Дитячий горщик в бомбосховищі

10:58
1312
views

На всю Балашівку лунає церковний дзвін, коли в Кропивницькому оголошують повітряну тривогу. У суголоссі з ним звук сирени сприймається не так тривожно – принаймні, автором цих рядків. Якось, вслухаючись у це співзвуччя, подумав: от би поспілкуватися з дзвонарем! Він мені уявлявся сивочолим схимником у чернечому вбранні – не надто зручному, щоб підійматися під купол храму, особливо вночі.

Але священника, якого зустрів у церковній лавці Свято-Єлисаветинського чоловічого монастиря, моя ідея розповісти в газеті про дзвонаря не захопила.

– Краще написали б, як біженцям допомагаємо.

– То розкажіть! Як до вас звертатися?

– Отець Варнава. Архимандрит. Благочинний монастиря Святої Праведної Єлисавети.

Отець Варнава веде мене монастирськими приміщеннями. У коридорі перед кухнею чистять картоплю троє чоловіків – очевидно, монахи, хоч і не в чернечому. У кухні – світло, тепло, чисто й смачно пахне. Трудиться троє жінок. Одна чаклує біля плити, ще одна шаткує капусту, третя миє посуд. Отець Варнава розповідає, що монастир значною мірою забезпечує себе харчами завдяки господарству в приміській Обознівці (там і корови є, і город), а коли з охоплених війною регіонів сюди почали прибувати біженці, і парафіяни долучилися до забезпечення їх продовольством – назносили сала, консервації, овочів. А ще – постелі, матраців, рушників.

– В одну ніч приїхало тридцять біженців, потім сорок, десять, п’ять. Більшість – з Харкова. Харків, Балаклея, Ізюм, Київ. Люди з Балаклеї там десять діб сиділи в підвалі, з дітьми. І нам треба всіх накормить, всіх помить. Тут є душ, гаряча вода. Зараз піст, то ми для себе пісне готуємо, а для біженців можна й яйце пожарити. Харчі та постіль для них несли й найбідніші – у кого мінімальна пенсія.

Заходимо в кімнату, де саме снідають чоловік і дві жінки. Вони – з Харкова. Чоловік називається Валерієм. Каже, від квартири залишилися стіни – згорів увесь під’їзд.

– Важко звикнутися до того, що немає житла, майна?

– На все воля Божа, – відповідає Валерій.

Його доповнює отець Варнава:

– Господь нам показує цією війною: усе, що наживає людина, – тлінне. Щастя не в тому, що нажити багатство, а щоб допомагати людям. Нам ця біда послана, щоб показати: треба допомагати одне одному. Це іспит, який маємо пройти.

На монастирському подвір’ї cвященник підводить мене до високої, схожої на водонапірну вежу, але прямокутної споруди. Це – дзвіниця, ще не добудована. Планується облаштувати тут келії для ченців. За головним же призначенням дзвіниця використовується й нині – саме встановлений на ній дзвін чує Балашівка. Дзвонять монахи, кому випадає чергувати. Забиратися нагору не треба – смикають за мотузок, який звисає донизу. Повідомлення про тривогу та її закінчення монастир отримує з обласної військової адміністрації.

– Коли тривога, монахи хвилин з десять б’ють набатом, це – часті удари. Відбій – три удари з перервами, – благочинний взявся за мотузку, з допомогою якої добувається звук дзвона.

Нарешті священник веде мене до Вознесенського храму, який підпорядковується монастирю. Це – найбільша церква на Кіровоградщині. Але нині вона – на замку.

– Бо холодно, – пояснює отець Варнава. Спускаємося в підвал під храмом. Він чималий, зі склепіннями. На підлозі подекуди – килими. Є вкрита білою матерією трибуна (здається, назва – амвон), над нею – хрест, по боках – підлогові підсвічники.

– І багато людей ховається тут?

– Перший час багато було. Тепер звикли до тривог, менше йдуть.

– Під час тривоги тут богослужіння проводяться?

– Просто читають псалтир, моляться.

– Зі священником?

– Обов’язково.

Перед тим, як вивести мене з підземелля, отець Варнава показує на дитячий горщик, що притулився біля стіни. Такий мирний і беззахисний…