А чи потрібна нам справжня воля?

11:18
989
views

Днями в театрі корифеїв відбулася прем’єра, яка повністю перевернула уявлення нашого глядача про театр корифеїв. Уявлення певної частини акторів теж. Вистава за п’єсою Марка Кропивницького «Перед волею», зрежисована Євгеном Лавренчуком, стала новим прикладом того, яким має бути сучасне театральне мистецтво.

Це перша робота відомого режисера після тривалої перерви. І в ній він виклався на всі сто відсотків. Хоча, розуміючи його творчий потенціал, оригінальний задум, певно, передбачав усі сто двадцять… Проте і цього обсягу вистачило, аби зламати лінійні уявлення кропивничан про театральне дійство.

Так, це не зовсім вистава. Це полігональне театральне дійство! Тут чи не вперше був задіяний увесь сценічний простір. А на ньому – майже увесь склад трупи, балету й оркестру. Грало навіть повітря… Про це подбав запрошений з Ізраїлю сценограф Юхим Руах. До речі, «руах» у перекладі з івриту означає «дух», «дихання» або «вітер».

Вистава почалася «з-за такту», як сказав би досвідчений музикант. Але не всі, хто заходив у глядацьку залу, це одразу розуміли. За прозорою завісою на сцені якось малопомітно рухались і наче перешіптувались якісь постаті. Ті, хто почав удивлятись, думав, що там йде підготовка сцени, наводяться останні штрихи. АЛЕ… дійство вже почалося. Тому й не було ні першого, ні третього дзвоника, ні жодних попереджень, до яких звик наш глядач.

Тонка й прозора завіса – це перший знак для нього. Знак того, що режисер Євген Лавренчук стирає грань між мистецтвом і реальним життям, між минулим і сьогоденням. Одне переливається в інше. І навпаки.

Другий знак – це головні декорації, два лікарських ліжка, на яких починається і закінчується відлік миттєвостей життя головних героїв та й основних картин сюжету. Сюжет, до речі, у постановці Лавренчука розгортається не лінійно. Він протікає у межичассі і нагадує стрічку Мебіуса. Як колись сказав поет: «В ній безкінечність скручена кільцем. В ній простота, а разом з нею – складність, що недосяжна навіть мудрецям. В нас на очах змінилась площина. В поверхню без початку і кінця». А на очах наших глядачів – теж начебто на одній площині – події, що відбувались в минулому, переверталися і набували форму нинішньої трагедії. І в цьому містичному дійстві сполучною ланкою виступали Юрко (актор Микита Капелюшний) та три «весталки» (актриси Вікторія Майстренко, Тамара Лаптєва та Євгенія Миронович).

Особисто мене вразило те, як досить юному актору вистачило сили й сміливості виконати цю доволі складну роль. Напруження психологізму в його грі було таким, що здавалося: от-от і піде луна від Гамлета. (До речі, чому б пану режисеру не замахнутися на цю шекспірівську трагедію? Гадаю, потенціалу вистачило б.) Складність ролі полягала ще й у тому, що Микита виконував її майже оголеним. В чому тут сенс? Гадаю, в тому (певно, за задумом Євгена Лавренчука), щоб зіграти душу, яка помирає чи вже померла. Він не божевільний, він майже примара. Але саме через нього, крізь нього ми бачимо і відчуваємо всю нашу трагедію – трагедію народу і одиниці-особистості.

Одяг – це ще один знак вистави нового виміру. На деяких персонажах він модерний. Але не коле очі. Тому що одразу додає необхідний штрих до їхньої характеристики. Він теж своєрідний матеріал, що зв’язує різні епохи. Але на перший план щоразу все одно виступають українські звичаї, характери й типажі, які, на жаль, практично не змінилися за півтори сотні літ.

У драмі М. Кропивницького «Перед волею» жертвою цих звичаїв стає донька поміщика Підгайного Орися, яка «насмілилась» покохати кріпака Юрка, музику-самородка. Він змушений тікати, шукаючи порятунку від панського гніву, а Орися спроможна захистити його – батька своєї дитини – лише ціною власного життя. Вона теж уособлює прагнення до волі. Актриса Елізабет Давідян в цій ролі теж показала майстерність і певно вже бачить свій шлях до досконалості.

Багатоголосся – ще одна ознака прем’єри. На сцені ми постійно чуємо перегук класичного тексту і контексту, створеного учнем славетного Романа Віктюка. В ньому лейтмотивом звучать і царські укази та циркуляри, і сирени, і новини про хід російсько-української війни. Вони вмонтовані у класичну композицію для того, щоб підкреслити, звідки ростуть корені нашої загальної біди. А ім’я цієї біди – рабство, закріпачення духу, нерозуміння свободи, волі. Часом навіть небажання її отримати, а отримавши – користуватись.

У постановці ця колізія виходить за рамки оригінального сюжету. Вона зависає над сценою і потім поступово, з кожним персонажем, сходить до глядача, як ті обалеровані сновиди (?), привиди (?), душі (?) в одній з центральних сцен.

Вистава дуже кінематографічна. І шкода, що нині немає можливості відзняти її так, щоб було видно і крупні плани, і деталі, які дають нам повноцінне бачення, де підвал «Азовсталі», де корсет і байкерський прикид, а де кріпаки й підпанки.