Ще раз про музику вільних людей

Якщо ти не на фронті, не можна цілодобово думати про війну. Можна збожеволіти. Але й відволікатися ненадовго від війни треба так, щоб не було соромно перед тими, хто зараз під обстрілом. Мистецтво – це найкращий варіант, а жанр кожен нехай вибирає сам.

Відомого джазмена, незмінного керівника «Черкаси джаз квінтет» Сергія Крашеніннікова знають і люблять у Кропивницькому, а він обожнює грати у нашому театрі. Каже, тут добре звучить джаз. Його нещодавні гастролі у Кропивницькому стали гарним приводом для інтерв’ю.

– Сергію, нещодавно ви з «Пелікан джаз квартет» зіграли у Кропивницькому програму Latin Jazz. Чому раптом Latin? І чим він відрізняється, скажімо, від ньюорлеанського?

– Новоорлеанський – традиційний джаз, побудований на дводольному биті, а Latin – це боса-нови, іспанські мотиви. Взагалі інші ритми, латиноамериканські. Загалом, він дуже відрізняється. Цілком інший стиль.

Чому? Тому що ми починали це все грати десь 2000-го року, а 2006-го записували нашу першу платівочку. Вона називалася From Spain to Brazil. Ми тоді грали саме такі мелодії. Босанову, самбу, сальсу. І ось коли ми возз’єдналися через 20 років у «Пелікан джаз квартет», то вирішили, що треба щось таке саме і пограти. Нам і подобається це, і вдається. Ось так.

– Сергію, розкажи, як люди приходять у джазові музиканти. Краще – на своєму прикладі.

– Як? По-різному. Я просто люблю цю музику з дитинства. У моїх батьків колекція платівок була тих років, 50-х. І там все було замішано на джазовій ідіоматиці. Я слухав, і мені подобалося. Потім почав щось сам грати, коли у музичній школі навчався. В інституті продовжив, я навчався у Харківському політехнічному інституті. У художній самодіяльності почав курелесити на піанінці. Мені одягали шоколад на вуха, розхвалювали, як у мене це класно виходить, і я повірив. Інженерну діяльність залишив практично відразу. Років п’ять пропрацював інженером-програмістом після інституту, а потім, коли відкрилися кордони, совок почав валитися, ми поїхали до Європи грати в справжніх джаз-клубах, у нас же їх не було взагалі, і потихеньку, потихеньку якось вийшло. А як інші приходять, не знаю.

– Продовжуєш колекціонувати платівки?

– Звичайно, у мене колекція солідна. Більше чотирьох тисяч вінілових платівок, я вже не кажу про компакти. Коли джазові фестивалі проводив, музиканти приїжджали, дарували компакт-дисків неміряно. Загалом, колекція реально велика та гарна. Через все життя проніс цю любов до платівок, зараз стало легше їх купувати, аби були гроші.

– А чи є у тебе улюблені виконавці?

– Чарлі Паркер, Майлс Девіс. З піаністів – Кенні Керкланд, Вінтон Келлі, тут я не оригінальний. Ієрархія джазова для всіх однакова, є музиканти, такі, як Чик Коріа, які зробили багато для джазу, тому повз них ніхто не може пройти. Але, мабуть, Майлс Девіс — мій найулюбленіший музикант.

– Скажи, ти був душею та постійним учасником джазових фестивалів у Криму. А що давали тобі особисто ці величезні музичні тусовки?

– Ну, по-перше, у Криму це прикольно. Там класні фестивалі були, і не один. І взагалі, Коктебель — це була мекка джазової движухи. Там знаходиться Будинок відпочинку Спілки письменників, спочатку радянської, потім української. І там, відповідно, і клуби були, і різні фестивалі: Коктебель фестиваль, Блю Бей фестиваль, Мамакабо. Одного разу нас запросили, і ми дуже сподобалися. І потім їздили постійно. Я там до трьох місяців щоліта проводив. Мені сюрпризом кримське керівництво навіть дало звання заслуженого артиста Республіки Крим. І не так уже й багато цих звань було. Кузьма покійний також заслужений артист Республіки Крим, ще хтось. Це зробили так, що я навіть не знав. Зазвичай все це заздалегідь готується, купа документів. А вони якось це змогли зробити взагалі без моєї участі. І згодом вручили вже на сцені. Ось така історія. Це було просто кайфове проведення часу. Коньячок, винце, нудистські пляжі та багато джазу. Що може бути кращим?

– Чи залишились в Україні класні джазмени? Назви найкращих, з твого погляду.

– Звісно! Нині молоде покоління є фантастичним. Там пацани вже такі монстри, що… По-перше, зараз є можливість. Методики всі є, мінусовки, ноти, транскрипції. Хочеш — сиди та займайся. Коли ми починали, ми це все брали на слух, на дотик. А у них все є. Якщо захочеш, то можна стати… І музикантів дуже багато класних – і молодих, і літніх. І саме європейського рівня. Денис Аду, наприклад, одразу напрошується, Мишко Менделенко й тато його, Артем Менделенко, який з Олексієм Коганом грає. Ігор Закус. Десятки першокласних музикантів, які платівки записують. Наразі знову пішла хвиля вінілових записів. Але хочу з гордістю сказати, що найперша вінілова платівка у незалежній Україні була наша — «Черкаси джаз квінтет». 2018 року вийшла. І після цього хвиля пішла. А ось нещодавно у нас вийшов подвійний альбом «Черкаси Play Chicago». У лютому має приїхати до України. І готуємо на перевидання наш старий «Фанкі джаз». Це наш перший компакт-диск 2005 року, ми його зараз перевидаємо на вінілі.

