– Куманський помер, ти чув? – телефонує мені приятель. – Ви ж працювали разом.
Так, було діло. Мене взяли в редакцію газети «Народне слово» 1993 року, коли Броніслав Петрович працював там заступником редактора. Пам’ятаю його вузький довгий кабінет, світлий письмовий стіл, допотопний стілець, оббитий зеленим дерматином. На стіні, у заскленій рамці, – шарж. Художник Володимир Кир’янов (часто заходив у нашу редакцію, бо жив поряд) зобразив Куманського в образі пірата з пером. Іноді Броніслав Петрович на правах другої особи в редакції давав мені завдання. Наприклад:
– Заходив Любович. Каже, у них у музучилищі завелася нечиста сила. Уночі грюкає, сторожам спати не дає. Ти, Вікторе, сходи туди, переночуй, напишеш репортаж.
Тоді я був наймолодшим у колективі. Куманському – під шістдесят, але й він – не найстарший. Мені було цікаво спілкуватися з цими маститими журналістами, вони, бувало, посилали в магазин по пів літра. Іноді Броніслав Петрович розповідав мені про своє дитинство в Олександрівці, про батька (здається, зазнав репресій за Сталіна), про свою роботу в Казахстані (куди відправили після кіровоградського будівельного технікуму і де мав справу із зеками), про те, як вчився на мистецтвознавця у знаменитому виші у Ленінграді. Більше подробиць не пам’ятаю, професія абсолютно деформувала мізки: запам’ятовується лише те, що письмово оформив як газетний матеріал, решта опиняється у спамі і через якийсь час автоматично зникає безслідно.
Куманський мав особливе становище в редакції «НС». Переважно писав про те, що його хвилювало особисто. Мистецтво й політика були його головними темами. Таким, як я, діставався різний дріб’язок (нечиста сила в музучилищі, недорід огірків в Устинівському районі, природа запаху сечі в дитячому інтернаті), але дискомфорту з цього приводу я не відчував. Бо кому ж і писати про художників, як не Броніславу Петровичу – випусникові Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури ім. І. Рєпіна, факультету теорії і історії мистецтва? А хто краще, ніж він, провів би політичний «круглий стіл» з Леонідом Куценком, Світланою Барабаш, Володимиром Панченком (Господи, всі вже покійні) і виклав це в газеті? Без Куманського наша газета не була б такою.
Куманський був блискучим публіцистом. До слова ставився відповідально. Як всякий професіонал, сумнівався у собі, часто його можна було побачити із словником (у редакції був білодідівській одинадцятитомник). Не з тих був журналістів, які продукують напівфабрикати і покладаються на мудрість читача, який зрозуміє нісенітниці, а якщо не зрозуміє – здогадається, про що йдеться.
Час від часу в «Народному слові» виходив «Припічок» – гумористична рубрика, за яку відповідав Броніслав Петрович. Пробував себе він і в художній прозі. Років з десять тому я із задоволенням прочитав його «Соло на валторні» – книжку про Олександрівку у часи молодості Куманського. А от віршів Броніслав Петрович, наскільки мені не відомо, не писав, і за це йому теж спасибі.
Якось я гортав зшитки «Зорі комунізму» (органу, як зазначалося у ній, Кіровоградського райкому Компартії України) за сімдесяті роки минулого століття. Відзначив високий рівень видання. Утім, нічого дивного – редактором газети був Броніслав Куманський. Це вже за часів незалежності районки стали нудними й кумедними водночас, скотилися до вихваляння місцевого начальства.
Куманський багато знав про кіровоградське культурне середовище 1970 – 1980-х років. Якось, готуючи статтю про поета Валерія Гончаренка, я звернувся до Броніслава Петровича і почув дивовижно цікаві речі.
Не можу похвалитися, що він багато чому мене навчив, у нашій професії це – марна справа. Але дві настанови Куманського пам’ятаю по ці пори і повсякчас дотримуюся їх.
– Вікторе, чому пишеш «ми» замість «я»? – запитав заступник редактора «Народного слова» тридцять років тому, прочитавши мою писанину, яка мала вийти в газеті. Я зам’явся. Думалося, що «якати» нескромно.
– Пиши «я», щоб люди не подумали, що в тебе – солітер.
Куманський не стидався написати «я», і йому було що сказати.
Іншого разу я опинився на виставці робіт знайомого фотографа, де, звісно ж, був і наш редакційний мистецтвознавець. Звісно, фотограф подбав про фуршет (горілка від «Артеміди», бутерброди з псевдомаслом «Рама»), під час якого я, спілкуючись з Куманським, ляпнув дурницю – відніс виставлені фотографії до такого-то жанру, про який мав слабке уявлення. Броніслав Петрович делікатно порадив мені бути обережним з термінологією, що означало: не корчити із себе знавця в питаннях, де ти – повний нуль, якщо не від’ємний елемент.
Пам’ятаю, як Броніслав Петрович справляв шістдесятиріччя. Ми – співробітники, друзі, приятелі й всяке начальство (куди ж без нього!) зібралися у театрі імені Кропивницького. Іменинник приймав вітання, сидячи на троні посеред сцени. На його честь співали артисти – з багатьма з них дружив. А написав про них стільки! Зрозуміло, залишати улюблену справу в шістдесят Броніслав Петрович не збирався – попереду було ще багато роботи. Сродної праці, як висловився один філософ. Після вечора в театрі Броніслав Петрович пропрацював у «Народному слові» іще років з двадцять. А розпрощавшись з «НС», продовжив писати на місцеві сайти. До останнього писав! Нещодавно у журналі «Березіль» вийшла його нова повість. Смішно стає, коли дехто з журналістів нової хвилі хизується своїм багатим стажем – одинадцятьма з половиною роками.
У політичній публіцистиці Броніслава Петровича діставалося комуністам. У дев’яності роки їхній місцевий осередок видав книженцію про свою роботу, де персонально згадано Куманського: мовляв, своїми статтями в «Народному слові» підривав авторитет капеу. Куманський був задоволений. Часто він висловлював тривогу через імперські настрої в російському політикумі. Щоразу відзначаючи високу якість текстів, я, зізнаюся, не вірив його передчуттям. На жаль, він мав рацію.
Спочивайте ж, пам’ятатиму вас.
Які дії роботодавця під час проведення атестації робочих місць?