Іван Анастасьєв: останній з колекціонерів

«Я люблю життя, люблю природу, люблю все гарне, цікаве. Як не важко було в житті, але я вдячний Богові за все. Сподіваюся, що він дасть мені можливість ще порадіти цьому чудовому білому світу». Ці слова Іван Анастасьєв сказав нашому кореспонденту десять років тому, коли відзначав 80-річчя. Минулого тижня йому виповнилося 90.

Мистецтвознавець, колекціонер, консультант. У минулому – актор. В дитинстві (9-10 років) – учасник партизанського руху. На жаль, сьогодні поспілкуватися з Іваном Федоровичем не вийшло – заслаб. Хоча під час наших зустрічей протягом цих десяти років він обіцяв згодом розповісти ще щось цікаве. Але саме зараз у Кропивницькому перебуває людина, яка знає Анастасьєва все своє життя.

В’ячеслав Бєлов – хрещеник Івана Анастасьєва. Колекціонер називає його своїм учнем. Приїхав з Америки, аби допомагати бійцям ЗСУ. Звісно, привітав хрещеного батька з ювілеєм. І розповів «УЦ» дещо з життя без перебільшення легендарного колекціонера.

– В’ячеславе, по-перше, як себе почуває Іван Федорович?

– Скажу так: не такий енергійний, як завжди, яким звикли його бачити містяни. Він же відвідував всі виставки в галереї «Єлисаветград». А ще багато ходив вулицями міста. Під час прогулянки також заходив до галереї, щоб перепочити, випити води, поспілкуватися, і йшов далі.

Його підкосила пандемія. Іван Федорович не захворів, але припинив виходити з дому, гуляти. Завжди мені казав, що живе завдяки тому, що ходить. А тут раптово ритм життя змінився.

– Відомо, що він у молодості серйозно перехворів, що був прикутим до ліжка.

– Так, він захворів на грип, який спричинив ускладнення. Воно «вдарило» по м’язах, і кілька років Іван Федорович був лежачим. На ноги став, але в театр вже не повернувся. Йому порадили чимось захопитися, знайти новий сенс життя. Це були шістдесяті роки. Він любив мистецтво, мав певні знання, якусь літературу. Почав вести переписку з музеями, колекціонерами, щось збирати. І це його надихнуло.

Іван Федорович народився 14 серпня 1933 року. А в документах записано 25 серпня. (Так бувало в ті часи). Принципово відзначав 14-го. По-перше, справжня дата, по-друге, дуже любить свято Маковія.

– Ви знаєте його з дитинства…

– Мій батько з ним приятелював, тому він став моїм хрещеним. Жили майже по сусідству, дядя Ваня (так я його звав) жив у будинку біля третьої лікарні по Леніна, який знесли. Пам’ятаю, на ґанку того будинку бабця продавала смажене насіння по 5 копійок за маленький стаканчик. Я дитиною часто забігав до хрещеного в гості. Коли підріс, він став показувати мені свою колекцію, розповідати про деякі предмети. Нічого не викидав, навіть папірці, записки, листи зберігає досі. Є навіть переписка з «Ермітажем». Говорив, що колекціонування – це його таблетки, його натхнення. Гордився цим і нічого не продавав.

– Але його пограбували.

– Був такий випадок. Невідомі увірвалися в будинок, зв’язали родину і виносили все, що могли винести. Просто брали скатерті, згрібали туди все, що бачили, і зав’язували на вузли. Він хворобливо це переніс, дуже переживав. Злочинців знайшли, але, здається, Івану Федоровичу не все повернули.

На щастя, грабіжники не виносили меблі, бо найбільше дядю Ваню захоплювали предмети меблів. Навіть у когось вдома подивитися на старовинну шафу приносило йому задоволення.

– Я знаю, що саме через меблі посварилися Анастасьєв та Ільїн.

– Точніше, через гірку. Одна родина – мати та дочка Чвалінські – виїжджали за кордон і продавали речі. Іван Федорович їх добре зав, був вхожим у сім’ю і сказав, що купить старовинну гірку. Якось на вулиці зустрів Ільїна і поділився намірами, і той його випередив. До речі, ця гірка, вже з колекції Ільїна, зараз знаходиться в краєзнавчому музеї.

– А ще був якийсь випадок, пов’язаний з книгами, де також фігурував Ільїн. В документальному фільмі розповідали про якусь банду.

– Ви будете сміятися, але тою «бандою» був я. До мого брата звернулися якісь два хлопці з проханням допомогти продати книжки. Той привів їх до мене. Вони сказали, що їх не крали, що це їхнє, хоча самі були на «хімії», на виправних роботах. Я в цінності книжок не розбирався, тому поніс їх дяді Вані. Він вирішив запропонувати їх Ільїну, який точно міг оцінити і купити. По телефону назвав видання, і той запропонував зустрітися біля головпоштамту. Звісно, туди книжки поніс я, а «продавці» чекали у моєму дворі.

Пам’ятаю, дощило, було годин шість вечора. Ільїн повів мене у під’їзд будинку навпроти. Тільки-но увійшли, двоє молодиків мене скрутили, вивели і повезли у відділок. Там все з’ясувалося, мене відпустили, а тих двох ділків затримали. З’ясувалося, що ці хлопці вкрали книжки у Ільїна, він і заявив у міліцію.

– Іван Федорович якось обмовився про власний рецепт здоров’я і довголіття. Ви його знаєте?

– Знаю і поділюся. Він зажди повторював: щоб довше жити, треба менше їсти. Їсти стільки, скільки потребує організм. І щодня їв дивну страву: дві нарізані цибулини, зубчики зо три часнику, шматочки хліба, все це заливається теплою водою. Вважав це найкращим антибіотиком та засобом для підсилення імунітету. Можете спробувати.

Зараз йому не до пісень та віршів, але як гарно він співав і читав поезію! Акторський голос, виразні очі, відточені жести. Це вражаюче.

– Він вважає вас своїм учнем. Багато чому навчилися?

– Безперечно. По-перше, життєвої мудрості, здатності цінувати навколишній світ, розбиратися в людях. А ще він завжди передавав мені свої знання. Іван Федорович – це енциклопедія знань з культури. Знавців такого рівня в нашому місті немає. Були Ільїн, Бабанський, Давидов, Мединський… На щастя, маємо Анастасьєва.

В’ячеслав показав відео, яке зняв в день народження Івана Федоровича. Він сказав, що хоче жити. Живіть, Легендо!