Письменник Валетов зараз не пише книг

Коли випадає шанс поспілкуватися з відомим письменником-фантастом, завжди хочеться розпитати його про найближче майбутнє країни та світу. Тим більше, що досвід досить точних прогнозів у Яна Валетова є. Зазвичай, вони – у його численних книгах, назви яких у сьогоднішньої публіки, що читає (ще є така) на слуху. Роман «Глибина», цикли романів «Нічия земля» та «Проклятий» перевидані та перекладені, написані у синтетичному жанрі фантастичного трилера з елементами містики. Втім, наша розмова практично одразу перейшла на теми сьогоднішнього дня.

– Почну, мабуть, з невеликого курйозу. Поділився з колегою планами на інтерв’ю з Яном Валетовим та почув у відповідь: «А хіба він в Україні?» Погодьтеся, на наш час досить слушне запитання. Отже, де живе і чим на третьому році великої російсько-української війни займається відомий письменник  Ян Валетов?

– Письменник Валетов залишився в Україні, бо не мислить собі, як можна кинути країну у важкий для неї час. Одна справа – їхати за кордон і жити там, коли в країні все добре, але коли в ній не все добре, коли ми стикаємося з наслідками зовнішньої агресії, коли мої друзі гинуть на фронті, то совість у мене й виховання не такі, щоб кинути все та поїхати. Вік, звісно, дозволяє, а совість не дозволяє. Тому Валетов займається публіцистикою, це ви бачите у мережі. Валетов займається волонтерством. У нас свій благодійний фонд «Оптівіта Україна», і ми намагаємося робити якнайбільше корисного для ЗСУ, доставляємо машини підвищеної прохідності, дрони та ліки для наших захисників. Ну і Валетов зі своїми партнерами займається створенням енергетичної інфраструктури в Україні та інфраструктури задля зарядки електричних автомобілів. Це наш бізнес-проєкт, який ми розпочали ще до війни і його продовжуватимемо. Єдине, що не робить Валетов, – він зараз не пише книги, в цій іпостасі він зараз не існує. Є Валетов-публіцист, є Валетов-волонтер, є Валетов-бізнесмен, а ось Валетов-письменник поки що пішов. Дай Боже, щоб повернувся.

Довідка. Валетов Ян Михайлович, письменник-фантаст, бізнесмен, волонтер, блогер, політичний аналітик. 60 років. Народився у Дніпропетровську. У 1986 р. закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського національного університету. Був капітаном команди КВК ДНУ, членом Всесоюзного клубу «Що? Де? Коли?». Один із творців гри «Брейн-ринг». З 1987-го займається бізнесом. Автор публіцистичних статей про підприємництво та політику.

– Бачачи в соцмережах відлуння вашої активної волонтерської діяльності, безглуздо, мабуть, питати, над чим ви зараз працюєте. Але ж, напевно, є і незакінчені проєкти, і зобов’язання перед видавництвами?

– Я не маю зобов’язань перед видавництвами зараз. Єдині проєкти, за якими я споглядаю і які робляться без моєї участі, – це переклад моїх книг українською мовою. Перекладаються зараз «Проклятий: Євангеліє від Юди», перекладена «Нічия земля», і я сподіваюся, що ми цього року побачимо її в папері. Плани? У мене багато задумів, у мене є сюжети книг про війну, цю війну, є недописані романи, є ідеї, які я виношую вже десятиліттями, яким просто ще не настав час. Але я думаю, що повернутися до цього зможу вже після того, коли все це закінчиться. І якщо це все закінчиться до того часу, як я стану дуже старим або втрачу інтерес до письменницької справи. Але все ж гадаю, це в мене до смерті.

– Розкажіть трохи докладніше про вашу волонтерську команду: де, що і скільки?

