На сайті Гайворонської міської ради у сповіщенні про загибель Петра Рябоволика зазначено: «Україна втратила справжнього патріота, вірного сина, а громада – гідного земляка». А ще родина втратила чудового чоловіка, батька та дідуся. Про Героя на військове псевдо Міф «УЦ» розповіла його дружина Інна. В кожному слові, в кожному спогаді – справжнє, щире кохання, яке живе, триває.
– Я його називала Петриком, він мене Іннусею. Петро народився 21 січня 1978 року в селі Казавчин. Там навчався у школі. Після закінчення вступив до Савранського училища, став столяром-плотником. Я родом із Хащуватого. В нашому селі не було дискотеки, а в Казавчині була. Ми з братом на мотоциклі туди їздили. Там я познайомилася з Петром і закохалася. Таких блакитних і добрих очей, як у нього, я в світі не бачила. Сказав тоді: «Я б тебе провів додому, але мене мама далі білих воріт не відпускає». А в них на в’їзді у село білі ворота були. Я відповіла, що не пішла б з ним, з братом поїду назад. Почали спілкуватися, приїжджав до мене на велосипеді. Якось він сказав, що від мене нікуди не піде, що нікому мене не віддасть.
Весілля в нас не було. Часи тоді були нелегкі, та й я не хотіла. Батьки якось запитали, чи буде в нас весілля, чи різати свиню, а Петро каже: «Ні, весілля мені не треба, мені вже коляска треба». Я була вагітна. Петрик дуже хотів донечку. Не хотів сина, бо сам у дитинстві був неслухняним, вважав, що син буде таким же. А донечкою марив.
Перша донька народилася через шість днів після його дня народження. Я назвала її Каріною. Петро шуткував, що буде на стіні писати її ім’я, бо не запам’ятає. В день, коли я народжувала, чоловік з батьком перевернулися на тракторі. Батько потрапив у лікарню, Петро вчасно вистрибнув, не травмувався. Але був шок, рідше говорив, хоча радість від народження донечки була безмежна. Коли ніс її з пологового, питав, чи точно у пакуночку щось є. для нього було просто закинути на плечі два повних мішка і нести. А ці три кілограми зовсім не відчував. А потім з рук не випускав. Що старша, що молодша – обидві були татові.
Молодша донька Каміла народилася через десять років. Вже думали, що не буде другої дитини, але пощастило. Наш тато «умудрився» на другий день після свого дня народження впасти з висоти у церкві, яку будували в селі. Відкритий перелом ноги. Я мала родити, але трималася, доки він після операції не став на ноги. Він впав 22 січня, я народила 8 лютого. Сказала йому, що третьої дитини не буде, бо мої пологи відбуваються в екстремальних ситуаціях.
Чоловік був не придатним до військової служби через вади слуху. Коли почалася велика війна, він був за кордоном. Закінчив вахту і приїхав додому. Пішов до хлопців в тероборону допомагати. Звернувся у військкомат, сказав, що хоче на війну, але його не взяли, хоча запропонували пройти ВЛК. Він комісію проходив щороку. У липні 2024 року вчергове звернувся у військкомат, йому вручили повістку. Звісно, за станом здоров’я міг залишитися вдома. Але казав, що діти йдуть воювати, і він, дорослий мужик, не буде відсиджуватися. Тим паче в нього два племінники загинули. Захищати нас було його свідомим рішенням.
Коли Петрик проходив останню ВЛК, старша дочка зробила УЗД і повідомила, що вона вагітна. Такого щасливого дідуся я ніде не бачила. Він тішився, що буде дідусем. Казав, що йде на війну молодим дідусем, а повернеться старим, мудрим. Дід встиг побачити онучку Емілію, потішитися, погратися під час відпустки.
Чоловік був в учебці, потім в Дніпрі. Його не хотіли брати різні частини через поганий слух. Але потім взяли у 122-гу окрему бригаду територіальної оборони, 184-й батальйон. Він був старшим стрільцем-оператором. Але й сітки розкладав, й протитанкові рови копав – все робив.
Завжди казав, що все добре, що йому нічого не треба. Я до нього їздила за будь-якої можливості. Тільки скаже, що можна приїхати, ми швиденько збираємося, готуємо щось смачне домашнє і вперед. Якось командир на нього навіть насварився. Сказав, щоб більше такого не бачив, бо подумають, що бійців там не годують. А хотілося ж пригостити хлопців.
Петрик був ранньою пташкою. Прокинеться і йде каву готувати. Кличе мене пити, а я кажу, що хочу ще поспати. Він: «Випий гарячу каву, а потім доспиш». Турботливим був. І дуже любив риболовлю. Коли воював, мріяв хоч трішки порибалити.
Наш захисник загинув 21 червня 2025 року у Донецькій області. Я завжди зранку писала йому повідомлення, яке він читав, коли з’являвся зв’язок. І в той день написала. Він зателефонував близько десятої ранку і сказав, що в нього все добре. Говорили по відео, хлопці були у бліндажі. Попередив, що може зникнути зв’язок, бо телефон розряджається. Чекала я дзвінка, чекала, не дзвонив. Два дні, три… А потім до мене на роботу прийшов сільський голова і сказав: «Тримайся». Я все зрозуміла.
Зателефонував командир, розповів, що хлопців було четверо. Всі живі, крім Петра. Побратими тягнули його тіло майже дві з половиною доби. Поховали ми його на День Конституції. Намагаємося триматися. Його немає, але він і сьогодні присутній в нашому житті. Він мені все підказує у снах. Навіть підказав, як з паперами розібратися. А ще ми з доньками чуємо, відчуваємо, як він заходить до хати. Тихенько позаглядає у кімнати і йде. Він не лякає, не стукає, від його присутності не моторошно, від цього спокійно.
За двадцять п’ять років, що ми прожили, я жодного поганого слова від нього не чула. Крім Іннуся і кохана дружина, нічого. Якщо інші розказують жахи, то я не знала, що це таке. Я була настільки вбавляна, що вже другий рік приходжу до тями. Коли руки опускаються, їду на кладовище, прибираю на могилі, повертаюся додому і далі щось роблю. Обов’язково привожу на могилу каву, яку Петрик так любив.
Хто зняв чари з Лори Лумер?