Як закінчити війну?

Ця тема досить довго була для нас табу. Але не через воєнну цензуру, а тільки через свою несвоєчасність. Та нарешті, здається, настав і її час. Розмови про закінчення війни почали переходити в дипломатичну площину, і це дає привід для запитань та відповідей.

Сподіваюсь, більшість людей розуміють, що закінчити війну надзвичайно складно. А тим більше тому, хто її не починав. Історичні паралелі підказують і застерігають: етап припинення активних бойових дій та підписання будь-яких мирних угод надзвичайно небезпечний для стабільного функціонування держави. Свої дії влада має обов’язково узгодити з армією – захисники заслужили на це право.

Саме тому редакція «УЦ» звернулась з одним-єдиним запитанням виключно до бойових командирів, з якими ми не раз спілкувались на сторінках нашої газети.

Павло Федчишин:

– Можливо, моя думка багато кому стане не до вподоби, бо розбивати віру в Діда Мороза у дитини – не комільфо… І все ж.

Для початку декілька акцентів, які формують мою точку зору.

– Війна – це гра, в яку грають удвох. І припинити можуть тільки двоє.

– Поняття «Закінчення війни», як і «Щастя усім» у класиків – дуже різне і має різний кінцевий результат – припинення вогню, перерва на пару років, капітуляція однієї з сторін…

На мою думку, є декілька шляхів розвитку ситуації.

– Один день – і мир в кишені. Капітулювати. Здати 4 області. Розпустити і роззброїти армію. Наплювати на кров, пролиту за Херсон і Донбас, забути про волю… І через пару років гинути на кордонах Польщі у складі «САЮЗНАЙ АРМІІ РАСІЇ і РЄСПУБЛІК». Це сценарій для тих, хто втомився від війни й не народжений для неї. Хоча для таких, як я (таких єб…тих багато), війна перейде в тотальний партизанський опір з терором окупаційної влади.

Реальність настання – 10%.

– Максимум. Повернення до кордонів 1991 року. Без сукупності факторів, наприклад, одночасної мобілізації півмільйона осіб, отримання від союзників авіації і озброєння в достатній кількості це буде неможливо. Та й крім того, тільки в результаті геніальних операцій, як Київська та Харківська, звільняються цілі села й міста. А так – як командир стверджую: жоден з моїх солдат не зайде в село, поки воно не буде зрівняно в нуль. Мені люди дорожчі…

Реальність настання – 5%.

– Заморозка. Це не закінчення війни, а перманентна війна. Постійна. Просто інтенсивність різна. На моє переконання, найхєровіший сценарій. Відомо, що найгірше рішення конфлікту – компроміс. Бо невдоволення накопичується і підриває ситуацію. Тому фраза «Краще поганий мир…» – як мінімум, брехня. І буде НОВА війна… Реальність настання – 40%.

– Не по розуму, а по щастю. Революція і розвал росії і т.д.

Реальність настання – 5%.

– Важкий шлях. Створення на базі ЗСУ спільної армії Європи. Паралельно продовжуючи війну, поступово покращувати матеріально-технічну базу та вибудовувати реальну і страшну для росіян силу. Найефективніший і правильний шлях. Але по ньому має йти не тільки Україна, а й більшість країн Європи.

Реальність настання – 40%.

– Після війни. Уявіть собі, як додому повернеться мільйон чоловіків, які вміють вбивати, з великими психологічними проблемами, з шаленим почуттям справедливості (для нас гроші та влада не мають ваги. Мають лише побратимство та честь), відсутністю страху (не знаю, чим можна налякати людину, яка штурмувала підарський ВОП під шквальним вогнем, – мєнтами чи соціальними службами?), які будуть говорити з тобою нормально тільки після правильної відповіді на питання: «Яка бригада?» , які звикли отримувати 2-3 тисячі доларів і витрачати їх на ремонти авто, закупівлю запчастин для бою, так от ці люди повернуться на зарплату в 10 тисяч гривень? В міста, де ввечері буднього дня в кафе немає вільного місця попити каву, а сидять «білобілетні» хлопці ширші за тебе в плечах, явно зі спортзалу, а ти з брудного окопу, не мившись пару тижнів? В міста і села, де ти можеш почути: «Ми тебе туди не посилали»? В конкретне місто, де за 200 лямів роблять дорогу, яка розсипається через рік, де 32 мільйони виділяють на спил дерев, а не на безпілотники для ЗСУ?

