Творець талантів і високого мистецтва танцю

11:44
609
views

Віктор Федорович Похиленко – один з небагатьох майстрів, які досконало розкривали мистецтво хореографії, розуміли тонкощі народного танцю, які уславили наш край постановкою великих, цікавих і оригінальних концертних програм. Його життя і творчість були відзначені багатьма нагородами. Та головна нагорода інша: його досвід успадкували і розвивають нині численні вихованці.

Серед них художній керівник ансамблю «Світанок» Максим Печененко. Ось як він згадує свого Вчителя.

– Я з покоління «пролісків», яких Віктор Федорович прийняв десь на другий рік своєї роботи балетмейстером. Я навчався у четвертому класі. Спочатку було і страшно, і не все зрозуміло. Уявіть, після маленького класу, де ти усіх знаєш, приходиш у великий колектив, де є діти різного віку і навіть студенти. Кілька разів хотів покинути. Але завдяки батькові, який навчав витримці і терпінню і говорив, що лише у такому колективі можна чомусь навчитись, я залишився. Згодом Віктор Федорович став мені не лише наставником, але і другом.

Отже, моє життя поруч з Віктором Федоровичем можна розділити на кілька етапів. Перший, – це коли я ставився до нього з побоюванням, тому що в роботі він був дуже вимогливий, навіть жорсткий. В інших умовах на той час я його не знав. Другий – тривав із дев’ятого по одинадцятий клас. І тоді сформувалась величезна повага, бо я вже розумів, наскільки це талановитий балетмейстер, зрозумів, наскільки ансамбль «Пролісок» вирізняється з-поміж інших дитячих колективів України. Але я намагався тримати дистанцію і зайвий раз не мозолити очі. Коли після ліцею Короткова я вступав на відділення хореографії педуніверситету, найбільше переживав саме за його оцінку. Та після цього ми почали частіше спілкуватися, а саме з предмету «Мистецтво балетмейстера», і так почали відкриватися один одному з іншого боку.

Під кінець другого курсу це вже була справжня дружба. Потім навіть разом подорожували, їздили відпочивати на море. Два роки поспіль працювали разом у Чорноморську. Далі – лише теплі абсолютно товариські стосунки.

Коли Віктор Федорович писав книгу «Танець між Небом і Землею» (я в той час вже створив ансамбль «Світанок»), десь о пів на четверту ранку в мене лунає телефонний дзвінок. Я перелякався, не дай Бог щось сталося. А він каже: «Я тобі відправив на пошту уривок про твій колектив, прочитай». Читаю перший абзац і не можу повірити, що настільки красиво і тонко, всього у двох реченнях, описана наша робота. З того моменту цей перший абзац є прологом до кожного нашого сольного концерту.

Раніше я не міг зрозуміти, чим у постановці своїх номерів Віктор Похиленко відрізняється від інших, чому в інших так не виходить, хоча ми всі черпаємо з одного джерела – народного танцю. Нині, спілкуючись з Анатолієм Михайловичем Кривохижею, беру для розгадки його вислів про те, що Бог людині дає або не дає почуття міри і почуття прекрасного. Так, почуття міри у Віктора Федоровича було на першому місці. Він настільки відчував тонку грань краси, ту грань, де не можна перебільшувати чи перенасичувати композицію. Звісно, він прагнув до гармонії. Пішло доволі часу на те, щоб я зрозумів усі його крапочки над «І»…

Своїми спогадами ділиться також тележурналістка з багаторічним стажем Євгенія Шустер.

– Вперше я побачила Віктора Похиленка у травні 1980 року. Причому зі спини. Поясню, чому і як. На стадіоні відбувалось святкове дійство. Я вела його програму як диктор. Велику хореографічну композицію поставив Анатолій Кривохижа. Тоді вперше й востаннє я бачила його у парадному костюмі, а на піджаку – нагороди у кілька рядів. Здається, дивитися цю композицію приїхали до нас якісь маститі режисери і балетмейстери з Москви та Києва. Фінал композиції – уявний штурм Рейхстагу. І Віктор в ньому головний герой. Він ніс прапор. Його торс був напівоголений. Відірвавшись на мить від тексту, я побачила його міцну спину з потужними м’язами. Я побачила, що люди на трибунах навпроти стояли. То було незабутнє враження. Він грав так виразно, що нагадав мені швидше якогось соліста балету, ніж танцюриста. Як на мене, вражені були не лише пересічні глядачі, але й приїжджі знаменитості. Пригадується, що цей фінал хтось із них забрав у своє дійство. При цьому говорили: «О! У вас такий соліст! Його треба кудись рухати. Він гідний іншої сцени».

Наступний сплеск емоцій, коли я знімала програму «Сонячні кларнети». Один з таких звітів я робила на базі народних колективів тоді ще педінституту. На той час Віктор вже зробив «Купальські ігри» з колективом ансамблю «Юність». Це було настільки яскраво, красиво, що словами просто не висловиш, треба тільки дивитись. Вважаю, що у нього як у балетмейстера є кілька справжніх хореографічних шедеврів. Це «Купальські ігри», це «Женчичок-бренчичок», це усі постановки, що були зроблені на сцені національного палацу «Україна» і, безумовно, його клас-концерти.

До речі, єдиний дитячий колектив, якому дозволили виступати на сцені Національного академічного театру опери та балету імені Шевченка, був «Пролісок». То відбулося у червні 1997 року. Подивитися на це диво приїхало і прийшло багато шанувальників мистецтва. Було багато акторів, балетмейстерів і режисерів з іменами. На відміну від імпульсивного Віктора Короткова, Вік­тор, як і завжди, був спокійний і впевнений. У нього вистачало внутрішнього гумору, самоіронії, врівноваженості. Це був самородок, який за одну репетицію визначив формулу світла, геометрію сцени і визначив усю архітектоніку концерту. Безумовно, у нього були хороші вчителі. Анатолій Михайлович Кривохижа вклав у нього всю душу.

Підготував Роман Любарський. Фото з архіву Максима Печененка.