Вітаємо на рідній землі!

В останній день січня відбувся 50-й із початку повномасштабного вторгнення росії в Україну обмін військовополоненими. Цього разу на рідну землю повернулися 207 українців. Серед них є наші земляки.

«УЦ» з різних джерел стало відомо про визволених земляків. (Список уточнюється.) Це Юрій Шишацький зі Злинської громади, Олексій Авер’янов зі Смолінської, Микола Бережний з Соколівської, Володимир Мірошниченко з Гайворонської, Євген Холодний та Єгор Володін з Аджамської, Максим Баришник із Долинської, Руслан Повх із Маловисківської, Ігор Сошнєв зі Світловодської, Ян Бордіяну з Вільшанської та Артем Костюк з селища Завалля.

Має пройти певний час, поки хлопці на загал розкажуть, що їм довелося пережити. Поки що ми зв’язалися з Миколою – старшим братом Володимира Мірошниченка, 2000 року народження, жителя села Долинівка Гайворонської громади. Він перебував у полоні рік та 10 місяців. Його захопили росіяни у Скадовську Херсонської області. Микола розповів, як переживала родина, коли дізналися, що Володя на рідній землі, як готуються до зустрічі.

– Брат проходив строкову службу на Херсонщині – дуже хотів в армію. Коли почалося повномасштабне вторгнення і у Скадовську був підірваний міст, шляхів для відходу не було. Хлопці (брат і ще троє) переодяглися у цивільний одяг, жили по хатах, але хтось здав, і їх взяли у полон. Так нам його командир розповів.

Коли він припинив виходити на зв’язок, ми не знали, що думати. Декілька разів зверталися до військкомату, і там нічого не говорили. Аж поки не виписали папірець зі своєю печаткою, де було написано, що Володимир Мірошниченко у полоні.

Нас в родині п’ятеро дітей: дві сестри і три брати. Паша зараз на передовій, на Володю очікуємо. Дуже довго його не було, ми переживали, звісно. Ще й жодної звістки. Сестри шукали брата через інтернет, слідкували за повідомленнями про полонених, про обміни.

Нам не сказали, що Володя повертається, а то б ми поїхали його зустрічати. Щойно хлопці ступили на українську землю, їм дали телефони, щоб зв’язалися з рідними. Брат знав напам’ять лише номер телефону дівчини з нашого села. Їй зателефонував і попросив передати звістку нам. Потім ми пересвідчилися, що все правильно, коли побачили списки визволених військовополонених.

Місяці півтора-два Володя не приїде у Долинівку – така процедура. Але сказали, що нам дозволять його відвідати. Ми вже буса готуємо. Каже, що сильно схуд, що дуже хоче копченого м’яса. Він завжди любив копченості. То ми вже завантажимо бус, щоб вистачило і йому, й іншим хлопцям, що нарешті дісталися рідного краю.