Людина, якій завжди щастило

Олександр Разумний (чи то Розумний, в Інтернеті зустрічаються обидва варіанти) – один з піонерів радянської кінематографії, він знімав і німі фільми, і звукові, стояв біля джерел телебачення…

40 з його фільмів стали широко відомими. А «агітки», як зазначив Разумний в книжці «Біля витоків… Спогади кінорежисера», знімалися за три дні, «кіномайстер» навіть їх назви не запам’ятав. У 1918 – 1925 роках «агіток» знімалося безліч, кіно активно використовувалося як потужний засіб пропаганди і водночас стало платформою для сміливих експериментів. Ні, він не був експериментатором, як, скажімо, Костянтин Еггерт чи Сергій Ейзенштейн, він завжди був «середнячком». Дружив з Аркадієм Гайдаром, Всеволодом Мейєрхольдом, Леонідом Утьосовим, Олександром Осмьоркіним та  Олександром Довженком. Такі різні люди – і Разумний з ними щиро дружив.

Єлисаветград-Одеса

Олександр Юхимович Разумний народився 1 травня 1891 року в Єлисаветграді, в єврейській родині. Його син писав, що в сім років батька віддали підмайстром до фотографа. Сам Олександр Разумний писав: «Рано, дуже рано почалася для мене трудова діяльність, повна негараздів і поневірянь. Дитячі роки пролетіли у невеликому містечку Єлисаветграді, залишивши в пам’яті невиразні образи провінційного театру, де грали заїжджі гастролери (я милувався ними з оркестрової «ями» під громоподібний акомпанемент барабанщика), мрії про власну скрипку, захоплюючі уроки малювання у художника Ф. Козачинського.

Все це швидко відійшло у минуле. Почалися будні підмайстра фотографа. У перервах між стусанами та «відрядженнями» в трактир за горілкою для господаря слід опановувати всі таємниці ремесла на практиці, навчитися мити шибки, складати проявники, поновлювати застарілий задник. А дозвілля (час після чотирнадцяти – шістнадцяти годин роботи) заповнював теж працею, але іншою, радісною і творчою: із захопленням сідав я за мольберт у майстерні Ф. Козачинського або мчав на аматорський спектакль, організований службовцями найбільшого заводу сільськогосподарського машинобудування англійської фірми «Ельворті». Виступати у таких спектаклях я був готовий у будь-якому амплуа».

Все це трохи перебільшено, на мій погляд. Все ж таки він вчився: «Я вчився у казенному училищі у маленькому південному місті. Училище розташовувалося у брудному, тісному приміщенні. Тут же на крихітному дворику, заваленому всякою поганню, нас навчали різним ремеслам –  водопровідному, палітурному, теслярському». І відвідував Рисувальні курси при Єлисаветградському земському реальному училищі, де вчився з Олександром Осмьоркіним! Вже у Москві вони знайшли один одного. Після прочитання його «Біля витоків…», у мене  склалося враження, що з Осмьоркіним їх зв’язувала справжня дружба.

Та ще грав у виставах Сергія Марцинковського – той самий театр «Ельворті».

З того часу театр заполонив його життя. Він гастролює у різних трупах по різних містах – від Умані до Ташкента – як актор, декоратор, помічник режисера.

1910 року він зостається в Одесі. Олександр так описує:  «Старші товариші, спостерігаючи за мальовничими вправами молодого декоратора, який працював, не завжди встигнувши переодягтися, змінити костюм якогось шекспірівського героя на свій повсякденний робочий костюм, все наполегливіше радили серйозно вчитися. І я послухався – склав іспити до Одеського художнього училища Товариства образотворчих мистецтв, на живописно-скульптурне відділення».

І тут йому знову пощастило: навчався у самого Киріака Костанді! Одеське училище  закінчує 1914 року, без відриву від виробництва, – з літа  1910 року працював в Одеському театрі Південноросійського музичного товариства, «оскільки це було не тільки полум’яною пристрастю, але й майже єдиним джерелом заробітку».

