«Від мистецтва мені хочеться чогось надзвичайного»

12:47
645
views

Сьогоднішня бесіда – з художницею і поеткою Ольгою Краснопольською, яка в останні роки сміливо заявила про себе своєю оригінальною творчістю та активною громадянською позицією.

– Ольго, коли ви вперше відчули потяг до образотворчого мистецтва?

– Як себе пам’ятаю, завжди щось малювала. То з мамою, то з татом. Тато дуже добре малював. І дядько у мене художником був. А одна з прабабок, як нині сказали б, – дизайнером. Отже, гадаю, в мені спрацювали гени. З дитинства мріяла про кар’єру якогось митця. Хоча тоді ще не розуміла якого.

– Як складався ваш подальший шлях?

– В художню школу я пішла у доволі дорослому віці. Вже у десятому класі усвідомила, що хочу бути художником. Удвох з подругою взяли малюнки і пішли до директора художньої школи Леоніда Бондаря. Леонід Іванович подивився на один з них і каже: «А отут я не зрозумів, де верх, де низ». Для мене це була прикрість, бо до цього усі навколо мене нахвалювали. Проте він зарахував нас у такий собі «дорослий» клас, де були школярі від восьмого до одинадцятого класу.

– Хто з учителів залишив слід у вашій пам’яті?

– Першим з вчителів, який одразу закарбувався у пам’ять, був Андрій Надєждін. Він викладав малюнок. І взагалі з ним було цікаво, тому що він багато розповідав про мистецтво, обговорював з нами літературні твори, відкривав нових авторів. Другим став Ігор Смичек. Він викладав живопис. І теж нестандартно. Іноді мені здається, що художня школа на мене більше вплинула, ніж університет. А в універі в останні роки викладала Оксана Михайлівна Надєждіна. Певно, саме з неї і почалося серйозне усвідомлення своєї мети.

– А з якої роботи почалася серйозна художня творчість?

– Насправді, я не пам’ятаю таку. Але пам’ятаю, що відчула творчу вібрацію і спіймала художника в собі, коли мені було трохи за тридцять.

– Які завдання ви ставите перед собою? Що ви найбільше прагнете зображувати?

– Як виявилось, я експериментатор, постмодерніст.

– Я б уточнив, постпостмодерніст.

– Нехай. Мені хочеться експериментів. Від мистецтва мені хочеться чогось надзвичайного. Хочеться витягти на полотно саму суть. Хочеться з мінімумом засобів виявити максимум емоцій, сенсів. Я постійно мучуся над тим, чи потрібні там якісь фігури або реальні предмети для того, щоб цей сенс витягти. Чи потрібні образи і символи…Таким чином, власне, відбувається діалог з собою.

– Це точно діалог чи напружена внутрішня боротьба?

– Іноді діалог переходить у боротьбу. Іноді хтось з нас кричить і пручається – то мистецтво, то я. Буває, ти там собі надумав-надумав, а воно не працює…

– Хто з сучасних художників є для вас творчим орієнтиром?

– З українських я люблю Тіберія Сільваші, Анатолія Криволапа, Івана Семесюка. З більш молодого покоління… мені вдалося познайомитися, і ми тепер товаришуємо з київським художником Антоном Логовим. Дуже люблю творчість таких художників і дизайнерів, як Нікіта Тітов і Олександр Грехов. Із зарубіжних мене колись вразила японська художниця Яйоі Кусама. Колись захоплювалась абстракт­ним експресіонізмом Джексона Поллока з одного боку та напруженим реалізмом Ендрю Ваєта з іншого.

– Ольго, ваше захоплення поетичною творчістю теж перейшло по генах? Чи як це сталося?

– Ні, не пригадую, щоб хтось писав. Але якщо тебе захоплює мистецтво, то і поезія не чужа. Я насправді багато чого люблю – і музику, і літературу, і театр, і хорео­графію. Якби у мене було десять життів, я б у кожному щось із цього спробувала. А віршики я придумувала ще в дитячому садочку. У мене там була подружка Аня. Так от, ми удвох сідали й складали різні вірші, а потім читали одна одній.

До речі, в дитинстві я була поборником екології, виступала за збереження Землі й на цю тему написала цілу серію віршів. Це вже в шкільні роки. Тоді в однієї з подруг удома стояла друкарська машинка. На ній ми друкували свої вірші, потім зшивали книжки та ілюстрували їх. Виходили такі поетичні збірки. І це нам дуже подобалось.

А в юності, коли ти закохуєшся, коли весь світ перед тобою починає грати усіма фарбами, звісно, з’являються відповідні рядки.

– Ви прибічниця змістовної подачі чи образно-емоційної?

– Мабуть, намагаюсь поєднати. Як художниця маю образне мислення. Тому, коли пишу, візуальні картинки складаються просто в голові. У результаті з’являється по суті готовий текст. До речі, у мене так і картини народжуються. Я не сідаю писати картину чи вірш, поки він не складеться хоча б на вісімдесят відсотків. Двадцять залишаю на те, що погратись словами і щось попереставляти. Так само з картинами. Я не сідаю писати просто натюрморт, поки не побачу, що я хочу від цього натюрморту.

– Якою формою ви користуєтесь в поезії – римованою чи верлібром?

– Переважно верлібром. Іноді прострілює і рима. Від віршів я прагну музичності, мелодійності.

– Що для вас творчість: спосіб вирізнитись, заробити, це самоствердження чи щось інше?

– Це спосіб існування. Життя просто інакше не складається, як би я не старалась. У будь-якому випадку я присвятила б життя творчості.

– Новий ваш творчий етап найбільш активний і продуктивний. І пов’язаний він, на жаль, з війною…

– До цього народжувалися інші вірші, інші картини. І не так часто. А коли в нас полетіли ракети, то і творчість змінила сенси. Коли одного разу ти прокидаєшся і знаєш, що тобі варто робити сьогодні, щоб вижити, усі твої ресурси починають максимально ефективно працювати. Ось ця ефективність, зібраність, вона і у творчості відбивається. Ти розумієш, що треба робити зараз, бо завтра може не бути.

Бесіду вів Роман Подільський.