На місці влади я б задумався над цим вже сьогодні. Та слава богу, що я тут, в парі кілометрів від «проклятих земель», а не на місці влади.

Максим Небилиця:

– Для мене це питання вже більше риторичне, ніж таке, на яке можна дати просту відповідь. Я міг би, звісно, спробувати розкласти проблему на складові – військову, економічну, політичну, геополітичну, мовну, релігійну. Але сумніваюся, що маю достатню компетенцію, аби зробити це просто і переконливо. Тому не бачу сенсу в цих спробах.

Натомість за останні роки в моїй свідомості закріпилась інша думка: цю боротьбу неможливо завершити остаточно. Не хочу, щоб мене сприймали як пропагандиста війни, але переконаний – наша нація збереглася і досі здатна ідентифікувати себе як українці лише через постійну боротьбу. Так, кожному хочеться спокійно жити у своїй країні. Але чи маємо ми право не продовжувати спротив? І чи справді війна, конфлікт, боротьба завершаться з останнім пострілом?

Україна протягом усієї своєї історії виборює право жити за власним укладом. Це природний процес для будь-якої нації. Якщо не захищаєш його – словом чи зброєю, – тобі нав’язують чужий.

Останній постріл пролунає. А війна закінчиться лише тоді, коли вже ніхто не згадає, що він був нащадком нашої нації.

Ігор Козуб:

– Щоб відповісти на запитання «Як закінчити війну?», треба чітко розуміти її причини і глибинні корені. Хоча їх можна описати дуже коротко: російський шовінізм або російська імперськість. Це не війна за спірну територію, як у Азербайджану з Вірменією. Це світоглядний, екзистенційний, історичний конфлікт: ми хочемо жити в вільній і незалежній державі, руські бажають нам смерті й знищення нашої держави. Вони можуть відступитися на деякий час від своєї людожерської політики, тільки якщо росія буде частково зруйнована або ж їхня армія отримає нищівну поразку у війні. Навіть смерть путіна не гарантує Україні спокою. Тому обов’язкова умова нашого існування – це розбудова самодостатньої у військовому та економічному сенсі держави.

Чи можемо ми без допомоги американців нанести поразку росії? Ні. У нас недостатньо людських і матеріальних ресурсів. Чи можемо ми сподіватись на участь у війні європейських армій – Польщі, Франції? Ні, їхні лідери на це не мають політичної волі.

Стосовно пасхального перемир’я. Так, обстрілів населених пунктів сильно поменшало, але боїв, наприклад, на нашому Покровському напрямку навіть побільшало. Вважаю, це було, так би мовити, пробне перемир’я. Насправді путіну потрібне перемир’я на 9 травня, на день 80-річчя Перемоги. Треба, щоб працювали московські аеропорти, щоб ризикнули приїхати і стояти поряд з ним світові лідери. Він реально боїться, що ЗСУ можуть йому зіпсувати свято, його головну скрєпу.

А нам треба по максимуму використати цей час! Найкращий варіант – умова, щоб у цей момент війська третіх країн зайняли полосу розмежу­вання вздовж лінії фронту. Але на це потрібна політична воля багатьох світових лідерів. Тож в першу чергу надія на самих себе.

Олексій Перепелиця:

– Для того, щоб закінчити війну, її треба було не починати чи не допускати. Якщо ж відповідати по суті, то я за дипломатичне вирішення ситуації – воно принесе мінімум жертв і як можна швидше, адже на фронті люди гинуть кожного дня.

Дмитро Лінько:

– Є два шляхи закінчити війну – перемогти або капітулювати. Шлях перемоги складний, довгий і важкий. Він потребує жертв, терпіння та реформацій всередині суспільства і країни. Зараз нас схиляють до капітуляції. Оманлива думка, що з нашим ворогом можна про щось домовитись, на жаль, панує на Заході. Тимчасові перемир’я – це не мир, на якому можна будувати щасливе життя. Вірю, що ми пройдемо наш шлях перемоги, яким би довгим він не був.

Спілкувались Олена Нікітіна та Юхим Мармер, «УЦ».