Синематограф! Як, працюючи у театрі, не захопитися цим мистецтвом? Директор трупи познайомив його з представниками французької кінофірми «Гомон»:  Олександру запропонували бути декоратором і актором у фільмі «Одеські катакомби». Він загорівся! Два тижні він вивчав техніку, особливості зйомки, чіплявся до всіх операторів, до режисера, він навіть намалював ескізи декорацій. «Одеські катакомби» так і не вийшли в світ – місцеві ділки відмовилися фінансувати зйомки. «Мені ж, враженому новими, дивовижними виразними можливостями синтетичного мистецтва – кінематографу, стало зрозуміло: треба їхати до Москви, справжньої столиці російського кіномистецтва, що бурхливо розвивалося, їхати негайно!»

Москва сльозам не вірить

1915 року Разумний влаштувався «старшим, куди пошлють» у московській кінофірмі: спочатку був фотографом, згодом – декоратором, помічником режисера. Оператором він став у день Лютневої революції! Нагадаю: вона відбулася 1917 року. «Мартов (ще один наш земляк – О.С.), який дивився на все, що відбувається, як заворожений, несподівано вигукнув: «Разумний! Це ж потрібно зняти! Це ж історія!» Але поруч із нами не виявилося жодного оператора.

Тоді, ніби вітром зірваний з місця, я кинувся на квартиру оператора Вінклера, згадавши, що той захопив заряджену плівкою камеру, як завжди, з собою. Незабаром я вже просив його забути про хворобу і поїхати зі мною на зйомки небачених подій. Вінклер, не вагаючись, вручив мені свою камеру та касету, сказавши, що плівки всього 240 метрів і витрачати її варто економно. Одночасно він дав мені записку до лабораторії П. Пендріє, на Тверській, 29, в якій містилося прохання про негайний прояв негативу та друку позитиву.

Вже за кілька хвилин із апаратом у руках (пам’ятаю, що це була камера фірми «Еклер») я знімав мітинг на площі біля пам’ятника Пушкіну. (…)

Плівку здано до лабораторії. Дивлюсь негатив. Здається, все чудово. Так відбувся мій перший виступ як оператора-кінохронікера».

Олександр Разумний стає оператором, і це йому подобається, він вдосконалює свою кваліфікацію. Якраз, коли його запрошують на зйомки в якості оператора, він дещо втратив інтерес до кінокамери, режисура – ось що вже цікаво йому.

Разумний ніколи не називав себе «режисером», він називав себе «кіномайстром». Кіномайстер, на думку Разумного, покликаний бути одночасно і постановником фільму, і оператором, і художником, і сценаристом, і актором. Щодо сценаріїв, їх він написав небагато – всього чотири. Щодо акторів, існує лише один фільм –  «Борці за світле царство III Інтернаціоналу» (1920), в якому в титрах написано «актор – Разумний». Не слід думати, що актором він був тільки в одному фільмі, це було «хобі» Разумного, і він сам себе знімав у епізодичних ролях. А «епізодичні ролі» – це не те, що вказують у титрах. І все ж таки він був кіномайстром!

1917 року він знімає перший фільм «Життя і смерть лейтенанта Шмідта», знімає в Одесі. Разумний згадує: «У цей час до моїх рук потрапила книга «Лейтенант Шмідт — борець за свободу», яка щойно вийшла з друку. Нова тема, дивовижно відповідала тодішнім нашим умонастроям, була знайдена! Ми почали посилати Савві (прізвище керівника московської фірми «Кінострічка» –  О.С.) телеграму за телеграмою і нарешті домоглися дозволу фірми ставити цей фільм». У цьому фільмі дебютував як кіноартист – у ролі адвоката Зарудного –  Леонід Утьосов! Вони познайомилися і стали вірними друзями на все життя.

Новаторство Разумного було в тому, що у фільм ввійшли документальні кадри. Справа в тому, що у той самий момент відбувається перепоховання праху Петра Шмідта, який мав бути перенесений з Очаківської фортеці, де відбулася страта, до Одеси. Оператор Посельський виїхав  в Очаків, а Разумний знімав в Одесі. Ну, подумаєш, включили в фільм документальні кадри. Ото дивина… Кінематограф тільки зароджувався, й насправді це було новим віянням, притому таким, що Савва не оцінив: подивившись фільм, він вирахував з Разумного вартість зроблених унікальних хронікальних зйомок! Разумний пише: «Стало зрозуміло, що в кінематограф владно вторгається інше, справжнє життя, що показувало з чарівною силою всю нікчемність салонно-мелодраматичного формотворчості. Так, це було справжнім одкровенням, бо ніколи до того часу громадянська тема не вторгалася у кінематограф».

