«В мене був комплекс вцілілого»

Ми познайомилися кілька тижнів тому дистанційно. Наш земляк Віталій Онойко, 37-річний ветеран війни, саме повертався додому з Іспанії. Перед тим завершив подорож Піренеями, яку присвятив загиблим побратимам (вибравшись на вершину Гранде Фаш, підняв український прапор). Дорогою додому коротко розповів про себе й свій похід, пообіцяв дати велике інтерв’ю найближчим часом у Кропивницькому. І дотримав слова.

– Віталію, знаю, родом ви – із Кременчуватого на Компаніївщині. А хто ваші батьки? Розкажіть про дитинство, юність.

– Батько до виходу на пенсію працював водієм, мати – вихователькою в дитсадку, головою сільської ради. Нас у батьків двоє – я і Віта, старша на три роки. Мали все, що й інші діти. В нас були інші розваги, ніж у теперішніх дітей, які не уявляють життя без гаджетів. Грав з хлопцями у футбол, волейбол. Спортивних гуртків не було: Кременчувате – маленьке село. Рибалили в ставку. Гралися в посадці за селом, по деревах лазили. У школі вчився на «чотири» і «п’ять». Закінчуючи дев’ятий клас, задумався: що далі? Варіантів було не багато. Хотів вивчитися на столяра, мені з дитинства вдається обробляти деревину. Бабуся хотіла, щоб став військовим. Прочитав у газеті статтю, що військовим мало платять і що їм часто доводиться переїжджати. Мене це не влаштовувало, хотілося на одному місці мешкати. А мама сказала: «Ти ж спортом захоплюєшся, вступай в Олександрійський педагогічний коледж, там вчать на вчителів фізвиховання». І вступив. Навчався на «відмінно». Устигав займатися у військово-патріотичному клубі «Захист». Призер всеукраїнських та міжнародних змагань, кандидат у майстри спорту з військово-спортивних багатоборств. Коричневий пояс з карате-дзюцу.

– Не запізно ви зайнялися цим?

– Поруч були хлопці, які цим займалися із семи років. Та я намагався не відставати від них. Успіхами зобов’язаний тренерові Костянтинові Олександровичу Ліщенку. Спілкуємося й нині. Буваю в Олександрії, щоб провідати могилу побратима, Максима Бендерова, з яким тренувався у Костянтина Олександровича. У таких випадках і зустрічаюся з Ліщенком. Поки вчився в педколеджі, мене не призивали на військову службу – давали відстрочку. А коли закінчив, отримав повістку. Я не ховався. Військком, знаючи про моє захоплення спортом, пропонував влаштувати в Третій полк. Я не погодився: «Батьки кожних вихідних возитимуть пиріжки, не хочу так. Хочу нормально служити. Куди відправлять, там і служитиму». Відправили мене в тодішній Дніпропетровськ, в частину 3021, яка охороняє «Південмаш».

– Напередодні великої війни про цю частину поширилася погана слава – там вартовий розстріляв п’ятьох людей. А як вам служилося?

– Нормально. Перед тим, як я прийшов туди служити, одного солдата засудили за побиття іншого. Резонансний випадок, після якого в частині посилилася дисципліна. Відслуживши, зрозумів, що в школу не хочу – мала зарплата. Спробував влаштуватися в Державну службу охорони – не взяли, не підійшов. Влаштувався в приватну охоронну фірму. Непогані заробітки, мене ця робота задовольняла. Познайомився з дівчиною з Луганщини, Віта її звати. Поїхали на її батьківщину, в Свердловськ, ще не перейменований тоді на Довжанськ, це на кордоні з росією. Два роки, з 2011-го по 2013-й,на шахті працював. Пізніше, під час АТО, я був у тих місцях, показував хлопцям, де яка шахта.

– І як там жилося, працювалося?

– Не сподобалося. Важка, небезпечна робота. А люди – розбалувані високими зарплатами. Зарплати – вісім, десять тисяч гривень. На приватних шахтах – п’ятнадцять. Шахтарі купували хороші авто, відпочивали за кордоном. Я, початківець і без спеціальної освіти, отримував чотири тисячі. У Кіровограді таких зарплат не було. Ще зауважу: неправда, що Донбас – повністю російськомовний. В селах розмовляють українською, в містах – російською. Як і у нас. Повернувся додому. Тут мені один друг порадив укласти контракт про військову службу в Третьому полку. І я уклав. Мені було 24 роки.

