«УЦ» стежить за розвитком ампфутбольної команди «Сталеві Орли», у складі якої – здебільшого молоді чоловіки, ветерани війни, які зазнали тяжких поранень, боронячи Україну. Часто спілкуємося з ними. Минулого тижня дізналися про подорож Піренеями їхнього воротаря Віталія Онойка, яку він присвятив загиблим побратимам. Це й було приводом зателефонувати Віталієві. Ось що він розповів про себе й про свій похід Піренеями.
– Мені 37 років. Родом із села Кременчуватого, яке підпорядковується Компаніївській селищній раді, Кіровоградська область.
До війни захоплювався спортом. Футболом і не тільки. Призер всеукраїнських та міжнародних змагань, кандидат у майстри спорту з військово-спортивних багатоборств. Коричневий пояс з карате-дзюцу.
Розпочав військову службу 2013 року в Третьому окремому полку спеціального призначення. Звільнився за станом здоров’я 2024 року. Зазнав тяжких поранень – ураження внутрішніх органів, рук та ніг. Інвалід війни третьої групи.
В «Сталевих Орлах» – від заснування команди у лютому нинішнього року.
Це для мене – можливість реалізовуватися в адаптивних видах спорту, спілкуватися з іншими ветеранами, мати від них підтримку і самому надихати інших, як свого часу під час реабілітації мене надихали поранені хлопці.
Два роки тому я побачив відео про маршрут GR11 Піренеями в Іспанії.
Мене це зацікавило – гарна природа, високі гори. Трек для туристів з доброю фізичною підготовкою та досвідом. Захотілося пройти його.
І от цього літа реалізував свій задум. Готувався ретельно. Щоденні десятикілометрові кроси, участь в змаганнях з трейл-ранінгу, в забігах з перешкодами. Також двічі на тиждень – тренування з ампфутболу.
Стартував від селища Ірун біля Атлантичного океану, рухався гірським маршрутом до середини країни, в напрямку до Середземного моря.
За 25 днів пройшов 525 кілометрів.
Спілкувався з багатьма іноземцями, які також йшли цим маршрутом. Розповідав їм про війну в Україні та про ветеранський спорт, а особливо про ампфутбол.
Маршрут – складний, але не для впертого українського ветерана. Після 420 кілометрів заболіла ліва нога, в яку зазнав поранення. Біль не відпускав, але я пройшов ще 105 кілометрів і вирішив зупинитися.
На українську Говерлу, 2061 метр, підіймався п’ять разів. Хотілося нового досвіду і більшої висоти. Тож, обходячи одну з небезпечних ділянок, вирішив піднятися на вершину Гранде Фаш, бо вона була досить близько, а висота – 3005 метрів. Підіймався п’ять годин. Останні 400 метрів довелось вибиратися без рюкзака, майже як скелелазові, бо підйом дуже крутий. Вибравшись, підняв наш прапор.
Бачив дуже багато гірських озер, річок, які утворюються від танення снігу, високі гарні гори, багате різнотрав’я, чудові ліси, як в казках, багато корів та коней, які вільно пасуться весь рік.
Половину маршруту пройшов у велику спеку, до 37 градусів, а вага рюкзака – понад 20 кілограмів. Схуд, втомився. Треба відпочити. Такий довгий похід, ще й соло, для мене – перший досвід.
Віктор Іваненко, «УЦ».
Страхові виплати в разі смерті потерпілого на виробництві