Олександр Розумний в своїй повісті «Біля витоків…» пише : «Незабаром мені було дано відповідальне завдання – поставити перший радянський художній фільм «Повстання», змістом якого були події під час Жовтневої революції на фронті та в селі. Завдання було не тільки важливе та почесне, а й дуже складне, бо фільм треба було створити в найкоротший термін – на екрани він мав вийти до перших роковин Жовтня. Не пізніше 1 листопада 1918 року…» Справа в тому, що вирішено було знімати «Повстання» тільки 10 жовтня 1918 року! Так почалася епоха «агіток»…

Фільм сподобався. Вирішили показувати в червоноармійських клубах та на площах Москви – прямо під відкритим небом. Фільм сприймався як розповідь про реальні факти, як хроніка. Головний герой фільму  повертається з війни і допомагає односельцям відбирати землю у поміщика. Разумний – перший режисер, що зняв «агітку», причому махрову! Якщо ви знімали колись політичну рекламу чи просто  рекламу, знайте: ви – нащадки Разумного.

Олександр Разумний не плекав ідеї щодо власної геніальності, оцінював себе як «середнячка», принаймні, у мене таке враження. Разумний пояснює, що режисери і  актори, які не встигли втекти за кордон, «не розуміли великого сенсу революційних перетворень». Саме тому йому  і доручили знімати «Повстання», просто не було, кому доручати… А скільки їх ще було – цих «агіток». Сам кіномайстер писав, що на ці «агітки» давалося 2-5 днів, і він більшість їхніх назв забув…Тим не менш, за ці роки (до смерті Леніна) він зняв чимало фільмів: «Гримаси життя», «Я так хотів»,  «Страта Мясоєдова», «Остання зустріч», «Флавія Тессін», «Четверта дружина», «Біле та чорне», «Мати» (екранізація роману Максима Горького), «Товариш Абрам», «Два поляка», «Комбриг Іванов», «Сім’я Грибушина».

Єдине, що мені хочеться ще відзначити, – фільм «Комбриг Іванов». Екранізація твору «Коммунеры» Г. Лелевича (молдавський єврей Лаборі Калмансон, у нього був саме такий псевдонім – Г.): глухе місто, в місті  розквартировані червоноармійці, комбриг Іванов  на постої у попа. Він закохується в дочку попа і робить їй пропозицію. Але вона згодна тільки на церковний шлюб. Іванов влаштовує з попом диспут і переконує попівну – вона врешті погоджується на шлюб у загсі. Комедія закінчується весіллям. «Комбриг Іванов» опинився серед перших радянських фільмів, які побачив закордонний глядач. Так, у Нью-Йорку він йшов під назвою «Красуня і більшовик». Разумного найбільше вразило, що цей фільм показували вже тяжко хворому Леніну в Горках. А мене найбільше зачепило те, що його і тепер можна подивитися в Інтернеті! Не говоритиму, що я спеціаліст в німому кіно (цей фільм взагалі перший, який подивилася повністю): «Комбриг Іванов» мені сподобався! Так, сюжет наївний, так, зйомки примітивні, але щось у цьому фільмі безперечно є.

Пропускаю деякі моменти з біографії Разумного, усвідомлено це роблю, оскільки все дуже швидко відбувалося. Пропустила моменти, як він працював у «Маскомдрам» і «Теревсат» (Майстерня комуністичної  драматургії і Театр революційної сатири), оскільки йдеться про театр. З іншого боку, подібні абревіатури: «Маскомдрам», «Теревсат» –  найкраща  ілюстрація до тієї епохи, в яку це все відбувалося. До речі, в «Теревстаті» він познайомився з Всеволодом Мейєрхольдом.

Розквіт творчості

«Вранці 22 січня 1924 року мене викликали в Держкіно, – пише Олександр Юхимович. – Де вже засідала спеціально створена Центральна комісія об’єднаних кіноорганізацій зі зйомки похорону В. І. Леніна. Заступник голови комісії тов. Голдобін повідомив, що мені доручається керувати зйомками в Домі Союзів, де буде встановлено ​​труну з тілом В. І. Леніна, і видав мандат.

Коли ми прийшли до Колонної зали, білі колони вже було задраповано червоним матеріалом, всі люстри затягнуто чорним крепом, а теслярі та художники-декоратори закінчували поміст для труни».