– А в лютому – березні 2014 року росіяни загарбали Крим і почали шматувати наш схід.

– Для мене все почалося в березні. Ми виконували завдання в Донецькій і Луганській областях. Не стояли на місці. Діяли в інтересах інших підрозділів. Відрядження – від кількох днів до місяця. Деталі не розповідатиму.

– Кожне завдання було смертельно небезпечним?

– Я не сказав би так. Просто не знаєш, чим воно закінчиться. Після бою розумієш: могло закінчитися погано.

– Ви зазнали тяжких поранень.

– Так, 2014 року. Втратив кілька пальців руки, пошкоджено легеню, шлунок, ногу. Під час того обстрілу восьмеро з нашої зведеної групи загинуло відразу, ще один загинув згодом, у лікарні, а нас, поранених, було п’ятеро. Мені призначили інвалідність третьої груп. У полку довірили готувати особовий склад. Тобто продовжив службу інструктором.

– Пам’ятаєте, як з весни 2021 року закордонні політики попереджали, що росіяни підуть на нас великою війною, а ми не вірили?

– Восени 2021 року стало зрозуміло,що росіяни стягують військові сили до кордону не просто так. Хоча багато хто втішався думкою, що це – гра м’язами. Восени того року я склав у сумку найнеобхідніші речі, документи, на аркуші написав дружині, як має діяти, якщо почнеться війна, бо не зможу допомогти – буду на службі. Перший варіант: відразу виїхати за кордон. Розписав, яким транспортом їхати. Другий варіант: поїхати в село до батьків, якийсь час пересидіти там, звідти – за кордон. Юля перелякано подивилася на мене: «Та нічого не станеться». Я відповів, що треба бути готовими. І коли вночі командир зателефонував: «Віталя, нас бомблять, почалося», я розбудив дружину: «Війна. Бери дітей, сумку, їдь до матері. Якщо не зателефоную, дій як написав тобі. І вона з Дмитром і Мірою поїхала в село, згодом у Польщу перебралися.

– А ви?

– Перших три дні у Кропивницькому був. Потім у складі групи два тижні виконував бойові завдання. Міняли місця дислокації, багато довелося покататися. Далі мене повернули на інструкторську роботу. Уже гинули, зазнавали поранень наші бійці, і треба готувати їм заміну. Займався цим до 2024 року. Демобілізувався за станом здоров’я.

– Здається, перед великою війною Третій полк поповнювався тільки контрактниками, обходилися без строковиків і мобілізованих.

– Так було з 2013 року. Як почалася повномасштабна війна, стали залучати й мобілізованих. А як же інакше! Людей же треба десь брати. Для нас відбирають найкращих, з огляду на великі фізичні й розумові навантаження, з якими пов’язана служба в ССО. Щоб підготувати розвідника, треба три роки. Стільки часу в нас немає. Навчання відбувається швидко, цьому сприяє мотивація бійців.

– Недавно спілкувався з військовими, які служать у Третьому полку. Молоді чоловіки, вік – до тридцяти років, вони кажуть, що втомилися воювати п’ятий рік. Дехто почувається фаталістом.

– Це довго – п’ятий рік воювати. І одне діло, коли ти – молодий хлопець, неодружений. Інше – коли тобі від тридцяти до сорока, ти сімейний, є діти. І коли тобі за п’ятдесят, теж помирати не хочеться, але розумієш, що багато чого встиг, є дорослі діти. Молоді хлопці, які воюють, бачать, як інші не воюють і хизуються цим. Через це й падає мотивація.

– Чув від ваших однополчан, що вони мстяться за загиблих товаришів. Вам відомі випадки особистої помсти?

– Знаю чоловіка, який мститься за сина. Рвався виконувати найнебезпечніші завдання. Зазнав поранення. Лікувався. Не знаю, де він тепер. Це цілком адекватна реакція – помста за загибель дорогої людини.

– Виконуючи завдання, як ви кажете, в інтересах інших підрозділів, ви, мабуть, спілкувалися з піхотинцями.

– Дуже поважаю їх. Якби не піхота, фронт посипався б. І хто в піхоті – дядьки, діди від сорока до шістдесяти років. Перебувати під такими обстрілами, часто без їжі й води – це й не кожен молодий витримає.

– Чим займаєтеся, демобілізувавшись?

– Насамперед поїхав у Польщу, до сім’ї. Пів року там працював на будівництві. Стосунки з дружиною погіршилися, повернувся торік в Україну, розлучилися.

– І ви відразу – в гори.