– Перша частина нашої команди – це автомобільна компанія «Дека моторс», в якій працюють мої друзі. Ми професійно доставляємо машини з підвищеною прохідністю. Це пікапи, позашляховики, автобуси підвищеної прохідності, повнопривідні авто для ЗСУ. Друга частина нашої команди – це компанія «БаДМ», вона займається постачанням лікарських засобів у шпиталі, також співпрацюємо з аптечними мережами, частково фінансує постачання лікарських засобів американський фонд Nova Ukraine. Велике спасибі хлопцям, які там працюють із перших днів. Вони допомагають Україні грошима, а ми – комплектацією, ліками та своєю дистриб’юторською мережею, підключаємось до логістики. Загалом кожен несе свою частку відповідальності, і кожен платить за цю допомогу свої гроші. І третина команди – це люди, що займаються постачанням дронів для частин ЗСУ та ТРО. А я всім цим оркестром по можливості намагаюся диригувати. В принципі, допомагаємо ми ЗСУ багато та досить успішно. Нині вийшли на рівень 5-7 мільйонів на місяць. Це те, що ми збираємо на донати, і те, що ми отримуємо від великих наших донорів, того ж таки «БаДМу» і того ж Nova Ukraine. Ось так коротко.

 – Ми з вами спілкувалися у 2020-му році, тоді ви відповіли на запитання редакції «УЦ» «Яким ви бачите наш світ після пандемії?». Як ви вважаєте, чому найчастіше збуваються прогнози письменників-фантастів і поетів?

– А я ніколи не даю прогнозів. Я намагаюся аналізувати те, що відбувалося, та якимось чином апроксимувати отримані результати на найближче майбутнє. У цьому немає нічого містичного. Це результат аналізу, результат розуміння процесів. Поети? Чи передбачають вони майбутнє? Ну, не знаю, я вважаю, що один з найточніших прогнозів майбутнього було зроблено Орвеллом у романі «1984», написаному відразу після Другої світової війни. Це було жахливо точне передбачення.

У мене є якісь збіги в моїх творах, але це пов’язано з тим, що я дуже уважний читач і, мабуть, непоганий аналітик, постійно обробляю велику кількість інформації, але, повторюю, нічого містичного в цьому немає. Це не спроба вгадати, це спроба розрахувати, швидше за все. І я в цій ситуації насправді виступаю більше не як письменник, а як прагматик. Мені здається, все ж таки романтизувати це не варто, бо будь-яке майбутнє закладене в тому, що ми робили в минулому і робимо в теперішньому. Є якісь реперні точки, які ми проходимо, і саме за цими точками можна судити про те, в який бік просуватиметься розвиток того чи іншого вектора науки, мистецтва, політики. А майбутнє людства – завжди поєднання якихось різних шляхів…

– Чи стала для вас несподіванкою розв’язана путіним війна і чи передбачали ви можливість переродження росіян на рашистів?

– Російський народ взагалі досить легко скочується до насильства, ксенофобії, антисемітизму. Ота дружба народів у Радянському Союзі – це одна з легенд, які було легко розкусити, спростувати, бо ті, хто жив у Радянському Союзі, насправді добре розуміли, що жодної дружби народів і близько немає. І росія, загалом, завжди була досить нацистською державою, скажімо так. Взагалі щодо національних меншин Радянський Союз дуже цікаво діяв. Ми створювали новий наднаціональний різновид людей на його території – радянська людина. Усе це дуже довга розмова, але основи для перетворення росіян на рашистів існували завжди. Існував механізм, він був запущений, і взагалі-то не путін породив росіян, а росіяни породили путіна. Це той вождь, який потрібний сучасній росії, той вождь, який цілком вписується в глибинну концепцію, яка завжди зростала в цьому народі. Концепція переваги: у росії немає кордонів, у росії тільки обрій.

Чому не роздивилися цієї небезпеки у 91-му? Нам здалося, що йдуть перетворення. Вони досить швидко закінчилися розстрілом парламенту у 93-му році та подальшими подіями з приходом наступника Єльцина. Але, загалом, будь-яка влада спецслужб завжди передбачає таке закінчення. Коли до влади в країні приходять люди, які, власне, повинні займатися не створенням умов для прогресу, а збереженням статусу-кво, – як вівчарки, охороняють загін з вівцями й повинні стежити, щоб вівці не вирвалися із загону і там нічого не сталося, – то про який прогрес ми можемо говорити?

Для мене це не було здивуванням. Для мене було величезною радістю те, що ми встояли в той момент, коли взагалі не повинні були встояти. Для мене стало потрясінням, що в нас така кількість мужніх патріотичних людей, які стали на захист нашої країни і в 14-му, і в 22-му. І в мене велика надія живе в душі, що все-таки те, що відбувається, закінчиться для нашої країни благополучно.