– Ще одне запитання: а які в тебе стосунки із класичною музикою? Чи дозволяє твоя унікальна техніка грати Шнітке, Прокоф’єва?

– Ні-ні-ні. По-перше, я взагалі не граю по нотах. По-друге, я дуже до цього спокійно ставлюся, за рідкісним винятком. Є такі фортепіанні прелюдії Родіона Щедріна. Він сам класний піаніст. Я дуже спокійно ставлюся до академічної музики. Як сказав колись Олексій Коган у своїй радіопрограмі «Коган джаз»: «Крашенінніков любить грати те, що любить». Тобто джаз – це від першої особи. Ось як я вмію на піаніно куралесити, так і граю. А інакше ні. Я по нотах не граю.

– А чи доводилося тобі грати джем-сейшен з великими майстрами?

– Звісно.

– І як відчуття взагалі були?

– Та нормально. Усі вони нормальні дядьки. Ти не забувай, що я провів 30 міжнародних фестивалів, 30 фестивалів «Черкаські джазові дні», і 31-й фестиваль пригальмувала всього за тиждень до початку пандемія ковіда. А потім почалася повномасштабна війна, і я просто цю тему закрив. А так – 30 фестивалів міжнародних! І приїжджали найсерйозніші люди з усього світу до нас, і американці, і хто хочеш. І, звичайно, ми робили сейшени. Спочатку ми по молодості ще після концертів бої влаштовували у клубах. Потім, останніми роками, вже нам це стало менш цікаво, і ми обмежувалися лише сценічним дійством, у філармонії чи театрі. Багато відомих музикантів приїжджали, з усіма граєш. Усі поважають одне одного, грають знайомі стандарти. Тому нічим це не відрізняється, граєш що зі студентами, що із зірками.

– Сергію, ще одна тема така. Рокери мають девіз «Секс, наркотики і рок-н-рол». А джазмени, наскільки я знаю, фразу «Без газу немає джазу». Як уживається це з музикою? Чи не заважає?

– «Без газу немає джазу» – польська приказка, це означає – без бухлішка ніяк. Так, для блиску очей ми всі трошки підпиваємо, щоб було весело. Чим ти розкутіший на сцені, тим легше грати. Мені неодноразово ставили це питання, і журналісти в тому числі: чому я завжди, виходячи на сцену, трохи… Бо на тверезу воно якось не так. Вступають якісь внутрішні обмеження. А коли ти трохи розслабився – і все, тільки вперед. Тому це дуже добре уживається. Дуже мало джазових музикантів, які перебувають у жорсткій зав’язці до алкоголю. Тим більше, ми ж не зловживаємо цією звичкою. Це у нас як додатковий стимул. Тому все в рамках пристойності.

– Шанувальники джазу є буквально у всіх країнах, у всіх верствах суспільства. Розкажи трохи про поціновувачів, про твоїх слухачів. Хто вони взагалі?

– Я не знаю. Я ж не займався соціологічним опитуванням. Любові до джазу всі віки покірні, є і люди похилого віку, і молоді. Але це, зазвичайо, не дуже широкий зріз. Це досить обмежена кількість любителів. Це ти сам бачив по Кропивницькому. Пів зали ледве набралося. А в принципі, як покійний корифей Володимир Симоненко сказав: «Джаз — це музика для вузького кола обмежених людей». Такий жарт у нього був.

Вік тут ні до чого. Просто є любителі цієї музики. Вони розуміють ось цю свободу, це самовираження, цю веселуху.

– Про джаз є величезна кількість класних цитат, а яку ти любиш найбільше? Ти ж конферанс ведеш під час концертів.

– Вербально я не використовую жодних заготовок у своїх текстах. Я, пардон, імпровізую. А улюблена фраза така: колись журнал «Вогник», ще той, радянський, де редактором був письменник Коротич, один номер повністю присвятив джазу, і там прямо на обкладинці ця фраза була написана. Вона, мабуть, найправильніша. «Джаз – це вільна музика вільних людей».

– А в мене улюблена фраза від Богдана Ступки: «Все наше життя – суцільна імпровізація, а отже, все наше життя – це джаз».

– Теж у тему.

– І останнє питання, Сергію. Чому Черкаси? Чому саме в цьому місті живе та процвітає джаз?

– Ну, хочеться мені вірити, бо я живу там. Коли я туди приїхав молодим спеціалістом після Харкова, джазу там майже не було. А я вже на той час сяк-так погравав. Хотілося їздити на фестивалі. І ми розпочинали з цього, власне, нашу діяльність. А потім вирішили спробувати провести фестиваль у Черкасах. А потім зробили другий фестиваль, третій, четвертий… І згодом ми стали заручниками цього фестивалю. Почали робити літній фестиваль «Джаз-Диліжанс». І воно якось так і пішло. Згодом колектив утворився, «Черкаський джаз-квінтет». Ну, і так далі. Загалом, річ випадкова. За місцем проживання, як то кажуть.

– Зрозумів, щасливий випадок. Дякую, друже.