Олександр Четвериков: «Війна – це шок!»

Інколи вся історія й усе життя стискаються до одного дня, однієї миті, і тоді стає зрозумілим, для чого людина живе, з чим прийшла в цей світ і з чим йде по життю. Це добре знають українські військові, чиє професійне свято – День захисника України – припадає на 14 жовтня, коли відзначається давнє козацьке релігійне свято на честь Покрови. Своїми думками про патріотизм і обов’язок з нами поділився військовий медик, старший лейтенант Національної гвардії, командир патрульної роти стрілецького батальйону (з КЕОП та ОГП) Олександр Четвериков, учасник АТО. На його очах все практично й починалося…

– Олександре, спочатку давайте уточнимо ваш освітній список, ніякої помилки?

– За першою освітою я медик. Після закінчення школи пішов навчатися в Кіровоградський медичний коледж імені Мухіна, так мені захотілося.

– У вашому формулярі, так би мовити, є й Академія внутрішніх справ?

– Так, я за фахом юрист.

– Зрозуміло, але й це не все, у вас є ще й технічний диплом!

– Закінчив університет братів Ельворті в Кропивницькому по спеціальності «Менеджмент та управління персоналом».

– Цікава біографія – від медбрата до юриста та економіста, для чого це вам?

– Я люблю навчатися, відкривати для себе нове, як колись казали, навчатися ніколи не пізно.

– Як ви потрапили в армію?

– Добросовісно прийшов у військовий комісаріат призватися на строкову службу. Так вийшло, що в нашому стрілецькому батальйоні не вистачало медичних працівників.

– Давайте пояснимо, дуже складна абревіатура вашої частини – КОЕП та ОГП (батальйон 21-Ї бригади охорони громадського порядку ім. Петра Калнишевського, дислокується в Кропивницькому. – Авт.).

– Стрілецький батальйон з конвоювання, охорони, екстрадиції підсудних та охорони громадського порядку. Колишні Внутрішні війська.

– Давайте перейдемо до головної теми – Покрова, захист України. Як ви потрапили на війну?

– У 2014 році, коли почалася агресія проти України, ми в складі батальйону поїхали в Донецьк. Тоді ніхто не знав і не уявляв, що таке взагалі можливе в нашій країні. Ніхто цього не очікував. Я був одним медиком на військову частину.

– Ви вже знали, що їдете на війну?

– На той момент ми ще нічого не розуміли. Ми їхали на патріотизмі, не було такого, що хтось не бажає їхати, ми всі рвалися туди, боронити нашу державу. Спочатку ми потрапили в самий Донецьк, забезпечувати охорону громадського порядку в місті.

– Тобто це був Донецьк ще український?

– Так, так, але там уже були масові заворушення, тому нас направили туди, щоб ми їм протистояли. На той час там вже були проросійські лозунги, люди вели себе неадекватно, так скажемо.

– Уточнимо цей момент, спочатку ви потрапили не на фронт, а в Донбас, який вже підпалювали?

– Так, це був десь березень-квітень 2014 року, Крим уже був анексованим, і тут теж ставало гаряче. На той момент, поки Внутрішні війська, тобто ми, стояли там з щитами, Слов’янськ ще не був окупований. Коли в Донецьку з’явилися озброєні люди, видно, що це були вже військові підрозділи, ми повернулися в Кіровоград, отримали штатне озброєння й поїхали назад.

– Ви сказали, що брали участь в охороні громадського порядку, і прозвучало слово «щити». З чим ви стояли проти сепаратистів, чим були озброєні?

– У нас були лише спецзасоби, тобто щити протиударні та ПРи.

– Що це? Гумові палиці? Серйозна зброя…

– Так, ПР, палки резинові (посміхнувся).

– Ви сказали, що помітили прихід військових в натовпі сепаратистів, як це проявлялося?

– Неозброєним оком видно, де в натовпі цивільні громадяни, які ведуть себе хаотично, неорганізовано, імпульсивно, і видно, якщо є ті, хто постійно заводить, так би мовити, натовп, постійно провокує, і вони діяли як бойовий підрозділ, злагоджено.

– На сьогоднішній ваш досвід, чи все було зроблено, щоб погасити ці настрої? Не допустити війну?