Ви уявляєте, наскільки почесним та відповідальним було це доручення? Чотири дні і три ночі Разумний не виходив із Колонної зали! Та й спати доводилося тільки дві  години на добу, коли рідні і близькі вже йшли, і прибиральниці починали робити своє діло. Біля гробу Леніна стояла почесна варта: Зінов’єв, Дем’ян Бєдний, Орджонікідзе, Дзержинський, Куйбишев… Не відзняти хоча б одного, потім проблем не оберешся. А ще Надія Крупська, Клара Цеткін, Дмитро Ульянов…

Ні, він був не один, на вулиці, на підході к Дому Союзів, стояв ще один керівник, на Красній площі – ще один керівник і т.д. До 30 січня 1924 року фільм про похорон Леніна був готовий. Проблема була в тому, що вірних ленінців, які стояли у почесній варті, через п’ять років оголосили ворогами народу.  Через те фільм був майже відразу заборонили, побачили ми його тільки на початку горбачовської перебудови. А тим часом стрічка вважається одним із шедеврів світової кінодокументалістики.

Одночасно він одружився – і йому в черговий раз пощастило. Його обраницею стала дворянка (!) Ольга Олександрівна, яка закінчила московський Єлисаветинський інститут. Однак була дуже прихильна до нової влади. Разумний помітив її 2023 року під час одного зі свят в Кремлі, відбив її у Клима Ворошилова! Не знаю, чи це сімейна легенда, чи насправді так і було. «Поряд з батьком виявилася напрочуд приваблива жінка, чудово освічена, здатна зберегти витримку в будь-яких, у тому числі в драматичних, ситуаціях, завжди гостинна і готова негайно прийти на допомогу будь-кому. Вона ніби розчинилася у творчості батька, допомагаючи йому і в художніх пошуках, і в облаштуванні побуту, про яке може тільки мріяти людина такої неспокійної професії, як кінорежисер», –  пише його син Володимир Разумний.

Натомість у Разумного виникає нова мрія – звуковий фільм!  Кіномайстер пише: «Я вважав, що мені слід освоїти це практично, щоб стати одночасно і звукооператором своїх майбутніх фільмів. Ось чому в ті роки відбувся мій перехід на студію «Радіо фільм»». Разумний називає це «радіофільми», однак є і синоніми: «малострокове телебачення»,  «механічне телебачення».

Мало хто зараз пам’ятає (та нема вже і кому пам’ятати),  але на початку 1930 років «телебачення» було не таким, як сьогодні. Механічні телевізори тих років були додатками до звичайного радіоприймача! Для прийому звукового супроводу був потрібен ще один радіоприймач. Звідси і «радіофільм». Низька чіткість зображення була зумовлена «диском Ніпкова», який використовував сканувальний непрозорий диск, що обертався, переміщаючи нанесені по спіралі отвори, через які здійснювався процес перетворення векторного зображення в сітку (не знаю, як простіше пояснити). Однією з переваг механічного телебачення була можливість приймати телепередачі на великих відстанях (сотні та тисячі кілометрів).

Ну, до того було ще далеко. Інженери з’ясовували, як створити справжнє телебачення. А Разумний і такі ж справжні новатори, як він, практикувалися.  Олександр Юхимович згадує: «Зрештою – перший практичний експеримент – створення радіофільму про святкування XIV річниці Жовтня у Москві. Я розбив бригаду по групах: дві з них працювали у апаратів, що записували звук у павільйоні, третя на вантажівці роз’їжджала по Москві, ведучи запис безпосередньо на місці подій. (…) Як повідомляли газети, мільйони людей у ​​всьому світі побачили переможну ходу московського пролетаріату. Перший досвід, що здався обнадійливим, дозволив приступити до зйомки радіофільму в умовах експедиції. З 5 по 11 грудня у Ростові за постановою Північно-Кавказького крайового комітету партії та Крайового виконавчого комітету було намічено проведення першої Крайової олімпіади гірських мистецтв народів Кавказу. Вирішили зробити радіофільм про цю знаменну подію». І це теж доручили Разумному!

Механічне телебачення проіснувало тільки до 1936 року,  коли знайшли альтернативу – аналогове телебачення. Ну, щось там було не так, аналогове телебачення виникло на території СРСР тільки 1948 року. Як би там не було, Олександр Разумний повертається у кіно. