У перших числах цього місяця кропивничани попрощалися із спецпризначенцем Андрієм Коваленком, загиблим 39-річним три роки тому. Близькі стверджують: він був вмілим будівельником та воїном і чудовою людиною.
Розповідає Ігор Коваленко, брат:
– Ми майже однолітки. Андрій старший від мене на рік і три місяці. Наші батьки – звичайні люди. Батько працював електриком, мама трудилася на одному з кіровоградських заводів, поки він не зупинився, не витримавши кризи. Батьки не балували нас – не було з чого, але все необхідне ми мали. Називали ми один одного «братан». Змалку завжди разом. Є що згадати. Улітку на велосипедах їздили на риболовлю, узимку каталися на ковзанах. Підлітками спортом захопилися. Андрій – бейсболом, боксом. Разом плавати вчилися в спортивній школі. Фехтуванням років зо три займалися, теж обласній спортшколі. Фотосправу вивчали в одному гуртку. В одну школу ходили, в шосту. Після дев’яти класів Андрій вступив у восьме училище, де вивчився на зварника й будівельника. Працював на будівництві. Йому це подобалося, став великим професіоналом. Його поважали в своїй сфері. Я чув від людей, які знаються на будівництві: таких, як Андрій, спеціалістів – один-два на все місто. Він чимало побудував у Кропивницькому, зробив реконструкцію батьківського будинку, в Польщі працював. Ми один одного любили. Перша людина, до якої можна було звернутися по допомогу, – брат. Як щось пообіцяє – обов’язково зробить. А ще не терпів несправедливості, нахабства. Ми щодня телефонували один одному. Батьків щотижня провідували, там багато роботи – в житлі, на подвір’ї. У лютому 2015 року Андрій і його друг Олексій вирішили, що мають захищати країну. Звернулися у військкомат, їх обох відразу мобілізували. Андрія зарахували в ДШВ. Батьки тривожилися, але зупиняти Андрія не стали. Військова служба виявилася йому до душі. «Це моє», – сказав мені. Виконував завдання на Луганщині. За участь в АТО його нагородили трьома медалями. Відслуживши, одружився. Оля стала частинкою нашої родини.
Розповідає Ольга:
– Я й Андрій познайомилися майже за двадцять років до одруження. Наші матері колись разом працювали. Тож здавна знаю і батьків Андрія, і його брата Ігоря. Після АТО Андрій повернувся до мирного життя, влаштувався на роботу. Ми зійшлися, а згодом і оформили шлюб. Саші, моїй дочці від першого шлюбу, Андрій став другом. Їй тоді було п’ять років. 2018 року в нас народилася Настя. Вона – найдорожче, що в нього було. Нічого не шкодував ні для дітей, ні для мене. Я його й досі кохаю. Господь подарував мені людину, з якою була щаслива.
З батьками в Андрія – чудові стосунки. На свята ми в них збиралися. Він у батьків вдався – добрий, щедрий. Хто попросить допомогти – поїде й допоможе. Відповідальний, добросовісний. За що не візьметься – все вдається. Наприклад, вивчав конструкції камінів в Інтернеті, потім будував. У «Рожевому слоні» в Обознівці камін – його робота. Мав замовлення наперед, і ніколи до нього претензій з приводу зробленого не було: все, що побудував, стоїть, працює. І тепер, проїжджаючи містом, звертаю увагу на збудоване ним. Звісно, не хотіла, щоб чоловік ішов на війну. Він сказав: «У мене немає вибору».
Як учасника АТО його мобілізували в перші дні великої війни. Андрій перед бойовими завданнями попереджав мене, що якийсь час не виходитиме на зв’язок. В подробиці мене не посвячував. Обіцяв розповісти про все як страшну казку, коли постаріємо. Коли його відпускали зі служби на кілька днів, приїздив додому з квітами. Щасливі дні. Ми проводили їх у родинному колі. Під час війни ми ще ріднішими стали.
Продовжує Ігор:
– Коли почалася велика війна, брата зарахували в Третій полк ССО. На різні напрямки відряджали. На найгарячіші ділянки. Брав участь у визволенні Київщини, в операціях на Донеччині, Чернігівщині, Сумщині, Харківщині. У ворожі тили заходили. Тихо зайшли, тихо пішли. Найдовше – на Харківщині. Перших пів року був кулеметником, звання – солдат. І захотів пройти Q-курс. Це підготовка до служби в елітних підрозділах ССО. Відбирають на Q-курс дуже ретельно: кандидати проходять надскладні фізичні й психологічні випробовування. Якось я зателефонував братові, а він саме сім кілометрів пробіг і почувався щасливим: «Я в захваті!» Тижнів зо три тривав Q-курс. Андрія підвищили в званні – став молодшим сержантом. І вже не кулеметник, а марксман. Це снайпер, який вражає важливі цілі, недоступні автоматникам. Командири його цінували і відпускали ненадовго додому, коли випадала можливість. Андрій насамперед – до мене, навіть на роботу. Бувало, привозив пиріжків, які купував на трасі. Потім їхав до батьків, до Олі й дітей. Останніми місяцями почувався втомленим, виснаженим. Найбільше його бажання: щоб війна якнайшвидше закінчилася. Востаннє ми побачилися навесні 2023 року. Брат ще не відійшов був від контузії: у лютому їхню групу сильно обстріляли, хлопці ледве вийшли. Реабілітацію Андрій проходив на Закарпатті, два тижні. А звідти – в Бахмут. З Бахмута – на Харківщину. Там брат і загинув. Це сталося сьомого червня 2023 року. В Лимані Першому. Це ворожий тил, наші хлопці туди забралися. Першим загинув лейтенант, Андрій хотів його дістати. А по ньому – з кулемета, з дронів.
Про загибель Андрія мені сказали того ж дня його побратими. Сказали, надії на те, що живий, немає. Через кілька днів вирушив до них, щоб разом забрати тіло. Приїхав, не дозволили. Там саме сильні бої йшли: авіація, бомбардування. Потім я ще раз туди їздив. І знову не дозволили. Сказали, це дорога в один бік.
У серпні 2025 року відбувся обмін тілами, тисяча на тисячу. Нашим батькам запропонували, щоб здали біоматеріал для генетично-молекулярного дослідження. У травні нинішнього року ми дізналися, що серед загиблих – наш Андрій. Батьки й Оля до останнього сподівалися, що він живий, у полоні. І цієї надії не стало.
Попрощатися з Андрієм прибуло багато людей, які знали й любили Андрія. Були й побратими. Серед них – списані зі служби, на милицях. Спілкуюся з ними й після похорону. Вони між собою – як брати. Повне взаєморозуміння. Спасибі, що пам’ятають нашого Андрія. Наша родина береже Андрієві нагороди й відзнаки. Деякі прийшли після його загибелі.
– Насті я не сказала, що тата немає, – ледь не плаче Ольга.– Мала ще вона, сім років лише. Кажу, тато нас захищає. Зі свекрами бачуся щодня. Допомагають мені ростити Настю. Згадуємо Андрія. Я була з ним щасливою. І щастя обірвалося.
Разова грошова виплата до Дня Незалежності України в 2026 році: розміри,...