– Ну…(посміхнувся), я ж маленька людина…

– І все-таки?

– На той момент можна було все притиснути, але були б жертви серед мирного населення.

– Тобто, якби в Донецьку питання поставили по-іншому, як в Маріуполі, то й окупованого Донбасу б не було?

– Так, все воно завмерло б ще в цьому зародку, у вогнищі, яке ще не розгорілося.

– Чому я розпитую деталі? Бо саме про цей момент ніхто не розповідає, а виявилося, що ви були на передовій раніше, ніж вона фактично почалася? Хочу запитати, що відчуває людина, патріот, коли її ображають з натовпу, провокують?

– Складне питання, навіть не знаю… Але нас до цього готували, адже ми були на Революції гідності, там теж були озброєні люди по різні сторони барикад, були провокації, усі це знають, до нас також підходили й били ще на Майдані.Але ми виконували свою функцію по охороні громадського порядку, виконували наказ, у нас є Статут Збройних сил, якому ми підкоряємось. Нам дали наказ – ми стоїмо…

– А потім була війна… Що таке війна для медика, що таке бій з емоційного, психологічного погляду людини, яка була не готова?

– Емоційно мені було… Кожного дня мої побратими, мої товариші в першій ротації, дивлячись на мене, були шоковані. Коли в другій ротації був поранений і потім помер командир частини Олександр Радієвський (медбрат Четвериков виносив його з бою. – Авт.), коли покликали медика, це було перше таке зіткнення для нашого підрозділу з втратами, у бою були інші частини та збройні формування, загинуло багато людей, на той момент я розумів, що серед них я один медик і що краще за мене ніхто допомогу пораненим не надасть. Мені було байдуже, наш це підрозділ чи ні… Ви знаєте, у такі моменти завжди згадується клятва Гіппократа.

– Навіть у той момент чи це все підсвідомо?

– Підсвідомо, я знав свою функцію, що я медик і повинен надавати допомогу.

– А оця кров, смерть, страшні рани, відірвані руки-ноги…

– Було таке, так.

– Ви швидко адаптувалися, оговталися, адже це шок?!

– Це шок, звичайно…Це шок, але, коли ти розумієш, що повинен допомагати, ти не дивишся на ці рани, на кров, ти просто надаєш допомогу, робиш свою роботу, щоб врятувати. Людина може вижити без кінцівки, тому робиш усе можливе.

– А з чого ви, тобто наша медицина починала війну? Ми знаємо багато про відсутнє забезпечення в військах, а що можна сказати про медичне забезпечення тогочасної української армії?

– На той час, це 2014 рік, якщо б не було волонтерів, яким честь і хвала, і глибока вдячність, то було б дуже тяжко. У нас були ще радянські індивідуальні перев’язочні пакети. Але й ними ми на той час були забезпечені відсотків на 20, індивідуальних аптечок майже ні в кого не було. Хто купував за свої кошти, кому волонтери привозили…

– Як ви виходили з ситуації, підручні засоби?

– Так, було й так. Доводилося поранення закривати звичайною тільняшкою, наклав той самий гумовий джгут Есмарха (1,5 метра гумової труби з застібками на кінцях, розробка 1873 року. – Авт.), ще такі тоді були в нас, не було нових КЕТів (сучасний джгут для зупинки крові, виробництво США. – Авт.), такого на той момент ще не було. Якщо поранення руки, то, щоб зупинити кровотечу, ми використовували ремені, портупеї, усе, що було під руками, можна так сказати. Ми були раді всьому, що дадуть, спочатку нічого не замовляли. Під час другої ротації, коли звільнили Слов’янськ, я зайшов у сепарський медичний пункт…

– Цікаво, що там?

– Ми там набрали медикаментів, тих, що були потрібні, бинтів, вати та всього, що було, бо в нас такого постачання не було.

– У них постачання було кращим?

– Набагато кращим, тоді ж у Слов’янську ми знайшли сумки під маскувальні халати, з указаною абревіатурою країни-агресора. Це ні для кого секретом не було, ми їх додому привозили, щоб показати звичайним громадянам, показували землякам, які вірили російській пропаганді, хто насправді й чим воює проти нас.

– А з полоненими сепаратистами ви зустрічалися?