– В гори ходжу з 2019 року. Вперше пішов з товаришем. Це офіцер, з яким ми вижили під час мінометного обстрілу 2014 року. Піднялися на Говерлу на п’ятиріччя загибелі побратимів, встановили пам’ятну дошку. Сподобалося в горах. Але служба, сімейні клопоти не дозволяли віддатися цьому захопленню. Щоправда, кілька разів виривався в Карпати, підіймався на вершини в складі груп. Розпад сім’ї став для мене сильним ударом, виникла потреба у психологічній підтримці. Натрапив на пропозиції ветеранських організацій, які запрошували взяти участь у походах, безплатно. Побував у таборі соціально-психологічного відновлення «Тихий кемп» на Івано-Франківщині. Арт-терапія, психолог, похід у гори. Згодом звернувся до ветеранського простору «Свої» у Кропивницькому, допомагав впорядковувати приміщення спортзалу, внутрішні роботи ми виконали самі, знайшли спонсорів, які купили тренажери. Зі «Своїми» теж їздив у Карпати. Вивчився на кар’єрного консультанта ветеранів, планую влаштуватися в просторі «Свої». Живу на пенсію за інвалідністю. Ну і граю у складі амфутбольної команди «Сталеві орли».

– Подорожуючи Піренеями, ви, мабуть, спілкувалися з іноземцями.

– Спілкувався з туристами, які ішли тим, що й я, маршрутом. Французи, бельгійці, іспанці,нідерландці, американка, німець. Розпитували мене про Україну, про війну. Пара з Франції казала, що їхні ЗМІ не розповідають про це. Дивувалися, як можна напасти на іншу країну – все-таки 21-ше століття. Їм дають неповну інформацію. Іспанець скаржився, що 2022 року в них подорожчав хліб. Я пояснив йому, що це сталося через російську агресію – виникли проблеми з експортом українського зерна.

– Психологи, спорт, гірські походи – це допомагає ветеранам?

– Хто хоче, тому допомагає. Особливо якщо психолог – компетентний. З чотирнадцятого року спілкуюся з психологами. В мене був комплекс вцілілого – людини, яка вижила. Винуватив себе в тому, що загинули побратими. Мені намагалися допомогти психологи, які уявлення не мали про війну, і їхні методики не спрацьовували. З такими я припиняв спілкуватися. Навчився розбиратися, хто – фахівець, а хто – не дуже. Я ж маю педагогічну освіту, досвід роботи з людьми – навчав військовій справі. Коли бачу психолога, який намагається застосувати всі знайомі йому методики чи поводиться зверхньо, кажу: все, досить.

– У яких ще випадках військовому може знадобитися психологічна допомога?

– Хлопцям, які повернулися з війни, важливо не залишитися на самоті. Бо багато їхніх сімей руйнується. Дружини виїхали за кордон, побачили краще життя, не хочуть повертатися. Бойові побратими загинули. Людина може не витримати – пристраститися до спиртного, наркотиків. Надія – на ветеранські простори. Мають допомогти психологи, юристи.

І не кожен, хто пройшов війну, – ідеальний. Якщо до війни був нормальним, повернешся з неї з підвищеним почуттям відповідальності, чесності. Якщо до війни не був гарною людиною, не станеш нею і після війни, гіршим станеш. Це ефект Х2. Будуть проблеми. Побачать чоловіка у формі напідпитку, казатимуть: всі вони алкаші. Побачать неадекватного у формі, казатимуть: всі вони такі, контужені.

– Віталію, чи не надто радіє наше суспільство ударам по російських НПЗ та маркетплейсам? Можливо, ця надія – небезпечна?

– Надія людям потрібна. Хоча всього не знаємо. Отримуємо дозовану інформацію про те, що відбувається. У великих фірмах теж так – робітники не знають того, що знає керівництво. А моє особисте відчуття стосовно цих ударів таке: якщо вражаємо російські об’єкти на відстані півтори – дві тисячі кілометрів, і вони не відповідають ядерною зброєю, це свідчить про те, що вони – слабкі. Раніше стільки погроз було від них: мовляв, тільки спробуйте. Не знаю, як воно буде далі. Але і «Павутина», і удари по Кримському мосту, НПЗ й маркетплейсах – це все увійде в підручники історії, це радує.

– Останнє запитання: стільки вашим дітям? Давно бачилися?

– Дмитрові – сім років, Мірі – дев’ять. Вони в Польщі. Заїхав до них, повертаючись з Іспанії.