«Рашизм – це сцикливий фашизм»

З Владиславом ми познайомилися в майстерні художника Володимира Волохова. Це було років 15 тому. За цей час з амбіційного юнака, який випробовував себе у красному слові, він перетворився на серйозного і вдумливого військового, патріота, громадянина, в чиїх руках результат війни та майбутнє України.

– Владиславе, як і де ви зустріли день 24 лютого 2022 року?

– Я повернувся в Україну за місяць до початку повномасштабного вторгнення рф. 24 лютого був удома. Мене розбудив батько зі словами: «Сина, війна!» Ми поснідали, сіли в авто і поїхали у штаб ТРО. Там безліч людей. Хтось записав наші контакти. Тоді батько поїхав додому, а я вирішив піти на Козачий острів. Ми знаємо, що там завжди люд збирається в критичних ситуаціях. На острові життя кипіло. Гори домашніх консервацій, одягу, медикаментів, каністр з мазутом і пальним, тисячі пустих пляшок, мішки з срібрянкою та корками. Особливо вразили мішки з корками. Питаю: «Звідки стільки?» Кажуть, то кожен по жмені приніс. Уявляєте, народ збирає корки. Мені відсипали трохи срібрянки. Це алюмінієва пудра, яка підвищує температуру горіння «смузі Молотова».

Я задонатив трохи грошей і поїхав додому. Заходжу на кухню, бачу, на столі лежать винні корки. От ми народ цікавий! У нас люди діляться на тих, хто думає «а раптом війна?» та на тих «ліш би нє било войни».

Настав час очікування дзвінка з ТРО. Ясна річ, що сидіти склавши руки не можна було. Ще в 2013-2014 роках я працював на інформаційному фронті. В ті часи інформаційна війна була ідеологічною. Йшла війна за прихильність до України чи рф.

– Якими були ваші думки та подальші дії?

– Я зателефонував своїм колегам з тих часів з’ясувати, хто чим зайнятий. Переглянув старі методички. Став моніторити російський інформаційний простір. Перше, що мене жахнуло в російському інфополі, це те, що росіяни видають злочини своїх військ за злочини української армії і кажуть «настамнєт». Як казав Лесь Подерв’янський: «Рашизм – це сцикливий нацизм».

Тоді прийшла ніч з 3 на 4 березня. Було близько першої години ночі, і я побачив пряму трансляцію з ЗАЕС, коли орки почали її обстрілювати. Тоді мені стало зрозуміло, що треба йти не в ТРО, а в ЗСУ. Мій військовий фах – командир відділення радіаційного, хімічного та біологічного захисту. У випадку підриву реактора та необхідності ліквідації наслідків, я як сержант РХБ-захисту можу бодай навчити пару десятків тисяч людей одягати ЗЗК. Я ще день роздумував, що робити, і вже 5 травня зранку пішов у міський ТЦК, де прямо на вході зустрів покійного Сергія Черната, мого доброго друга та поета, з яким ми постійно змагались на «Битвах поетів» в галереї «Єлисаветград». А згадав його, щоб сказати, що кропивницькі поети з перших днів на війні. Сергій загинув буквально в семи кілометрах від мене, під Мар’їнкою Донецької області.

– То ваш досвід став вам у нагоді?

– Я служив строкову службу ще в 2010-2011 роках. Пройшов навчання в сержантському навчальному центрі Внутрішніх військ МВС України в місті Золочів. Після навчання був направлений для подальшого проходження служби в Київ, командиром відділення радіаційного, хімічного та біологічного захисту в званні молодшого сержанта. Я і досі в цьому званні. Втім займав навіть офіцерські посади, як то: заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, начальник продовольчої служби батальйону, аналітик в Управлінні інституційного розвитку та процесного менеджменту Міністерства оборони України.

– З якими викликами і труднощами ви стикнулися у перші місяці служби?

– Найскладніше – втрачати людей. Страшно і тяжко на фізичному рівні відчувати, що нас стає менше. Страшно щодня бачити цифри бойового та чисельного складу. Важко говорити з близькими загиблих та зниклих безвісти. Вже в травні 22-го року мене навантажили службовими розслідуваннями за фактом поранень, зникнення безвісти, загибелі військовослужбовців, знищення техніки, розкрадання майна. Що було в окопах в березні-квітні, розповідати не дуже хочу. Моя рота РХБ-захисту виконувала завдання оборони й стримування в районі Великої Новосілки Донецької області. Мамі я про це не казав. Навесні 22-го там було відносно спокійно. Але тоді в перший же день ми втратили земляка з Кропивницького Сашка Касинського. Ось ти говориш з людиною, а ось його вже немає. Що було найтяжче? Найтяжче для мене було втратити Ігоря Крекотня, хлопець з Вінниччини, 21 рік. Він після двох місяців на нулі повернувся і за кілька днів застрелився. Найтяжче усвідомлювати, що ми, люди, буваємо настільки неуважні до біди оточуючих, що це призводить до смерті.

– Як виходили зі складних ситуацій?

– У мене не було безвихідних ситуацій, тому я не знаю, що на це відповісти. Головне – розуміти, що молитви допомагають лише там, де ти зробив все від тебе залежне. Ти не зможеш на суді сказати, що помер, бо Бог не допоміг, коли сам міг просто здраво оцінити ситуацію і зробити той простий крок, який вимагала душа, щоб врятуватись. Кажуть же, береженого Бог береже. Це одна з небагатьох істин, що працюють в цім світі.

– Як склалася ваша військова кар’єра в подальшому?

– Я вже казав, що займав офіцерські посади. Зрештою, служив у МОУ, а нині служу в Генштабі. В армії не всі є піхотинцями чи танкістами. В армії безліч робіт, які фактично є майже цивільними. Після двох з половиною років на Донеччині мене перевели в Управління інституційного розвитку та процесного менеджменту працювати над політикою національного спротиву. На жаль, те, що ми зараз бачимо з закупівлею макетів автоматів для підготовки населення, – це жалюгідна пародія того, що ми пропонували. Шкода бачити, як «пиляються» гроші там, де мала б постати нова Національна Культура Оборони.

– Що ви порадили б молодим офіцерам, які ще не мають воєнного досвіду?

– Я не можу радити щось офіцерам, бо сам не є офіцером. Я можу дати пораду людям, які ще не у війську. Дайте собі відверту відповідь на питання: чим ви готові прислужити державі? Яку роботу ви хочете виконувати на благо України? Я запевняю, в армії кожен може знайти своє місце. Взяти хоча б Міноборони. Там сотні вакансій. Аналітики, інженери, ІТ-інженери, водії, системні адміністратори, бухгалтери тощо. Всі бояться потрапити в окопи і мало хто думає, що можна служити в іншому місці.

– Владиславе, ви займаєтесь літературною творчістю, чи не маєте бажання згодом написати і видати свої мемуари?

– Обов’язково. Тільки років через тридцять, коли буде що людям цікавого та важливого сказати. Наразі я лише простий, навіть не бойовий, сержант. Втім маю мрії, чи то амбіції. Треба розбудовувати державу, треба боротись, треба вчитись бути громадянами. У нас в країні свідомих громадян недостатньо. Я працюю в тому числі над тим, щоб люди ставали громадянами.

Я намагаюсь донести людям ідею, що Держава – це інструмент. В статті 5 Конституції України написано, що народ реалізує владу безпосередньо. Це означає, що ми можемо керувати державою. І чим більше людей це усвідомлять і будуть брати участь в управлінні, тим краще буде працювати держава.