«Захищаю вас, бо сильно люблю»

Кропивничанин Ростислав Короп воював у складі бригади оперативного призначення «Рубіж». Молодший сержант, командир кулеметного відділення. Псевдо – Риба. Нагороджений орденом «За мужність», почесним знаком головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих». Загинув 26-річним 18 жовтня минулого року на Донеччині. Тіло передано Україні через кілька місяців. З почестями, як героя Ростислава Коропа у червні нинішнього року поховали в Кропивницькому.

Анастасії важко говорити про чоловіка як про загиблого.

– Ростик був найкращий, – каже. – Познайомилися ми п’ять років тому в компанії друзів. Він у мене закохався з першого погляду. Почали зустрічатися. Ростик – веселий, добрий, чуйний, турботливий. Намагався догодити мені, питав, чого мені хочеться. Маючи юридичну освіту, він тоді у прокуратурі працював. Познайомив мене зі своїми батьками, із молодшою сестрою Анею. Я дізналася, що Ростик в шкільні роки займався плаванням та тхеквондо. Він – добре розвинений фізично, високий. Пів року він залицявся, потім зійшлися. Одружилися 14 березня 2024-го. Ростик влаштував весільну подорож. Поїхали в Карпати. Саме випав великий сніг. Ростик винайняв багі, катав мене.

Незадовго до великої війни Ростислав змінив професію на військову – уклав контракт з Національною гвардією.

– Ростику там сподобалося. Коли почалася війна, перевівся в бригаду «Рубіж» Національної гвардії, щоб брати участь у бойових діях. Я перебралася в Київ, щоб бути недалеко від частини. Підготовку Ростик проходив у Німеччині. Був у захваті і від підготовки, і від Німеччини. Повернувся молодшим сержантом. І почалися відрядження на різні ділянки фронту. Серебрянський ліс, Кліщіївка, Макіївка, Липці, Мирноград, Покровськ. Щоразу, коли чоловік вирушав на фронт, я зазнавала стресу. Домовилися, що битиму на сполох, коли він не виходитиме на зв’язок чотири дні. Я не кожного разу витримувала, дзвонила комбатові раніше. Іноді чоловіка відпускали додому. Бувало, телефонував, щоб попередити: через пару годин приїде. Я раділа й злилася одночасно: міг же попередити раніше, я підготувалася б. Бігла в магазин по харчі, готувала його улюблені страви. Ростику подобалися картопляне пюре, запечена картопля з курочкою, піца мого приготування. Коли я діставала піцу з духовки, він хапав її ще гарячою, а я сердилася. Ми ходили магазинами, вибирали йому амуніцію, бо те, що видають на службі, – не найвищої якості. А взуття йому мама з Німеччини вислала, бо в частині на складі не знайшлося сорок шостого розміру. Про війну чоловік в подробицях не розповідав, беріг мене. Казав тільки, що важко. Це було помітно зовні: приїздив втомленим, виснаженим. Про свій вибір стати військовим не шкодував. Казав: «Захищаю вас, бо сильно люблю».

Анастасія розповідає, що Ростислав мріяв про дитину, як тільки побралися.

– А я якийсь час вагалася, адже сама навчалася в університеті, а він воює. Коли завагітніла і показала чоловікові знімок УЗД, він дуже зрадів.

21 липня минулого року я народила. Чоловік саме повернувся із бойового завдання. Наступного дня приїхав до мене й дитини. Синочка ми назвали Марком. Зовні – копія тата. Ростик спершу боявся брати Маркушу в руки. Боявся зашкодити. Згодом уже сповивав його. Йому дали відпустку, дванадцять днів. Чоловік взяв на себе всю хатню роботу. Щасливий був. Після того бачив Маркушу тільки по відео. Дитині й трьох місяців не було, коли загинув. Тоді я вже Харків перебралася. Підшукували там житло, щоб купити в кредит. Ми мали великі плани.

Це стало неважливим 18 жовтня минулого року, коли Анастасії зателефонували з частини і повідомили, що Ростислав не повернувся і майже немає шансів, що повернеться.

– Згодом до мене приїхали командир і товариші чоловіка. Розповіли, що Риба імовірно загинув, прикриваючи хлопців, коли вони відходили. Але ніхто не бачив, як це сталося. Офіційно Ростик значився безвісти зниклим. Я сподівалася, він живий – в полоні чи, втративши пам’ять, лежить у якійсь лікарні. З дитиною повернулася в Кропивницький і звідси розшукувала чоловіка. А нинішнього року повідомили, що його тіло передано Україні в ході обміну, генетично-молекулярна експертиза підтвердила загибель. Я відмовлялася сприймати цю інформацію, поки не показали знімок тіла, понівеченого, але я впізнала чоловіка, бо він мені – рідний.

Від чоловікових товаришів Анастасія знає: він воював уміло, влучно стріляв.

– Бережу його парадну форму, кепку, сумку, нагороди. Правда, орден «За мужність» нам ще не передали. Надрукувала знімки, де ми з Ростиком. Марк підросте – дивитиметься, який був його тато.