Каталонка з Кропивницького: «Там у мене не мерзнуть ноги»

14:20
1939
views

Почому іпотека на каталонському узбережжі, де у Фігерасі співають під бандуру та хто зацікавлений у тому, щоб в Україні глобальне покращення не настало ніколи, говоримо з уродженкою Кропивницького Ольгою Березою, яка вже 20 років живе на малій батьківщині Сальвадора Далі.

Сьогоднішня працівниця нотаріату в популярній зоні туризму та курортного відпочинку на півдні Європи залишила Україну дев’ятнадцятирічною, тільки-но закінчивши музичне училище. Скористалася нагодою поїхати на рік працювати та вчитися в Німеччині за програмою обміну.

– Вивчила мову, здала екзамен. Перебуваючи там, мала нагоду поїхати два рази до Каталонії – тоді я ще не знала, що то таке, для мене це все було Іспанія. Потім були вже в мене там знайомі, на узбережжі. Туди попала й живу з 1999 року. Море, сонце, ноги не мерзнуть взимку.

– Скільки взимку в середньому температура?

– У середньому десь плюс 15 градусів. Це біля французького кордону, з боку Перпіньяну… Коста-Брава, далі йде французьке Червоне узбережжя, тоді Лазурне узбережжя – це якщо йти на північ. А я трохи південніше. Північно-східний регіон Піренейского півострова.

For living

На життя Ольга сьогодні заробляє в консалтинговій фірмі, яка працює з іноземцями, – у курортній зоні багато німців, французів, англійців, бельгійців, росіян, українці також є. Так було не завжди. У 1999-му довелося працювати на кухні.

– Мила посуд, готувала соуси різні, підливки. Каталонське крем-брюле – дуже смачно. Прибирала, щоб заробити більше грошей, ввечері чи вранці. Відпочивала, тоді бігла на кухню, там працювала, платили трохи більше… Є такий момент, що люди не всі дуже чемно відносяться – дівчина, сама. Шукала кращих, знаходила завжди дуже хороших людей, до цих пір ми спілкуємось. Я тоді здала на права, знайшла роботу помічника в стоматолога. Просто з блокнотиком ходиш, записуєш. Навчилася за рік усьому, і воно мене теж трохи вже… вся ця одноманітність. Познайомилась з одною людиною, вони багато працювали з російськомовними, не тільки з росіянами – білоруси, вірмени… Запропонували один раз перекладати в нотаріаті, там була якась накладка, хтось не зміг прийти, так все склалося. І я до цих пір працюю, бо робота зовсім не одноманітна, навпаки, навіть іноді занадто, і хочеться фабрику якусь.

– Що конкретно ви робите?

– Нерухомість – це одна частина, наприклад, людина приходить, отримала листа, треба сплатити податки, чи написати листа, чи пройти якийсь нотаріальний акт, чи якісь реєстрові питання. Одні продають, другі купують, це все треба оформити. Все, що відноситься до законодавства та податкової політики. Організувати бізнес, фірму – ми це все робимо. Я перекладаю, готую деякі документи як секретар біля юриста. Люди різні, когось треба заспокоїти, сказати якесь добре слово. Є люди, з якими працюємо із самого початку, 15–16 років.

– З олігархами доводилося мати справу, російськими чи нашими?

– Так, були. Люди з «Газпрому», з якоїсь металургії дуже потужної. Українські теж є, але я, чесно скажу, ніколи не перетиналася, у них інші юристи. Є люди, з якими легко. Є люди, з якими два-три роки треба було, щоб налагодити нормальне спілкування. Задача, щоб людям було добре там, – вони приїжджають на відпочинок, щоб вони були спокійні, що їхні справи в порядку, їхні будинки, рахунки.

– Розжилися своїм «кутом» на узбережжі?

– Ціни просто нереальні. Самий дешевий будиночок десь в десятій лінії, маленький, менше квартири може бути – до 200 тисяч євро. У мене так сталося, що один час я працювала, були дуже нормальні прибутки, змогла трохи накопичити грошей і собі купила квартиру в кредит, з невеличким задатком, там на той час щось 10%. Від моря півтора кілометри. Для життя краще більш спокійне місце. Оренда надзвичайно дорога, завжди треба думати трохи про майбутнє. Коли ти на пенсії, а треба платити за оренду, важкувато. Українці з тих, що я знаю, усі дуже працьовиті, зберігають, зі знайомих багато хто має свою нерухомість.

– Який відсоток по іпотеці?

– Ой, маленький зараз, мабуть, один відсоток взагалі річних. Зараз маленькі відсотки на кредити, а депозитні рахунки взагалі без прибутку. Тримати гроші в банках немає сенсу. Після кризи воно опустилося дуже сильно, і до цих пір тримається. Бо були відсотки дуже високі. В Україні трохи інша історія, тут люблять класти гроші і 30% одразу заробити, там такого не існує.

– В Іспанії загалом багато українців – наскільки щільно вони гуртуються, є вже «українські квартали» чи щось подібне?

