«Бачиш зірочку, яка моргає?» – «Бачу». – «То папа нам махає рукою. Помахай і ти йому». Такі розмови щовечора веде з п’ятирічною онукою Іванною житель Онуфріївки Володимир Гога після того, як на війні загинув його син, теж Володимир.
24 лютого нинішнього року Володимиру Гозі-молодшому виповнилося 32. Про святкування й мови не було – війна ж. Згадує його батько:
– О сьомій ранку Вова побіг у військкомат. Незважаючи на поранення в АТО, на малу дитину, яку виховував, бо колишню дружину позбавили материнських прав. Вову мобілізували. Спочатку недалеко служив. Потім – на Донбас. Я його просив: «Синок, не треба туди, ти вже своє отримав». Він після тієї розмови три дні не дзвонив. Патріот. Днями мені подзвонили хлопці з його підрозділу. Сказали, загинув у бою 19 червня під вечір. А 18 числа о 23 годині ми із сином поспілкувалися востаннє. «Па, не переживай, там нема зв’язку, появиться – передзвоню», – пообіцяв Вова. Через п’ять хвилин – фото від нього. І такі в нього очі… Видно, знав, що його чекає. Раніше, коли Вова в АТО був, я хіба раз просив прислати хоча б одне фото. А він: «Па, воно тобі треба? Не люблю хизуватися».
У ці дні рідним загиблого згадується, яким він був у дитинстві, в юності, яким став майстровитим та спортивним, професіоналом-військовим. Вистачає й кумедних історій.
– Якось Вова – йому два роки було – утік з дитсадка й прийшов із сестрою Наташею – вона трохи старша – до мене на роботу в будинок культури. Бачу через вікно: дві голівки дитячі. Та це ж мої діти! Виявилося, Вова попросився в туалет та й намочив собі штанці. Повертатися назад посоромився, – пам’ятає Гога-старший.
– А раз ми, малі, пішли по гриби, хоч і не тямили в них. До Калінінського ставка дійшли. Заблудилися. Обійшли всі луки, поля, поки не знайшли дорогу. Цілий день блукали. З іншого боку селища повернулися. Батьки напереживалися, – каже Наталія, сестра загиблого.
– Коли Вова в школі навчався, я його до спорту долучив, – продовжує батько. – Штанги, гирі, турнік, «груша». У волейбол він чудово грав. Удар – потужний! Конями захоплювався, верхи їздив. От і виріс міцним. Костюм на випускний ледве знайшли – такі плечі розвинені. Після АТО йому, хворому, треба було пробити грудну клітку. Ледве пробили. Лікар дивувався: «Ох і м’язи! Накачаний!» Вова ще й добродушний був. Заступався за слабших.
– І заступався, і допомагав, – підтверджує сестра. – У класі першим був. Компанія в них – хлопців з двадцять. Батько наш – «афганець», то й привчив Вову до спорту. І співав Вова гарно. У шкільній самодіяльності брав участь. Водити машину навчився, як до педалей ногами діставати став. Батько навчив.
– Він із середніх класів добре їздив, – запевняє батько. – У тринадцять років поїхав на моєму «Соболі» у сусідні Вишнівці до подружки – вже за дівчатами бігав. Пізня осінь була, після дощу мороз ударив, ще й сніг пішов. Ми з дружиною хвилювалися: як Вова по ожеледиці повертатиметься? Доїхав нормально.
Строкову військову службу Вова проходив у Золочеві. Отримав звання сержанта. Уклав контракт. Потрапив в аварію – перекинувся на машині. Звільнився за станом здоров’я. Працював на будівництві. У Москву їздив, у Польщу, у Чехію. І плитку клав, і гіпсокартон монтував, і стіни шпаклював. Усе вмів. Дивився, як люди роблять, і навчився. А сімейне життя не склалося – не зійшлися характерами. Може, виною були й оті заробітки на чужині. Хоча з Ірою, першою невісткою, спілкуємося. Старша онучка, Єва, в нас буває. Їй скоро одинадцять. Знає, що тато загинув. Іра через силу розповіла.
2014 року, коли почалася війна на сході, Вова пішов служити. Служив у військах спецпризначення. 2015-го контузило на Донбасі. Повернувся додому. Одружився вдруге. Дівчинка народилася, назвали Іванною. І цей шлюб не вдався. Матір дитини позбавлено прав на неї. Тепер Іванну виховуємо ми з дружиною. Вона так скучає за татом! А він до великої війни ще й побудувався. Правда, не все завершив, що хотілося.
Військова служба йому подобалася. Казав матері: «Ма, не плач. Я умію воювати». Коли Вова служив недалеко, я розмовляв з його командиром. Той казав, що Вова – перший у роті, що все вміє, усе знає. Про Вову й на Донбасі так казали.
– Того вечора, коли загинув Вова, у вікно його кімнати вдарилася пташка, – згадалося Наталії. – Мама бачила. А Іванна, коли дивиться на його останнє фото, питає: «Чому папа сумний?»
Сумно в домі Гогів. Їм співчуває все селище. Але попрощатися з героєм немає можливості. Тіло залишилося на полі бою.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...