– Ми стояли частіше на блокпостах, такі люди траплялися, ми їх передавали куди потрібно. Деяких доводилося лікувати.

– Тобто ви надавали допомогу й ворогу?

– Можна й так сказати, якщо повертатися до клятви Гіппократа.

– Це таке загальноприйняте, або звичне формулювання, а насправді медик чи лікар у такі моменти відчуває, що перед ним ворог, який міг тебе вбити ось зараз, вчора?

– Звичайно, думаєш про це, але ти йому не зашкодиш, хоча розумієш, що це ворог, ти йому надаєш першу медичну допомогу. Не було в нас по відношенню до них насильства, не було. Треба – допомагали, потім викликали інші структури, і їх забирали.

– Таке складне запитання. Ви звільняли або входили в звільнені Ізюм, Краматорськ, чи було відчуття, що ви визволителі, як вас сприймали мешканці?

– Люди сприймали нас дуже емоційно, я пам’ятаю бабусь, які ставали на коліна й дякували, що ми звільнили їхні населені пункти. У свою чергу, ми розуміли, що людям в окупації було важко, тому допомагали, в основному їжею, отак було.

– А по вашому профілю, медичну допомогу цивільним, тобто звільненому населенню, надавали?

– По профілю? Так, але коли заходили наші, то зразу з’являлися медики, не військові, а бригади швидкої медичної допомоги. Але якщо зверталися до мене, то, звичайно, допомагав.

– Коли почався перелом у постачанні армії, змінилася ситуація?Коли ви відчули, що Україна повернулася обличчям до своїх захисників, до медиків у тому числі?

– Точно не скажу, але це ближче до осені-зими 2014 року.

– А як зараз можна оцінити стан нашої військової медицини?

– Військова медицина зараз на дуже шикарному рівні, і в структурі теж, з’явилися нові посади, такі, як тактичний медик підрозділу.

– Поясніть.

– Тактична медицина – це надання медичної допомоги безпосередньо на полі бою, тобто в усіх підрозділах ЗС, Національної гвардії, Прикордонної служби весь особовий склад знає початкові ази самодопомоги й допомоги своїм товаришам.

– А по кількісному складу медикаментів, це не оті 20 відсотків?

– Зараз у кожного є індивідуальна аптечка.

– Ви вжили таке слово, як «шикарне», у плані медичного забезпечення сучасної армії. Але я знаю, що після важкого поранення ви лікувалися в Польщі, Німеччині, причому написано, що в Польщі ви вдосконалювали свої зання. Чому вони могли навчити медика, який воював? Швидше ви їх вчили…

– Ну (сміється), так уже і вчив, але спілкувалися. Після поранення я тривалий час оперувався, наслідки дають про себе знати й зараз, але в Польщі ми отримали знання по тактичній медицині, які нам надавали інструктори по НАТОвським стандартам, і це було на високому рівні, вони брали участь у миротворчих операціях, потім ми цим досвідом ділилися з іншими, я сам їздив у військові частини Дніпра, Полтави, Кременчука.

– Але й наші медики, військові медики в тому ж госпіталі ім. Мечникова роблять дива, та й на полі бою ви теж робили дива.

– Так, правда, у нас медицина на високому рівні, просто на той час ми мало знали про надання допомоги під вогнем у плані тактичної медицини. Скажімо, тактична медицина говорить, що стерильність на полі бою не найперше, вона не має такого значення, антибіотики можна призначити вже в лікарнях, у польових госпіталях, а в бою найголовніше – зупинити кровотечу, надати допомогу, зняти больовий шок, тому що перші хвилини найдорожчі, щоб людина не загинула.

– Що для вас День захисника України й свято Покрови, як ви себе відчуваєте після війни?

– Найкраще на ці свята, що ми знову зустрінемось з побратимами, згадаємо тих, кого вже немає, і просто зустрінемось, проведемо разом час, бо в кожного своє життя, своя робота. Думаю, що я й мої побратими певний вклад в захист нашої держави внесли.

– У вас, у медиків, є якийсь особливий, святковий тост?

– (Посміхнувся.) Усім здоров’я, лише здоров’я, усе інше буде, а воїнам – щоб успішно захищали нашу країну й поверталися живими. Це найголовніше.