– Багато. Я знаю, у Барселоні якась українська суботня школа, асоціація «Джерело», вони організовують у вересні уже декілька років поспіль фестиваль. Три дні в Барселоні і в Малґрат-да-Мар, вишиванки, хода, концерти, страви українські. Щось від посольства. А так, у принципі, українці дуже інтегровані, ми асимілюємось.

Intermezzo

Це про мирське, «шкурне». Тим, що дає кисень, щоб жити далі, наша землячка називає інструмент. Він на узбережжі прийшовся до смаку.

– Дуже подобається їм бандура. Я працювала перші роки в барі, коли принесла бандуру, побачили – «Боже, давай тільки грай, співай, не треба наливати пиво». На початку співала тільки українські пісні, потім почала вивчати якісь їхні, сама робила на їхню поезію, наклала музику та співаю. Також цікаве надбання моє – «Місяць на небі», який я переклала каталанською мовою. Навіть не переклала, а просто їду в машині, й пішло – я карту взяла, давай записувати бігом, бо такий текст цікавий каталанською пішов, що спеціально не придумаєш. Я співала в госпель-хорі, їм дуже сподобалося, і ми вивчили, весь хор, правда, українською мовою. Каталонці, 50 чоловік, я з бандурою, плюс ще там солісти були, два-три голоси. Люди не музиканти, не знають ні нот, нічого, просто люблять поспівати. Це для них як терапія. Були виступи комерційні, де тобі сплачують, – можу грати цілу годину, розповідати про бандуру, про Україну. Вони дуже люблять такі заходи. У тому році так мені пощастило, запросили на фестиваль у Тунісі, там бойова зона, військова, на кордоні з Алжиром. Семама – це гора така, називається (згадуючи, переходить на французьку, потім перекладає. – Авт.) «Свято пастухів Семами», тому що пастухи настільки страждають від оцих всіх… джихад, чи як. Аргентинець їздив, каталонці, мексиканці – з усього світу запрошують людей, дуже цікаво. Щоб поширювати проблематику і люди знали про Туніс, що там не тільки море й курорти. Ми три дні їздили по школах, дітям та бандура – вони граються, танцюють, плачуть… Такі емоції були, як бачили просто нас, музикантів, поетів, художників, везли їм також малювати… Така була співтворчість. Дуже цікаво, і мені було дуже приємно Україну якось представити, показати. Це вперше хтось із України був на цьому фесті.

– Чи з’явилася після того якась цікавість з боку України – запрошення, пропозиції надходять, може, грамоту якусь прислали?

– Я сама шукаю й знаходжу людей. Познайомилася з бандуристом унікальним київським, Іваном Ткаленком. Майже сім років тому він мене надихнув на нові якісь тенденції, він грає ембієнт, електронну музику. Він записував диск, там я зіграла галярду Джона Дауленда, англійського композитора. Було для мене дуже цікаво, відрізнялося від того, що я роблю. Я намагаюся чимось сприяти, переклади роблю для іноземних музикантів, для співпраці – на німецьку, англійську. Щоб трохи робити свій внесок у бандурну справу України взагалі.

Переломний момент

Співрозмовниця спілкується досить незвичною для вихідців із переважно російськомовного Кіровограду 1990-х мовою. Стверджує, що чим більше живе за межами України, тим ближча до неї душею.

– Гостріше відчуваєш все. Був такий момент, він був переломний, я його відчула майже фізично – коли почалися бойові дії в 2014 році. До того я ніколи не помічала, чи я розмовляю російською, чи хтось говорить, чи я щось читаю, чи бачу, чи пишу. Навіть більше писала російською. Усі ці пости в «Фейсбуці», що тобі нагадує, там, сім років тому все було написане російською мовою. Я навіть не помічала й не надавала цьому ніякого значення. Але коли ти там і бачиш, що тут відбувається, той Майдан і то все… Ми цілими днями говорили, передавали новини. І в цей момент стався такий перелом. Я захотіла українське. Не те, щоб не хотіла розмовляти російською, – я розмовляю російською також на роботі й у житті. Але почала давати перевагу українській у спілкуванні з українцями, з рідними, друзями. З того почалося. Багато слів вивчила, читаю багато різних поезій, книжок. Познайомилась з поеткою з Тернополя, у неї такий гарний словниковий запас. Я перекладала деякі її поезії на каталанську мову, пісні робила. Любов Бурак, її псевдонім Дзвінка Торохтушко.

Несподівано однією з причин зростання власного «діаспорного» патріотизму Ольга називає саме життя в Каталонії.

– Я розмовляла іспанською, а потім у якійсь момент до мене заговорили якоюсь мовою, і я нічого не розуміла. То була каталанська. Після того я там почула одну співачку, вона з Майорки, Марія дель Мар Бонет. Думаю: «Боже, яка мова, як вона звучить!» Почала її вивчати, закохалася по вуха. Каталонська історія дуже схожа на українську. Каталонія «розірвалася» між Францією та Іспанією, і всю цю культуру вже трошки більше трьохсот років намагаються зробити, щоб вона не існувала.

