Загинув там, де мріяв жити

Олександр Ходаковський з родиною переїхав до Кропивницького з Херсонщини. Звідси пішов на війну. Тут його поховали на Алеї Слави. Матрос, старший механік-водій десантно-штурмової роти загинув 26 листопада 2023 року біля населеного пункту Кринки Херсонської області.

Дружина Героя Анна розповіла «УЦ» про те, як познайомилися, одружилися, як чекали народження сина, як жили в окупації, чому приїхали саме до Кропивницького. А ще про роки очікування бажаної звістки, що живий. І про те, як син пишається батьком.

– Ми з Сашком з міста Каховки Херсонської області. Він закінчив школу, потім технікум за спеціальністю «електрогазозварювальник». Працював, в основному, в охороні. Коли ми познайомилися, я була студенткою педуніверситету. Пішла з подружкою в кафе, за сусіднім столиком відпочивали хлопці. Моя подружка знала Сашка з дитинства, запросила чоловічу компанію пересісти до нас. Так ми познайомилися. Почали зустрічатися, Саша чекав, доки я закінчу навчання в Мелітополі. В листопаді 2011-го ми познайомилися, в березні 2012-го він зробив мені пропозицію. А в лютому наступного року поїхали в пологовий за малим.

Сашко хотів сина. В нас дуже бажана дитина. На першому УЗД ми були вдвох. Коли чоловік побачив на моніторі серцебиття дитини, підскочив так, що аж лікарка злякалася. Такі в нього були сильні, щирі емоції. Всі чекали на появу Сергійка. В моїх батьків це був перший онук. В Сашиних батьків вже були онуки від старшої дочки, але пам’ятаю, як свекруха мене обійняла і сказала: «Дочечко, я так чекаю Сашину дитину».

Жили дружно, виховували сина. В перший день повномасштабки ми вже були в окупації. Люди почали виїжджати з Каховки, ми залишалися в очікуванні деокупації. Все чекали наші війська з Миколаєва, коли нас звільнять. Сашко побіг до військкомату, там було зачинено. Місто залишилося без влади, без поліції. Чоловік і його друзі самоорганізувалися і почали патрулювати місто, щоб запобігти мародерству.

А потім окупанти почали цим хлопцям пропонувати роботу, щоб на них працювали. Сашко відмовився. Дійшло до того, що почали забирати на підвали депутатів, вчителів, проукраїнсько налаштованих мешканців. Утримували там, катували, забивали. Стали телефонувати вчителям, щоб виходили на роботу. Ніхто не погодився. Вони забрали директора школи, катували, вимагали, щоб він примусив нас вийти на роботу. Ми з чоловіком розуміли, що рано чи пізно за нами прийдуть. Речі збирали разів три – вагалися. Мої подружки виїхали до Кропивницького, запрошували і нас приїхати. Ми поговорили з батьками, що залишалися там, вони сказали: «Рятуйте дитину». І ми поїхали.

Виїхали в серпні 22-го. Тиждень жили на блокпості. Черга – майже дві тисячі машин. Я з малим жила в селі, Сашко щоранку займав чергу. Чергували «денеерівці», які не випускали людей, знущалися, били, перевіряли всі речі. А коли «денеерівців» замінили кадирівці, ці почали всіх випускати. До вечора ми вже були в Запоріжжі. Переночували і поїхали до Кропивницького. Спочатку нас прихистила подружка, згодом знайшли квартиру.

Влаштувалися, Сашко подивився, що тут тихо, що дитина у безпеці, і запитав: «Ти хочеш повернутися додому?» Сказала, що так. А він: «Тоді я йду звільняти Херсонщину». Я плакала, але не змогла відмовити. ВЛК, учебка. Мав їхати на навчання до Іспанії, але з морпіхами поїхав на Миколаїв.

23 листопада в нас була річниця весілля. Сашко зранку мене привітав, а ввечері повідомив, що їде на позицію, що три дні не буде на зв’язку. А потім написав, що дуже нас кохає. Я відповіла, що ми також його кохаємо, попросила, щоб беріг себе, але цього повідомлення він вже не прочитав – не було зв’язку.

Через три дні в мене почалася паніка. Телефонувала по всіх номерах, що в мене були. З 26 листопада 2023 року Сашко вважався зниклим безвісти. Я в соцмережах знайшла дружину чоловікового побратима, з яким вони разом пішли на позицію. Він загинув, його тіло додому доправили волонтери. А тіло Саші через репатріацію в червні 25-го року передали сюди. Спочатку морг в Одесі, впізнання речей, бо тіло не можна було впізнати, ДНК, поховання.

Сашко дуже любив рибалити. В нас був човен з мотором, ми часто їздили в Кринки Херсонської області. Чоловікові подобалися ті місця, казав, що на старість років купимо там дачу і будемо онуків бавити. Саме там він загинув від прямого влучання в бліндаж.

Мені передали прапор частини, де служив Саша, малому – шеврони і берет. Носиться з цим. Він дуже пишається татом, тим, що той був морпіхом. Каже: «Тато був в елітних військах».