«І їх заберу»

11:49
561
views

Олена Висоцька – переселенка. Понад рік тому із сином і матір’ю приїхала на Кіровоградщину, в Помічну. Добрі люди дали притулок. Тут померла мати. Син, Сергій Корнієнко, загинув 21-річним на війні. Теж поховали в Помічній. Олена дуже хоче додому, на Херсонщину. Каже, обов’язково забере останки рідних.

– Ми – із селища Козацького на правому березі Херсонської області. На нижній вулиці проживали. Недалеко – Каховська ГЕС, з нашого вікна видно. До війни в Козацькому багато працювало у фермерів. Вирощували виноград, полуницю, помідори. Сергій теж влаштувався у фермера, як тільки школу закінчив. Треба було заробляти на життя. Я Серьожу й старшу дитину, Маринку, підіймала без чоловіка, з бабусею – своєю матір’ю. Жили утрьох, поки Маринка заміж не вийшла і не перебралася в Нову Каховку. Серьожа був слухняною дитиною. Чуйний, добрий. Його в селищі любили. Змалку сильно хворів, до трьох років п’ятнадцять разів між життям і смертю опинявся. Серьожа і Маринка дуже близькі були – і в дитинстві, і дорослими. За п’ять місяців до війни Маринка народила хлопчика, Сергій радів племінникові.

Звісно, Олена Висоцька пам’ятає ранок 24 лютого 2022 року.

– Без п’ятнадцяти чотири прокинулася від вибуху. Вибухнуло у Новій Каховці, звідти було видно заграву. Я одразу зрозуміла: війна. Розбудила маму і сина. Було дуже страшно. На світанку нашими вулицями їздили російські танки. Потім ще два тижні ішли сильні бої в тій частині селища, де базар. Згодом ми дізналися, що весь цей час 25 наших бійців тримали оборону.

Життя в окупації було нестерпним:

– Російські військові з автоматами ходили по дворах, перевіряли, чи є чоловіки. Декого забирали «на підвал». Перевіряли в перехожих документи. Вимагали, щоб ми носили білі пов’язки на руках – ознака мирної людини. Було наказано чіпляти шматки білої тканини й на хвіртки. Вночі заборонялося вмикати освітлення, усі ми в темряві сиділи. Українське телебачення уже було відключене, але в кожній хаті – «тарілка», працював мобільний інтернет, так ми й дізнавалися про події за межа­ми селища. Перших два тижні окупації на вулицях майже ніхто не показувався. Потім запрацювала торгівля, товар привозили на човнах з Нової Каховки. Настав час польових робіт. Фермери організували їх, перебуваючи на територіях, підконтрольних Україні. Мій Сергій теж найнявся з хлопцями. Розкривали полуницю, обрізали виноград. І придивлялися, де яка ворожа техніка стоїть, щоб передати цю інформацію нашим військовим. Коли дозріла полуниця, не було змоги її продати. А помідори на фермерських полях і не сіяли, окупанти не дозволили. Представники селищної влади вчасно вибралися. Вчителі залишилися, але відмовилися працювати на окупантів, коли ті вирішили організувати шкільне навчання. Восени в селище увійшли ще й буряти, які відзначилися звірствами у Бучі. Самі цим хвалилися, коли збиралися біля магазину, пиячили. А 11 листопада почалася деокупація. На нашій вулиці сильні бої йшли. Я із сином і мамою сиділи в хаті. Дочка з дитиною уже в Польщі були, ще в липні з Нової Каховки виїхали.

За словами Висоцької, коли в Козацьке увійшли українські військові, її син насамперед запитав у них, коли вже відновить роботу військкомат.

– Серьожа мріяв про службу в десантно-штурмовій бригаді. Перед війною планував, що призвуть на строкову службу, що потім укладе контракт. Позивний собі придумав – Барс.

Залишивши Козацьке, росіяни заходилися його обстрілювати. Багато жителів евакуювалося. Олена Висоцька із сином та хворою старенькою (79 років, після двох інсультів) матір’ю – теж. Взяли найнеобхідніші речі, які в сумки помістилися, і поїхали, під обстрілами. Вивезли їх волонтери. Родина зупинилася на кілька днів у Кривому Розі, звідти вирушила на Кіровоградщину, в Помічну, де вже зупинилися деякі їхні земляки.

– Тут знайшлися добрі люди, які приютили нас в окремому будиночку. Це – подружжя, Коля й Галя. За проживання не беруть ні копійки, тільки за комунальні послуги плачу. У квітні мою маму спіткав ще один інсульт, 1 травня померла. Поховали її тут, у Помічній.

– Серьожа звернувся у військ­комат у Добровеличківці, щоб мобілізували, – продовжує Олена. – Я просила залишатися, не послухав. Медкомісію пройшов, про свої давні хвороби не сказав. 1 липня о дев’ятій ранку мав прибути у військкомат з речами. Перед тим ми як ВПО отримали гроші. Купила Серьожі речі, поїсти в дорогу. Попрощалася біля хвіртки. Далі Коля посадив Серьожу в машину і відвіз в Піщаний Брід. Там сина і ще кількох хлопців забрали працівники військкомату. Зарахували його, як і хотів, в аеромобільну бригаду. На фронті опинився 8 серпня. Провоював до 1 вересня. Усього – 23 дні. 16 бойових виходів. З війни здебільшого писав повідомлення. Не скаржився, усе заспокоював: «Мамо, тут такі бліндажі…» Востаннє чула його 26 серпня, уночі. Серьожа повернувся з бойового, вітав мене з днем народження. Застуджений був. 31 серпня отримав посилку з формою. На неї склалися земляки із Козацького. Хоч і в різних країнах живемо, але спілкуємося, підтримуємо наших хлопців, наших воїнів. Серьожа в тій уніформі, сфотографувався, фото прислав мені уночі. Написав: «Як на мене шите. Вранці подзвоню». І не подзвонив. Я йому телефонувала, не відповідав. 2 вересня до мене приїхав військком, привіз сповіщення про загибель. Я не вірила, сподівалася на помилку. 4 вересня надії не стало. Мою дочку, Марину, знайшов у соцмережах Віталя, Серьожин побратим, і підтвердив… Розповів, що 1 вересня Серьожа і ще п’ятеро пішли на зачистку. Серьожа устиг крикнути «Міна!» і підірвався. Двох убило, двох поранило. Віталя каже: якби Серьожа не крикнув, загинули б усі. 6 вересня його привезли в Помічну. Наступного дня поховали. Недалеко від бабусі. З рідних та земляків були брат і подруга.

Олена каже, що кілька місяців ходила на кладовище щодня, поки в січні ногу не зламала, відтоді провідує сина й матір не так часто. Роботи в Помічній не знайшла, живе на дві тисячі, які отримує як ВПО. Мріє про повернення на Херсонщину, хоча домівку там зруйновано ще через тиждень після евакуації – наслідок ворожого обстрілу.

– Тут – ні роботи, ні знайомих. Поїду додому. І їх заберу, – Олена хоче перепоховати сина й матір у рідному селі.