– У нас подають навпаки, скоріше паралелі з «ЛДНР», сепаратизмом, екстремізмом…

– Насправді абсолютно протилежне відбувається. «Екстремізм» більше зі сторони іспанської. Каталонці дуже толерантні (я, як іноземка, знаю це) у всіх своїх проявах до інших культур, щодо мови. Але вони ментальністю відрізняються від іспанців. Каталонія просто бореться за своє існування. Це промислова частина країни, дуже великий відсоток віддається, повертається набагато менше. Немає таких великих інвестицій, як, наприклад, у ту ж Андалузію, яку вони піднімали, 25 років тому там уже пустили швидкісний потяг. А в Каталонію його пустили 10 років тому.

Сучасний рух за незалежність Каталонії розпочався в 2010 році – тоді Конституційний суд Іспанії визнав неконституційними окремі статті прийнятого в 2006-му статуту про автономію регіону, інші мали бути змінені в бік скорочення самостійності. Зважаючи на те, що раніше документ був погоджений іспанським урядом і затверджений на референдумі, зчинився лемент, який перейшов у те, що ми бачили в новинах.

– З того моменту люди зрозуміли, що вони потрібні лише як «курка, яка несе золоті яйця», донор. Піднявся цей рух за незалежність. Була завжди невеличка частка республіканців, була така партія, але їх було, скажімо, 15%. Після того як людей «кинули», вони якби прокинулися, і маємо принаймні половину населення за незалежність. За референдум – 80% населення Каталонії. Це люди, які хочуть відділення і не хочуть, які хочуть проголосувати «так» або «ні». Це демократично, нормальне вирішення всіх питань. Дев’ять чоловік сидять у в’язниці, ми вважаємо, що просто за іншу ідею не мають люди сидіти. Ти маєш сидіти за корупцію, крадіжку, вбивство, але не за іншу ідею. Я поважаю твою думку, ти маєш поважати мою, домовимося. Розмовляючи, люди розуміються.

Може, колись

Кілька років тому жінка отримала громадянство Іспанії, сьогодні поруч живуть рідний брат і невістка, вже там у них народилася дочка. Вона з дитинства українською мовою володіє, завжди говорить: «Я українка, а тоді вже каталонка», – каже Ольга.

– В Україні часто буваєте?

– Кожен рік.

– Тобто щороку свіжим оком фіксуєте зміни – як оцінюєте їхню динаміку? Куди йдемо?

– Звичайно, є покращення, я бачу маму, як вона працює, освітлення на вулицях, які були все життя темні, тротуар зробили. Але люди майже день і ніч б’ються, щоб колись зробили щось нормальне, абсолютно необхідне. Я не можу сказати, що ми якась бідна країна і в нас немає коштів зробити лампочку на вулиці. Це не так. Взагалі я Україною не їжджу, моя траєкторія – з бориспільського аеропорту до Кропивницького. У ті роки я бачила: отут шматочок дороги зробили, там ще щось. Цей раз у мене склалося таке враження, така думка промайнула, що хтось дуже зацікавлений, щоб оцього глобального покращення не було. Що це спеціально, цілеспрямовано зроблено.

– По-вашому, хто цей «хтось», може, з боку видніше?

– Дороги, матеріальне – це кінцевий результат. Справа у вас, у ній, у мені, у тій жінці, що там сидить. Кожна людина має зрозуміти, що зміни починаються «в мені». Будь-які. Тоді це починає розквітати, метафорично. Позитивна думка розповсюджується, як Wi-Fi. Так само, як і негативна. Я не хочу звинувачувати якихось політиків. Я не хочу розпилятися, свою енергію витрачати, думати, хто там що має робити. Хочу робити свою маленьку справу, говорити українською мовою в Україні з українцями. Відчувати себе не «звіром дивним», а людиною. Не хочу сказати, що винний «той чи той» – він мені не вирве бур’ян, не настроїть бандуру. Усе системне починається з нас. Це звучить тривіально, але ці речі, я бачу, треба повторювати. Хтось захоче сказати, що «ми це все знаємо». Знаємо, але не робимо.

– Чи розглядаєте якісь можливі умови, за яких повернетесь в Україну жити?

– Зараз ні, бо, по-перше, треба кредит платити (сміється). Чесно, мені хотілося б колись. Може, просто такий характер, що я весь час хочу комусь допомагати, десь щось робити. Були мрії в Африку поїхати чи в Індію, а тоді думаєш – нащо їхати далеко, якщо кругом, де ти живеш, можна… Може, колись. Але чесно кажу – там у мене не мерзнуть ноги. Люди дуже прості… Може, трохи інші цінності. От я їхала зараз на машині, трохи помилилася ось тут, перед вами. Стала, проїжджає хлопець, посигналив мені. Я в нього попросила жестами пробачення, бо дійсно була не права. І я вважаю, що так зняла в нього напругу. А якщо б я йому сказала, як зазвичай – я ж з українцями їжджу іноді… Всі помиляються, так само я живу серед іноземців, які приїжджають кожен день, вони не знають доріг, кружляють, бідні, їдуть і стають – італійці, французи, усі ці європейці. Можна робити негативно й позитивно – енергія та ж сама, обирай.