні збірки».
Оскільки тираж усього 180 екземплярів, то ми маємо справу з фактично подарунковим проєктом, тим більше, що кількість авторів складає більше 60 чоловік, тобто менше трьох екземплярів на брата. Вийшла така собі антологія місцевого літературного життя за останні три чи й більше десятків років. Більшість авторів – це люди з більшою чи меншою технікою римування, і найчастіше їх вирізняє лише одне – щирість і здатність до передачі власних почуттів, світогляду та життєвого досвіду. Звичайно, є твори, до яких, як кажуть, горнеться душа, але на 500 сторінок їх замало. До таких безперечно належить і фундатор клубу та натхненник випуску збірочок поезій «Джерело» Володимир Дерусов – поет, журналіст, видавець.
Мені пощастило стати одним зі співавторів першої такої колективної збірки, яка побачила світ у 1992-му році, до речі, редактором був відомий журналіст «Кіровоградської правди» і поет Віктор Ганоцький, з яким ми потоваришували пізніше. Так сталося, що Володимиру Івановичу Дерусову належить чи не вирішальна роль і в моїй журналістській долі, бо саме він і запропонував спробувати свої сили в газеті, і було це в кінці 1991-го року, коли перше «Джерело» вже було в друкарні. Якраз тоді Володимир Дерусов заснував інформаційно-видавниче агентство «Олександрія-Прес», яке випускало профспілкову, але вільну газету олександрійських вугільників «Трибуна шахтаря».
А познайомилися ми з ним набагато раніше, ще у 70-х роках минулого сторіччя, і теж на ниві поезії. Він був і журналістом газети, і редактором місцевого радіо, яке тоді, що називається, було на слуху й на виду, бо тиражі «Ленінського прапора» доходили до 30 тисяч, а радіо щодня транслювало місцеві новини та репортажі. Клуб поезії при газеті існував і раніше, здається, його очолював В’ячеслав Колесніков, ми збиралися в редакції, читали свої вірші й слухали поради маститих.
Уже в 70-х Володимир Дерусов, молодий ще чоловік, адже народився він у травні 1951-го року, друкувався у всесоюзних виданнях, пам’ятаю його підбірку в популярному журналі «Сельская жизнь», багато в чому передовому виданні на той час, тож потрапити на його сторінки міг лише справжній поет. Хоч пік журналістської діяльності припав на розквіт «застійних», Володимир Іванович вирізнявся творчим підходом до своїх радіорепортажів, в яких було чутно і завод, і ферму, і людину. Якось довелося допомагати робити репортаж і мені, це було, коли в Олександрії демократичний актив почав проводити перші мітинги, один з них відбувся біля стадіону, народу зібралось багато, прийшов і перший секретар міськкому Олексій Скічко, шахтарі були налаштовані рішуче, дехто навіть вимагав від ораторів спілкуватися українською, тож я допомагав Володі у тисняві пробитися ближче до ораторів – тримав мікрофон. Можливо, відголоски того мітингового періоду прозвучали в його вірші «Эпоха завершается»:
Ах, это время бурное, как море…
Мы все – на круче, смотрим сверху вниз,
Где в ореоле изумрудных брызг
Корабль-призрак в вечность уплывает…
…И знает только вездесущий Бог –
Какая жизнь сегодня начинается.
Без перебільшення, це була його епоха, яка й підняла його, і погубила, тому що «рухнет берег в злой водоворот, и станет тихо, мирно и понятно, но время не попятится обратно». На момент організації видавничого агентства в 1992-му році ми вже товаришували, я привозив з Півночі свої вірші, він читав свої, епоха наливалася невідомістю, ми зустрічалися і в його приватній садибі на півбудиночка біля пожежної частини, а потім і в квартирі, бували і в мене, випивали під роздуми й суперечки. Коли я остаточно повернувся в кінці 1991-го року, Володя запросив мене в газету «Трибуна шахтаря», а ще я взяв участь у фінансуванні проєкту, тобто дав гроші на купівлю двох друкарських машинок, на них ми й працювали в приміщенні районної кінофікації, де була наша редакція, поряд з «Ленінським прапором» і друкарнею.
Він вчив мене й підтримував, пам’ятаю, що свій перший матеріал про плавальний басейн я писав з російсько-українським словником, але, прочитавши його, редактор похвалив. Так почалася моя журналістика, потім, за його ж завданням, я робив матеріал про створення телестудії НТА й там і залишився. Пізніше вже я допомагав Володимиру, коли у 1994-му році він вирішив балотуватися в Верховну Раду, у мене зберігся пожовклий аркуш паперу з питаннями до кандидата Дерусова. У ньому були запитання на актуальну тогочасну тематику про Чорноморський флот, ядерну зброю, червоних директорів, спекуляцію й таке інше, але першим було таке: «Чому ви, творча людина, вирішили стати підприємцем?»
Він дійсно став підприємцем, але творче в ньому таки переважало, тим більше, що вірші писати він не припиняв, тому реалізовував більше творчі проекти, такі, як спроба випуску першого аналітично-мистецького журналу чи збірки поезій, які комерційного успіху не принесли. Володимиру якось вдалося взяти за допомогою директора Фабрики діаграмних паперів кредит в один мільйон гривень і придбати перший комп’ютер, який він сам і освоїв. Пам’ятаю, як він якось буденно сказав, випускаючи тютюновий дим, бо палив багато: «Ну, ось я й мільйонер», – і сказав це з сумом, неначе передчував недобре, так і вийшло. Казали, що були нові кредити, які він не міг повернути, з’явилися борги та рекетири, від яких довелося переховуватися.
І в його віршах середини 90-х було багато передчуттів і навіть передбачень, але більше тривоги, як в «Одиноком волке»:
Так хочется порой завыть,
Врага за горло сцапать,
Но остается лишь скулить,
Уткнувшись мордой в лапы.

Все уже и теснее круг
Моих свинцовых бед.
Быть может, завтра поутру
Оставлю алый след.
У ньому наростало не лише роздратування, але й приреченість: «Двинуть бы по жирной морде гада, но шустер он. Даром что хромой», або: «Где-то есть высокий дом, никогда не жить мне в нем». Але Володимир Дерусов залишився в своїх віршах як тонкий і чутливий лірик, як людина, що кохала й, здається, до кінця жила передчуттям кохання, як і передчуттям трагічного фіналу в «Майской сирени»:
Косая запись в Книге судеб,
В лиловых брызгах лист и стол,
Сирени цвет ласкает губы
И осыпается на пол…
Коли я почав працювати на телебаченні, ми бачилися рідше, але зустрічалися, він навіть проіндексував і повернув мій фінансовий внесок у видавництво, причому про проблеми не казав, а коли я почав працювати в Кіровограді, якось і зовсім перестали бачитись. А потім він виїхав з міста, просто зник, казали, що десь ховається від кредиторів чи рекетирів, і взагалі його могли вбити. Хтось казав, що він вже помер десь чи в Миколаївській чи Херсонській області, але точних відомостей досі немає.
Ось така трагічна доля одного з найкращих журналістів і поетів Кіровоградщини Володимира Івановича Дерусова, незаслужено забутого й не відзначеного чисельними обласними преміями. Він точно заслуговує на офіційне визнання, бо джерело його вишуканої поезії струмує й досі…