Метою спілкування з Ігорем Добролежею було розпитати про батька – відомого графіка і художника театру Миколи Тимофійовича. Щоб розговорити співрозмовника, почали з дитинства самого Ігоря – Гарика, як його називали близькі. Історія сина художника виявилася досить цікавою.
– Я, Добролежа Ігор Миколайович, якого народили Коля і Люся, – так почалося спілкування. Батьків в родині називали по іменах. До школи Ігор жив у бабусі з дідусем у Новоросійську. В перший клас пішов в 11-ту школу. А з другого до закінчення навчався у 34-й, яку щойно побудували.
Після школи вступив до Одеського інституту інженерів морського флоту на гідротехнічний факультет. Конкурс туди був величезний – 24 чоловіка на місце. Такий інститут був один на весь Союз. Добролежа добре навчався у школі, середній бал атестату був високий, ще й іспити здав пристойно.
– Ми з батьком приїхали в Одесу, там жили його мама, тітка, племінники. Тітка намагалася мене ще доучувати перед екзаменами, а Коля вів мене на пляж, щоб мозок розвантажити, – згадує Ігор Миколайович. – Я здавав математику письмово та усно, фізику і твір. На консультації сказали, що твір має бути на дві з половиною сторінки, теми різні, в тому числі вільна. Батько написав шикарний, універсальний текст і про партію, і про літературу, і про життя. Я цей текст вивчив напам’ять, кожну кому запам’ятав. Написав на чотири бали. З математикою впорався, фізику добре знав, це був любимий предмет, бо вчителі були круті.
П’ять років навчання в інституті були цікавими і складними. Протягом чотирьох років військова кафедра. Не дозволяли відпускати довге волосся, а хлопцям в середині сімдесятих хотілося хіпувати. Не підстригся вчасно – наряд. Ігор Миколайович розповів, що раз на рік в актовому залі інституту із закритими концертами виступали Жванецький та Ільченко, які закінчили цей заклад. Не всіх туди запрошували, Добролежа бував. Каже, що і зараз, коли поганий настрій, вмикає записи Жванецького.
Інженер-гідротехнік з правом промислових робіт після інституту поїхав у Новоросійськ – дід допоміг з направленням. Пропонували і Далекий Схід, і Примор’я, а випускник казав, що краще північний Кавказ, ніж південний Сахалін. В Новоросійську Добролежа побудував два причали, а потім повернувся в рідне місто – батько захворів, мама попросила сина приїхати.
– В Кіровограді мене накрили сачком – я вперше одружився, – з гумором каже Ігор Миколайович. – Взагалі сачком я був накритий тричі. Наче розумна людина, Одесу пройшов, а ось як сталося. З третьою дружиною прожили 30 років. Солідний стаж. Друзі називали нас Гариками, ми завжди разом були. Працював я в театрі Кропивницького заступником директора. А потім мене запросили в «Ургу», брав безпосередню участь у реконструкції приміщення аеропорту.
Так поступово Ігор Миколайович дійшов до спогадів про батька:
– В цій кімнаті, де ми спілкуємося, кожного вихідного дня збиралися Коля, Люся, Польовий із Зіною. Микола Гаврилович був директором музичного училища, а тьотя Зіна працювала у будівельному технікумі. Дорослі спілкувалися, а нас, дітвору – мене, брата Андрія, Наташу і Сергія Польових – відправляли в іншу кімнату або у квартиру Польових.
Було цікаво, коли до нас приїжджав Вінграновський (письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист, поет. – Авт.). Польовий говорив: «І прийти не можу, і не прийти не можу. Не прийду – Добролежа не буде зі мною розмовляти. Прийду – можуть з партії вигнати і з посади зняти». Але приходив.
Ця кімната була батьковим кабінетом. Я сюди заходив, щоб щось принести, наприклад, чай. Часто тут бував Казнадій (режисер театру Кропивницького. – Авт). Подовгу обговорювали вистави, які разом ставили. Батько не був м’якою людиною. І завжди був зайнятим роботою. Був людиною на своїй хвилі. Міг не привітатися з колегами Люсі. Коли вони на це ображалися, мама демонструвала їм, як батько міг на мене не звернути уваги, коли ми проходили повз один одного. Завжди про щось думав, над чимось міркував.
