Усі вже висловилися щодо знесення пам’ятника Михайлу Булгакову? Усі? Тоді й мені можна – запам’ятається останнє слово. Буду останнім, за мною «нє занімать»!
Не маю приводу сперечатися щодо цієї акції, зате маю чітку позицію, яку нікому нав’язувати не збираюся. Є пам’ятник, немає його, для мене це не принципово. На могилу Булгакова я сходив би, постояв би біля каменю «Голгофа», історія якого теж унікальна, але, мабуть, не судилося – в росію, а тим більше в москву, вже не поїду ніколи.
Так ось, незалежно від рішень Інституту національної пам’яті, книги Булгакова стояли й стоятимуть на моїй «золотій полиці», поруч із Ремарком, Пастернаком, Жванецьким, Тютюнником і Гашеком. До них я б теж сходив на могили й спокійно пройшов би повз міські пам’ятники, якщо вони є.
1978 року нас усіх востаннє зобов’язали прочитати книги, автором яких значився Брежнєв, а Булгакова (четверта копія з друкарської машинки), як і багато іншого, я прочитав без жодного примусу. І звичку читати те, що вважаю потрібним і цікавим, зберіг на все життя.
Спеціально для тих, хто негативно ставиться до творчості Булгакова: дискусії не буде. Я – не літературний критик Латунський і нікому нічого доводити не збираюся. Кожен має право на власну думку. Навіть не прочитавши жодного рядка Булгакова, а лише переглянувши фільм.
Скажу про інше. Точніше, про інших. Спочатку – дві цитати:
«Почну сьогодні з цитати нашого українського письменника, якого, як і наші українські території, ми нікому не збираємося віддавати або дарувати. Це Михайло Булгаков». Володимир Зеленський.
«Булгаков – один з моїх улюблених письменників, і низку його книг я безліч разів перечитував». Віталій Кличко.
Цитати – давні, не першої свіжості, але належать цілком дорослим людям. Які дружно промовчали напередодні, під час і після демонтажу пам’ятника київському письменнику.
Як громадянин України ставлюся до президента так, як того вимагає закон – з повагою. А до знаменитого чемпіона – із захопленням і вдячністю. Тепер вони – ці двоє чоловіків – просто впали в моїх очах. Неважливо, що це було – звичайне боягузтво, високі міркування, державна політика, зміна ставлення до автора. Два дорослих чоловіки, промовчавши, просто зрадили – ні, не Булгакова, а самих себе. Хау, я все сказав…
Тепер від колчаківських (закреслено) булгаковських фронтів перейдемо до нагальних справ.
Вищий антикорупційний суд затвердив угоду про визнання провини в отриманні хабара колишнім головою Верховного Суду Всеволодом Князєвим. Йому призначили 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Для розуміння: це перший в історії українського правосуддя вирок високопосадовцеві такого рівня.
Тривають запеклі дискусії навколо «бунту проти математики». Батьки хочуть готувати гуманітаріїв, а країні конче потрібні інженери та військові, але керівництво країни нічого не робить, щоб змінити ситуацію, яка склалася.
Свій посильний внесок у справу єдності країни зробила колишня комсомолка і літераторка, а тепер – мовна активістка Оксана Забужко. Письменниця вразила зізнанням, що прокляла у Facebook російськомовного користувача, чий племінник зник безвісти на фронті. Просити вибачення не стала – каже, спрацював рефлекс.
Поганий приклад – заразний: шанувальниця Забужко з Кропивницького влаштувала в магазині скандал із викликом поліції. Вона вимагала суворо покарати адміністрацію магазину за напис на ціннику, як їй здалося, недержавною мовою «Цвітна капуста». Аргументи у вигляді 20-томного академічного словника української мови на активістку не справили враження.
Що, на вашу думку, об’єднує ці чотири значущі новини минулого тижня? По-перше: у них взагалі НЕМАЄ війни. Ні для безпосередніх учасників, ні для коментаторів. І по-друге: усі головні персонажі цих подій – типові булгаковські герої. Люди не змінюються, як слушно зауважив Воланд. А про війну читайте в кожному номері «УЦ».
Разова грошова виплата до Дня Незалежності України в 2026 році: розміри,...