Мій Город

12:09
1144
views

– А ви з якого міста?

– Із Кропивницького.

– А де це?

Такий діалог, на жаль, не рідкість. Але він, мені здається, не пов’язаний із недавнім перейменуванням. Таке запитання я не раз чув, коли місто було Кіровоградом. А чому дивуватися, якщо навіть у всеукраїнському телевізійному метеопрогнозі ще кілька років тому погода в нашому місті просто не озвучувалася. У Черкасах, Вінниці та Дніпрі йшов дощ, в Одесі світило сонце, а Кіровограда на метеокарті взагалі не було.

Я – не корінний кіровоградець. Типовий «понаїхавший». Прибув із рідного Гайворона прямо в 4-й клас 4-ї школи всього лише 55 років тому. Але ще до закінчення школи став звичайним місцевим пацаном, серед яких центр Кіровограда було заведено називати просто Город. Його тоді так називали всі – українці та росіяни, євреї та поляки, саме ця назва увійшла в унікальний суржик, якому стільки ж років, скільки й місту.

– Підеш увечері в Город?

– Звичайно. Як завжди, о сьомій на Леніна, біля «Весни».

Город з перших днів щедро дарував мені друзів: з одними ходив на баскетбол, з іншими – на філателію в парк, з третіми – на міські та обласні олімпіади. А однокласники – на все життя. Це для вас вони доктор наук та заслужений тренер, для мене – Сергій та Сашко.

Після школи була спроба виїхати з Города в столицю, вступити до крутого вишу, але… А Город і КІСМ прийняли назад як рідного. І далі – лише тут.

Спочатку конструкторські бюро, в яких пощастило пліч-о-пліч попрацювати з найкращими конструкторами міста. Ось хто своїм прикладом вчив ставленню до роботи, креативності, критичному погляду на начальство будь-якого рівня.

А потім життя країни і моє дали різкий віраж, і далі була газета, яка незабаром стала справою життя. Саме Город та «Україна-Центр» дали мені відчуття власної корисності, сенсу життя. Стоп, я ж хотів писати не про себе, а про місто? Але ніяк не можу відокремити себе від нього – це навіть не пуповина, а коріння.

Щороку в День міста замислююся: що воно для мене означає? Що робить його рідним? Звісно, пам’ять! Знайомі, пам’ятні місця – вони як риси улюбленого обличчя. На них зворушливо дивитися, їх хочеться ніжно торкатися.

Ось тут був кінотеатр «Хроніка» – місце перших побачень і шкільних прогулів, де крутили нескінченні мультики та «Індійські йоги, хто вони?». А тут – спортивний зал «Авангард», де ми завжди грали лише на виграш, у кров збиваючи коліна та лікті. А ось Третя лікарня, звідки я втік на другий день в одному бушлаті, і мама змушена була писати пояснювальну записку головному лікарю. Ще одне улюблене місце – магазин «Букініст», його завідувачку звали Артеміда, і нікого це не дивувало. І, звичайно, лавки західної трибуни стадіону «Зірка», газетні фунтики з насінням та несамовиті крики «Алік, давай!».

Багато чого забулося, але місце в Ковалівському парку, де стояла лава побачень із майбутньою дружиною, у пам’яті назавжди.

А унікальна кіровоградська рок-тусовка? Її зірками були не лише музиканти (Стриж, Пахман, Рафа, Даник), а й меломани – Ед, Віца. І легендарний старшина Липа, який з підозрою дивився на наші патли та белси. Ми і зараз збираємося послухати класичний рок, за півстоліття він не став гіршим.

Я досі бережу вірність Центральному ринку, інші так і не стали моїми. Як зараз перед очима картинка: тато – кучерявий і блакитноокий – криголамом йде між рядами молочниць, а ми з мамою за руку в його фарватері. Тато жартує з продавчинями, куштує сметану й сир, і раптом ми чуємо вигук якоїсь вразливої молочниці: «А чий це такий гарний дядько?!» Мама зашарілася, як дівчина…

Місто – це не тільки пам’ятні місця, а й, насамперед, люди – ті, хто живе нині, і ті, хто лишився в пам’яті. Мені іноді здається, що бачу на вулицях міста і тих, і інших. І не видаляю з пам’яті телефону номери тих, хто пішов у засвіти. Поки їх пам’ятаємо – вони з нами.

Час змінює людей, разом із ними змінюється і місто. Так і має бути. Де є життя – там завжди будуть зміни. Живи довго, Кропивницький, Кроп, Кропик. І залишайся рідним та улюбленим містом.