«Хочу повідомити…»

Ми без кінця лаємо товариша Сталіна, і, звичайно, за діло. І все ж я хочу запитати – хто написав чотири мільйони доносів?

Сергій Довлатов.

Історія цієї сфери людської діяльності, здається, розпочалася практично разом із зародженням нашої цивілізації. І Юда аж ніяк не був першим донощиком. Доносництво процвітало в усі віки, за усіх режимів і укладів і благополучно дожило до наших днів.

Це настільки різноманітний процес, що вчені досі плутаються у визначеннях. Найпростіше кваліфікувати донос як повідомлення владі про чиїсь дії, злочинні з позиції закону, але не з точки зору суспільства. Донос може бути неправдивим або підкріпленим фактами, анонімним чи підписаним своїм або чужим прізвищем. Грані між усіма цими типами документотворчості – розмиті, але загалом ставлення українського суспільства до доносництва – різко негативне.

Багато в чому це йде зі сталінських часів, про які йдеться у знаменитому висловлюванні письменника Сергія Довлатова, коли донос ставав як максимум способом вижити самому, втопивши інших, а як мінімум – можливістю розширити житлоплощу або просунутися кар’єрними сходами.

Зіткнутися з доносництвом в тій чи іншій формі, мені здається, доводилося якщо не всім, то дуже багатьом. Чудово пам’ятаю мерзенне відчуття від допиту «товаришем майором», який проводив розслідування в нашому конструкторському бюро, причому приводом для доносу став всього лиш солоний «антипартійний» жарт у колі інженерів. Головним уроком із усіх цих розбірок для мене стало не враження від зустрічі з репресивною машиною КДБ, а різна поведінка колег, трьом із них відтоді не подаю руки.

Не секрет, у різних країнах ставлення до доносництва сильно відрізняється. Два приклади з Німеччини. До мого друга приїхали на дачу маленькі онуки. Бурхливо раділи приводу побути на природі. А сусіди зателефонували до поліції: мовляв, галасують. Інший приклад – набагато серйозніший. 18-річний німець Ніклас Маттеї з маленького Грефенхайніхена минулого року подав 4227 (!!!) заяв про неправильне паркування, загальна сума штрафів становила 140 000 євро. «Майстер доносів» (як він себе називає) патрулює місто на велосипеді у жовтому комбінезоні, фотографує смартфоном і про порушників повідомляє поліцію. Уявляєте, як до цього хлопчика ставляться його земляки? І що з нього виросте?

Не знаю, як вам, а мені такі традиції європейців дуже не до вподоби. І хоча за двадцять років роботи в газеті доводилося читати десятки анонімних листів, які починалися словами «Хочу повідомити вам про кричущий злочин…», звикнути до цього так і не зміг.

Спеціально не наводжу прикладів доносництва в російській федерації, хоча там цей рух набув, на мій погляд, потворних форм. Старі добрі доноси у стилі Павлика Морозова здобули додаткову опцію – публічне «щире каяття». Пишу ж про це з однією-єдиною метою: щоб кожен, хто вирішив у нас «подати сигнал», задумався, чи не занадто по-російськи він чинить.

Звична історія – затримали на хабарі директора театру (суддю, ректора льотки, військкома, топ-чиновника – обирайте на свій розсуд). З хабарниками все зрозуміло – вони, швидше за все, виплутаються, а як потім почуватимуться ті, хто фактично марно накатав на них «заяву»? І кого в суспільстві швидше осудять – хабарника чи стукача?

Мине ще місяць, і Верховна Рада нарешті ухвалить суворий закон про мобілізацію. Впевнений, він викличе хвилю заяв про ухилянтів до «компетентних органів» – як анонімних, так і цілком офіційних. Але чи можна вважати донощицею матір, чий єдиний син загинув, а сусід-мажор поводиться так, ніби війни й зовсім немає? Ні, не беруся судити.

Довго думав, як закінчити цей текст. Вирішив не моралізувати. Зрештою, це справа вашого сумління. Тому завершу, як і почав – цитатою, словами іншого гарного письменника, Фазіля Іскандера: «Людина має бути порядною, це можливо в будь-яких умовах за будь-якої влади. Порядність не передбачає героїчності, вона передбачає неучасть у підлості»