– На вашу думку, яку війну веде в Україні путін? Які її цілі та сенси?

– Війна росії проти України – це колоніальна війна, війна за відновлення імперії у межах Радянського Союзу 1991 року. Путін неодноразово заявляв, що розпад Радянського Союзу – одна з головних геополітичних катастроф, що сталися у 20-му столітті. Тут ми з ним сильно розходимося в оцінках. Я вважаю, що розпад Союзу – одна з найвидатніших, найпрекрасніших подій, що трапилися в 20-му столітті, тому що існування цього монстра завжди було загрозою для людства. І те, що зараз відбувається, спроба його реінкарнації у вигляді нинішньої російської імперії, яка намагається повстати з могили на руїнах Радянського Союзу, –знову ж таки, величезна загроза всьому людству.

Ця війна – колоніальна й дуже жорстока, війна на знищення, на захоплення території плюс винищення будь-якого опору на цих територіях. Це дуже важливо для нього – зачистити тут все до асфальту, прибрати людей, які самостійно мислять. Загалом, будь-який диктатор, тим більше диктатор, який має такий бекграунд, прагне заздалегідь ліквідувати будь-які можливості опору. І я знаю не з чуток, що на руках у частин, що заходили сюди, особливо тих, що мали займатися наведенням порядку на окупованих територіях, були списки активістів, у них були списки людей, які пройшли АТО, ЗСУшників. Ці люди мали бути нещадно зачищені. Але не сталося.

Насправді війна, яку розв’язала зараз росія, – не просто найбільша війна в Європі за останні 80 років, це взагалі війна, яка прийшла до нас не знаю з якого століття. Ставлення путіна до нас – це ставлення імператора до бунтівної провінції, тільки він не імператор, а ми не провінція. І в нас не заколот, а зовсім інше. Ми зараз ведемо, напевно, нашу найголовнішу та останню визвольну війну. Нам не по дорозі з «великим російським народом». Нам у інший бік.

– За моїми спостереженнями, ви досить легко перейшли на мову.

– А я не переходив на мову. Так, я легко читаю на мові. Я дивлюся фільми на мові, читаю статті, але я не пишу на мові. Тобто я можу говорити із середнім рівнем грамотності на якісь звичайні теми, але для творчості, припустимо, моїх знань української, на жаль, недостатньо. Я не ставив за мету перехід на мову. Хоча із задоволенням спілкуюсь у побуті. Ну, з помилками, звісно. Але, в принципі, мені це навіть подобається, бо я дуже люблю адаптуватися до мови. Але я не перейшов на мову, це було б для мене неприродно. Російська – моя материнська мова, мій інструмент, і те, що я вмію робити за допомогою російської мови, я не вмію робити ні за допомогою англійської, ні за допомогою української, ні за допомогою польської. Ось, на жаль, так.

– Мене, чесно кажучи, дуже засмутили два «мовні» скандали, які трапилися буквально останнім часом – я маю на увазі хайп навколо письменника Михайла Булгакова, який уже не може нічого відповісти своїм опонентам, і тенісного мецената Юрія Сапронова. Висловите свою думку?

– Я не вважаю, що взагалі варто звертати увагу на чергові висери, вибачте, Інституту національної пам’яті щодо Булгакова. Після того, як вони побачили громадську реакцію, одразу взяли свої слова назад. Тенденція така є. Справа в тому, що маятник завжди хитається в один, а потім в інший бік. І, на жаль, багато людей хотіли б скористатися цією ситуацією для того, щоб скасувати своїх конкурентів, скасувати своїх суперників, домінувати за допомогою мови. Але у мови немає такого призначення. Мова не буває ворогом, мова не буває другом. Мова, безперечно, – один із факторів ідентифікації. Але при цьому не є кінцевим фактором ідентифікації. Особливо у політичній нації, якою є Україна. У нас понад сто національностей проживає на території країни. І мова – безперечно, форма, що об’єднує, але не єдиний чинник, за яким можна українця відрізнити від неукраїнця.

