Зазвичай війна не відпускає – і демобілізованих, і комісованих. Усіх, хто пройшов це пекло і повернувся додому. Війна сниться їм ночами, змушує здригатися від кожного гучного звуку, постійно тримає на зв’язку з побратимами, міцно затягує у волонтерські клопоти. І врешті-решт багато хто повертається в ЗСУ – без гучних слів телефонують командирам, знову проходять ВЛК, беруть давно зібраний рюкзак, обіймають близьких, заспокоюючи їх однією лише фразою: «Так треба» і – на схід.
Мабуть, постійні читачі пам’ятають інтерв’ю з нашим земляком комбатом Олегом Дем’яненком на псевдо Директор. Воював на найгарячіших напрямках, з-під Авдіївки – на операційний стіл, термінова операція на серці, після якої «автоматом» дають ІІ категорію інвалідності. Дуже швидко повернувся до робочого стану. Попрацював трохи в тилу і –знову туди, де найбільше потрібен країні.
Ми дуже коротко поговорили з Олегом Георгійовичем вдень у суботу, а вже вночі він вирушив до нового місця служби.
– Почнемо не з вашого дитинства, а з початку російського широкомасштабного вторгнення в Україну.
– Як кожний кадровий військовий, я вважав за потрібне бути в ЗСУ. І 8 березня 22-го року мобілізувався. Перша моя бригада, 4-та танкова, вона формувалась на Черкащині, механізований батальйон. Був командиром роти, але виконував обов’язки начальника штабу і заступника командира батальйону в зв’язку з тим, що кадрових військових взагалі не було в батальйоні. Тому спочатку довелося готувати хлопців. 27 квітня були перші бої на Запорізькому напрямку. Противник проривався на Гуляйполе, ми стримували. Далі 9 травня отримали бойове розпорядження на Авдіївку. Там був прорив. Мій підрозділ утримував позиції сім днів, поки не підійшли резерви. Потім мене призначили заступником командира батальйону, я знову в Авдіївці. Потім Піски, потім Бахмут…
А далі командир 110-ї бригади запросив мене до себе. Мене призначили командиром батальйону, напрямок був складний – Авдіївка, «Зеніт», шахта Бутівка і Авдіївська промка. Тримались до останнього.
Саме тоді стан мого здоров’я значно погіршився, почалися проблеми з судинами та серцем, але я ще три місяці терпів, поки там більш-менш спокійніше стало. Коротше, мене випхали, поїхав на три дні в Кропивницький, пройшов коронарографію в обласному кардіодиспансері, і мене вже не випустили, тому що був стан тромбозу, зробили операцію з шунтування. Оперував Павло Кіструга, це лікар від Бога. А вже через два місяці після операції я знову повернувся в бригаду і 8 місяців ще воював. Сформував танковий батальйон, і через півтора місяця ми вийшли вже на бойові на Покровський напрямок.
Хоча я сам не танкіст, а піхотинець, але піхота керує всім – і танками, і артилерією. Збили перший літак і два вертольоти, а потім вже пішло як по маслу, навчилися їх ловити. Коли я пішов з батальйону на операцію, ми вже підбили на той момент 10 літаків. Потім подали командира взводу і оператора зенітно-ракетного комплексу на Героїв України. А третій наш Герой України – Віталій Анопрієнко, піхотинець з Черкащини, який понад 50 танків і бойових машин піхоти противника підбив, не рахуючи вантажний транспорт з перевізками боєкомплекту.
Потім все ж таки демобілізувався за станом здоров’я, повернувся додому. Мене запросив Сергій Неділько проректором льотної академії, а через рік запросили бути радником голови Кіровоградської обласної ради Юрія Дрозда. Вести ветеранський напрямок…
– Поважна і необхідна робота. Чого ж не працювалося?
– Працювалося. Але, знаєте, почувався незатребуваним, хотілося повернутися в той стан, в якому перебував останніх три роки. І врешті-решт зрозумів, що ще можу. Вважаю, маю бути там, на фронті. Офіцерів малувато, кадрових, гадаю, моя допомога потрібна. І мене це якось дуже сильно давило в груди, не біль серця, а саме в груди.
І взагалі, я подумав: «Як це війна закінчиться і без мене?» Звісно, повернутись до служби з моїм діагнозом було складно, але я за тиждень пройшов на стаціонарі обстеження, всі показники були хороші.
Ну от, нарешті пройшов ВЛК, все – зітхнув з полегшенням. Наказ прийшов. Йду в третю важку механізовану бригаду. Нині я – командир батальйонного управління. З нетерпінням чекаю зустрічі зі своїм другом, командиром бригади, підполковником Дмитром Білим, ми разом воювали в Авдіївці. Те, що хотів, отримав, і вже, як мовиться, з рюкзаком і на місці. Сьогодні вночі вирушаю. На зв’язку. Обійняв.
На прощання Директор передав подяку компанії «Новагро Сервіс» за обслуговування авто перед виїздом і сказав, що везе військовим подарунки від Кіровоградської облради: зарядні станції і станцію керування FPV-дронами.
Олена Нікітіна, Юхим Мармер, «УЦ».
Разова грошова виплата до Дня Незалежності України в 2026 році: розміри,...