Коли в мене виникли проблеми із зором – повіз мене в Одесу в інститут Філатова. Тут проявився турботливий батько. І ще від роботи його міг відволікти футбол. Він водив мене на стадіон на всі ігри «Зірки». Ця пристрасть почалася ще з Одеси, там вболівали за «Чорноморець». Я, до речі, непогано грав у футбол.
Батько народився у 1925 році у Скопіївці Добровеличківського району. Згадував війну. Розповідав, як у селі стояли «ганси» – так він німців називав. Вони нікого не ображали. А потім прийшли есесівці. Ці стали примусово вивозити людей. Батько був підлітком, його також забрали. По дорозі зупинилися переночувати в Помічній. Поряд зупинилася машина з картоплею. Батько був невеличкого зросту, його пацани підсадили у кузов, він звідти викидав картоплю, щоб було що їсти. За кермом машини був «ганс». Він зробив вигляд, що нічого не помічає. Коли це побачили фашисти, наказали водієві їхати. Батько залишився у кузові. «Ганс» це знав, на одному з поворотів пригальмував, і Коля вистрибнув. Три доби пішки йшов у Скопіївку. Щойно прийшов, наші, які вже були у селі, відправили його на фронт.
Не знаю, як так вийшло, але Коля воював разом із своїм батьком. Дід загинув у Румунії. Батько був важко поранений. Розповідав, як це сталося. Бійці йшли по багнюці, над ними літали «юнкерси». Наказ був продовжувати рух. Щось підказало батькові, що треба впасти на землю. Щойно впав – пряме влучання. Його односелець, що був поряд, загинув на місці, а Коля отримав поранення. Довго лікувався, був у госпіталі в Тбілісі. Залишився шрам на лобі, і значна частина правої ноги була вирвана. Йому дали першу групу інвалідності, але ніколи цим не користувався. Вже у старості мама примусила його зробити другу групу, щоб деякі пільги мати.
Повернувся у Скопіївку орденоносцем. Його, молодого і перспективного, почали сватати у голови колгоспу. Він не міг терпіти радянську владу, відмовився від посади і фактично втік працювати на залізницю. Звідти поїхав в Одесу і вступив у художнє училище.
Батько і його брат Анатолій з дитинства гарно малювали. Толя вступив в інститут кінематографії одразу на другий курс. Так вирішила комісія, переглянувши його роботи. Коля ставив вистави з Казнадієм, а Толя довго не міг працювати, тому що його вважали дисидентом. Через дружбу з Вінграновським в тому числі. І через те, що завжди говорив все, що думає, часто те, чого вголос говорити не можна. А потім працював художником-постановником на кіностудії Довженка. Багато хто знає фільми, які він оформлював: «Анна і Командор», «Овід», «Небилиці про Івана» та інші.
Два яскраві таланти, що народилися у селі. Вони хоч із сільської, але заможної родини. У батьків було багато коней. Влітку родина працювала, а взимку їздила в гості до родичів, друзів. Якось я сказав батькові, що як піде на пенсію, буде їздити на риболовлю, машина в нього була. А в нього до риболовлі була особиста відраза. Згадував, що в селі був тип, який сидів з вудкою на ставку, коли всі працювали. Потім йшов селом, коли чув, звідки смачно пахне їжею, заходив на подвір’я, сидів і чекав, щоб його запросили до столу. До речі, Коля ніколи не їв борщ на другий день. Ми їли, а він ні. Казав, що його мати Афанасія вчорашнім борщем годувала живність.
Коли батько навчався в Одесі, познайомився з мамою. Вона була студенткою «нархозу», там проводили вечори танців. Коля, у шляпі, з білим шарфом, прийшов туди до іншої дівчини, а Люся стала звертати його увагу на себе. Він запросив її на прогулянку, поспілкувалися. Батько багато читав, міг цікаво розмовляти. Врешті вони одружилися.
В мене багато спогадів про батьків, про Анатолія. Я колись хотів у Скопіївці зробити музей братів Добролеж, але це залишилося наміром. Зберігаю батькові картини, сімейні фотографії. Добре, що раніше у людей була звичка підписувати фото. На деяких цілі історії. З них може вийти ціла книжка.
Люди не змінюються