Андрій Надєждін (1963 – 2022) – заслужений художник, чиї картини мені не дуже подобалися… А ви знали, наприклад, що на усіх його картинах обов’язково є кіт? Що кота він вважав своїм альтер его – іншим «я»? Що Андрій Надєждін писав вірші і напрочуд чудові оповідання? Що він був оформлювачем музеїв, у нашому місті оформив майже половину музеїв, причому ні разу не повторювався? Що він ілюстрував книжки?
Приводом до цієї статті стала презентація Олени Классової, головної зберігачки фондів музею музичної культури ім. Шимановського. Олена Классова вибрала для презентації дивну, як на мене, тему – «Андрій Надєждін». Справа в тому, що вона працювала наприкінці 90-х – на початку 2000-х у музеї Осмьоркіна. І саме там познайомилася з Андрієм Надєждіним і потоваришувала. У Олени Адольфівни є навіть кілька картин, подарованих Андрієм. Вона їх цінує.
Товстий рудий кіт
– Яким Андрій здавався людям? – каже Олена Классова. – Багато хто сказав би, що він був весь як на долоні – відкритий, веселий, щирий, завжди усміхнений. І це правда. Але це лише половинка образу людини. Адже ж у будь-кого є й інша половина – свій власний «внутрішній світ», який закрито для інших. Коли ж довго спілкуєшся з людиною, працюєш поряд, то цей світ потроху відкривається…
Коли уперше побачила Андрія то, якщо правду казати, він здався мені схожим на ведмедика. Повний, кремезний, середнього зросту, з міцними руками, з такою особливою манерою акуратно брати двома пальцями чашку чи яблуко, він змолоду, незважаючи на свою вагу, був дуже швидким. Рухався швидкими маленькими кроками, ніби котився Котигорошко. Він був веселим, завжди усміхненим. Ніколи не бачила, щоб він кричав чи лаявся. Міг пожартувати, любив анекдоти. Але говорив неголосно і сміявся теж тихо. У нього була манера під час розмови, якщо про щось із зацікавленістю розповідав, жестикулювати руками. Він виставляв їх перед собою, наче тримав в руках якийсь предмет і показував руками те, про що розповідає…
Саме Олена Адольфівна і розповіла мені, що він вважав кота своїм альтер его. Майже на всіх своїх картинах у правому нижньому кутку він зображував або котячу мордочку, або кота, який йде. Андрій постійно носив з собою сирок, щоб пригощати котів! «Котику-братику, ну як ти живеш? Ну подивись, що в мене для тебе є». Надєждін написав оповідання «Янголи кота ганяють, або Як я став художником». Там пояснюється, що таку приказку часто казала бабця Єля, зустрівши його зранку. Не знаю, що бабця мала на увазі, та янголи і коти – центральні персонажі творчості Андрія Надєждіна. А ще – човник з веслами. Він тисячу разів пояснював значення янголів і човників в творчості. Але коли бачите картину, сприймаєте її без будь-яких пояснень: подобається/не подобається, сумно/весело/страшно і тощо.
– Музей Осмьоркіна тоді, наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років, відразу став не просто науковою установою, – продовжує Олена Классова. – Це був музей-виставка, музей-салон, музей-вернісаж. Директорка музею Віта Чернова і науковець Андрій завжди знаходили серед молодих художників нові талановиті імена. Іноді Андрій приводив до нас новачків, серед яких були справжні перлини. Він так радів кожного разу, коли з’являвся новий талант, ніби зустрів рідного брата. Він прибігав і казав: «О, друзі! Ставте чай. Зараз приїде з Кривого Рогу Артем Кіндрицький з мамою. Молодий, але такий цікавий, ні на кого не схожий!» Або: «Оце вам талантище! Володимир Товкайло. Таке виробляє цікаве!»
Все – із родини
– Мені завжди здавалося, що Андрій – весь у творчості. Але приємно знати, що я помилялася: були і подружки, навіть ті, яких він представляв колегам. Проте ні з однією не склалося. Останні роки він жив з батьком і вони дуже зворушливо піклувалися один про одного. «Найзагадковіший світ – то світ мого батька – творця видимого и невидимого, перевтілювача земного й небесного – дивосвіт художника і його майстерні, – згадував Андрій Надєждін. – Яке це приємне відчуття – намастити фарбою руку і зробити відбиток на папері, з подивом розглядаючи одне з перших в житті творінь. Батько зробив ремонт в майстерні, а я, першим зайшовши туди, вражений обширом білих стін, з радістю порозмальовував їх татовими фарбами. Скільки ж мені було тоді? Можливо, два, можливо, три роки… Тато зовсім не розсердився, а навпаки, на мої «квачики-бурачеки» приставив справжнісінькі рами і, святково перерізавши стрічку, відкрив перший у моєму житті вернісаж». Михайло Надєждін був беззмінним керівником Кіровоградської обласної організації Спілки художників України, виховав двох живописців: Андрія і Оксану (у шлюбі – Журавель). Пишуть по-різному, але відчувається, що вони родичі – не знаю, як так, але відчувається. Андрій Надєждін писав у стилі неосимволізму, картини його перегукуються з національними традиціями і декоративізмом народного мистецтва.
