Майже рік тому, 15 лютого минулого року, від нас пішов Анатолій Пунгін. Художник монументально-декоративного мистецтва, член НСХУ, поважний, авторитетний митець, порядна, чесна людина, відданий друг, турботливий сім’янин, Художник.
На біографії не будемо зосереджуватися. Лише коротко: народився 18 березня 1947 року. Закінчив Одеське художнє училище імені Грекова. Служив в армії, працював у майстернях. Потім – робота, мистецтво, пошук, розвиток…
Його презентують як майстра станкового живопису та монументально-декоративного мистецтва (вітраж, мозаїка). Роботи художника давно гармонійно увійшли в монументально-архітектурне обличчя міста Кропивницького: «Молодість» (мозаїчне панно), корпус КДПУ ім. Винниченка; «Весна», «Свято» (мозаїчне панно), Будинок немовляти; «Пори року» (вітражі); «Музи» і «Музика» (вітражі), зали мистецтв обласної наукової бібліотеки ім. Чижевського; серія вітражів «Рух», відділ природи обласного краєзнавчого музею; серія вітражів «Козацька слава» у ресторані «Козацька застава» і багато іншого.
Не хочеться вдаватися до штампів на кшталт «він був непересічним громадянином». Анатолій Андрійович був оригінальним, унікальним, навіть рідкісним як для сьогодення. Світлана Ушакова, завідувачка відділення мистецтв бібліотеки Чижевського, згадує його участь у комісіях з визначення переможців на здобуття мистецьких премій і розмови з митцем під час виставок:
– Він був об’єктивним як ніхто. Оцінював не особу, яка представила твір, а саме твір. Йому це вдавалося. Він завжди прагнув справедливості і об’єктивності.
Щодо вітражів. Знаю його з 1982 року. У нашому відділі можна побачити вітраж Пунгіних. Тому що вони і гобелени, і вітражі робили вдвох – Анатолій і Емілія, його дружина.
Був чесним, добропорядним, відповідав на прохання про допомогу, пораду. З ним було затишно. Багато читав, знав, навчав. Нам його не вистачає. Дозволяємо собі вважати його нашим другом. Якщо не близькими друзями були, але однодумцями – стовідсотково.
Шкода, що його немає. Переконана, що свої яскраві, неймовірні вітражі Анатолій тепер створює на небі. Дивіться вгору й згадуйте Анатолія Пунгіна.
Ольга Пунгіна, дочка митця, на наше прохання згадала, яким він був у родині. Знаєте, жодних несподіванок. Людина, яка творила таку красу, не могла не любити все живе навколо, й тварин. Ольга згадала: коли їй було років п’ять, тато ввечері вів її з дитсадка й почув, що десь скиглить собака. Розібрався: скавчало з каналізаційного люка. Відвів малу додому, взяв мотузку, повернувся туди й дістав собача.
– Це лише один фрагмент, одна ситуація, яка свідчить про характер, сутність нашого тата, – каже дочка Майстра. – Він був добрим до всіх. Вважав себе відповідальним за всіх. Ми з сестрою займалися спортом, йогою, бо батько казав, що це треба. І ми слухалися.
Він багато працював, багато чого вмів. Він з тих чоловіків, у кого руки ростуть звідки треба. Усе міг полагодити. А вітражів вдома нема. Ну, це як у приказці. А майстерня батьків – то інший світ. Гобелени, вітражі… Ми з сестрою цим жили, цим надихалися.
Тато пішов від нас несподівано. Щойно планували 75 святкувати… Мабуть, твої вітражі, тато, зараз необхідніші там, на небі. Нехай крізь них нашим хлопцям буде видніше…
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...