Історія з Юрою Сапроновим взагалі жахлива, тому що Юра – людина глибоко патріотична, яка всіма своїми діями доводить любов до нашої країни. Те, що він робить, – загалом безціннео. Людина не просто витрачає свої гроші, вона вкладає свою душу в те, щоб у цій країні жилося краще, щоб допомогти комусь. Це особливо виявилось під час війни. Воно й до того було, але у гарячій стадії війни Юра поводився як справжній герой, це один із людей, які є серцем Харкова. Я неймовірно йому симпатизую. І те, що його прибрали з ефіру телеканалу «Сетанта» через російську мову, його, який є одним із найкращих фахівців з тенісу, людини, яка вклала в український теніс колосальні гроші, серце, душу, час свій, – це було звичайне скотство, бажання домінувати, бажання вислужитись. Мені було гидко й неймовірно шкода, що це сталося з людиною, яку я глибоко поважаю.

Не можна людей ділити за мовою. Люди діляться на розумних і дурнів, а потім уже все інше. Ніхто не заперечує, що в Україні через якийсь час українська мова домінуватиме. Але це процес, який відбувається прогресивним методом, а не методом батога. А те, що відбувається зараз, – я вважаю, що люди, які це роблять, – вороги України та української мови. У мене своя думка з цього приводу. Насправді ці два скандали багато про що говорять. І країна, в якій переважатимуть ідеї на кшталт ідей Фаріон, мене, наприклад, як місце проживання не влаштовуватиме після війни.

Я чудово ставлюся до прогресу, змін. Я зацікавлений у тому, щоб Україна змінилася на краще, щоб насправді тут була повага до всіх людей, які живуть усередині цієї країни, до їхніх звичаїв, до їхньої релігії, до їхньої мови. Звісно, я за те, щоб українська була єдиною державною мовою. Це абсолютно нормально. Але я проти того, щоб принижувати решту. Тим більше, як це зробили з Юрою.

– І останнє запитання. Мій улюблений автор Михайло Жванецький на схилі років став філософом, а ким стають із роками письменники-фантасти, яким майбутнє вже відоме?

– Ну не знаю, чи був Михайло Михайлович філософом. Михайла Михайловича я знав особисто з 1981 року. Ми зустрілися, коли я був студентом, а він уже був відомим автором. На «Гуморині» у Донецьку, 81-го. Він залишався сатириком до останніх своїх днів, гострим та розумним. Сатирик все-таки не філософ, напевно. Просто він до багатьох речей з віком почав ставитися філософськи. Його мудрість, вміння побачити речі під незвичайним кутом, мабуть, чимось ріднили його творчість із філософією. А тут би не стати людиноненависником у похилому віці. Тому що, на жаль, одна з емоцій, що супроводжує мене з початку цієї війни, – гостра ненависть до людей, які цю війну розв’язали. Просто така ненависть, що спалює. Я навчився з нею жити, навчився з нею існувати. Але ненависть – це дуже погане паливо для творчості. І це дуже погане паливо для життя. Ненависть висушує, ненависть убиває. Тому я намагаюся все-таки, мабуть, не скочуватись у мізантропію. Ні щодо ворога, ні стосовно співвітчизників, погляди яких я можу розділяти чи не розділяти.

Справа ще в тому, що я з роками став зовсім нетерпимим до тупості. Я став нетерпимим до проявів шовінізму. Вік – це взагалі така дивна штука, яка змушує нас ставати або безпораднішими, або жорсткішими, але, оскільки безпорадність не входить до списку моїх недоліків, я став, напевно, жорсткішим. Але філософом не став однозначно. У нас зараз, на жаль, час, який не сприяє філософії. Філософствувати ми будемо після війни, а зараз нам потрібно більше працювати для того, щоб вижити. Банальна мета насправді. Бо ще нічого не скінчилося. Ми перебуваємо лише на початку довгого шляху. Поруч із нами ворог, який готовий діяти вдовгу. І зараз не час для рефлексій, на жаль. Хоча дуже хочеться рефлексувати.

Останні два роки я сприймаю як величезний шанс назавжди втекти з-під впливу нашого північного сусіда. І буде дуже шкода, якщо ми програємо цей шанс. Якщо ми його програємо, то це буде жахливо. Я рідко пишу книги зі щасливим кінцем, але в житті таки хочеться побачити, як в індійському кіно, щоби всі любили один одного, танцювали, вішали один одному на шию гірлянди квітів. Я розумію, що це навряд чи вийде. Просто дуже хотілося б. В мені немає оптимізму, але все одно живе надія на краще.