Я порахувала: за життя Андрій влаштував 12 персональних виставок у Кіровограді-Кропивницькому, у Києві – чотири, та й по інших обласних центрах поїздив. Те, що Андрій виріс у такій родині, де до всіх ставилися з пошаною, зумовило і його творчість. А те, що художник оформив принаймні половину музеїв у нашому Кропивницькому, зумовлено, як на мій погляд, тим, що він до всіх прислухався: і до директора музею, і до науковців, і до прибиральниць. Можливо, і освіта вплинула: він закінчив Дніпропетровське державне художнє училище ім. Вучетича, відділення художнього оформлення (1986). А вже пізніше – Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури України (2004). Художник оформив музей СБУ, музей обласного управління МВС, археологічний музей ім. Нінель Бокій ЦДУ ім. Винниченка, музей Кіровоградського інституту післядипломної педагогічної освіти, «Музей визволення Кіровоградщини» ліцею ім. Шевченка (школа №5), відділ природи Центральноукраїнського краєзнавчого музею. Останній, як на мій погляд, – шедевр!
Олена Классова багато розповідає про музей Осмьоркіна, про його незмінну директорку Віту Чернову, про Андрія, як вони розуміли одне одного, як цінували. А ще про Андрія Ліпатова, з яким художника зв’язувала справжня дружба:
– Якось взимку, на свято Андрія Первозваного, святого, якого Андрій Михайлович вважав і своїм «зимовим» святим, він запропонував провести в музеї вечір пам’яті ще одного Андрія – чудового художника-наївіста Андрія Ліпатова. Було запрошено всі, хто знав, любив Ліпатова, дружив з ним, спілкувався. Надєждін казав: «Треба зробити так, як Андрію сподобалося б»… На вечері пам’яті не було горілчаного, були тільки фрукти, причому яскраво-жовті та яскраво-помаранчеві, які Ліпатов найбільше любив…
«Мерехтливі тіні думок»
Треба сказати ще про один талант Надєждіна. Андрій сам сказав про свої вірші: «Життя художника зазвичай мовчазне, за нього говорять живописні чи графічні твори, а вірші, якщо і з’являються, то залишаються лише мерехтливими тінями думок…», «Вірші пишу, як фарб не маю, слова закінчуються – малюю образи».
Ангел –
Явище майже вимерле.
Ангел –
Явище інших вимірів.
Ми душевні,
Та без духовності,
Сердобольні,
Та без сердечності.
Ангел –
Явище в нас казковості,
А не побуту,
Повсякденності.
Якщо з’явиться,
Чи потрібен нам?
Часто він підписував свої твори віршами, а іноді і зображував їх на полотні. Андрій Надєждін вважав, що література і образотворче мистецтво тісно пов’язані між собою, одне без іншого неможливе. Пояснював: «Мої ангели – спостерігачі Всесвіту, шукачі пригод в світі людей. Взагалі, так як вони довго живуть в нашому часопросторі, то думаю, навчилися спати, їсти, співпереживати людське життя, стали схожими на нас, а як інакше».
Ще один спогад Олени Классової:
– Часто Андрій приходив на роботу з етюдником. Виносив стільчик і сідав під деревом навпроти музею. Він тримав своєю великою рукою з відставленим мізинцем маленький пензлик і акуратно наносив фарби. Часто на розі вулиці Кропивницького, збиралися три-чотири особи напідпитку, щоб збігати в магазин і «додати», це в них – програма вихідного дня, ритуал. Я з вікна бачу таку картину: ці «аборигени» підходять до Андрія, який сидить під деревом і тихенько малює. Вони зазирають йому через плече. Потім вони встають в чергу і один за одним протягують Андрію руку і вітаються: «Коля». Андрій встає: «Андрій». Сідає. «Вова». – «Андрій». – «Саша». – «Андрій». «Толя». – «Андрій». Один з хлопців каже: «Ну ти і даєш, прямо Рафаель!» З тих пір «аборигени», коли помічали, що йде Андрій, починали кричати ще з кінця вулиці: «О! Наш Рафаель йде! Привіт, Рафаель!» Андрій сміявся та казав, що недарма в школі вчилися, Рафаеля знають.
Помирав Андрій важко. Від цукрового діабету. Йому було лише 59 років. Йому ампутували частину ноги, але було вже пізно, помер у лікарні… І мені вже подобаються картини Андрія Надєждіна! Я раніше не мала рації. Послухавши Олену Классову, прочитавши все, що про нього написав Броніслав Куманський, прочитавши вірші і оповідання Надєждіна, розглядаючи його твори, зрозуміла, що насправді мені подобаються його картини, принаймні ті, на яких є ангели і коти.
Ольга Степанова, науковиця літературно-меморіального музею Карпенка-Карого.
Страхові виплати в разі смерті потерпілого на виробництві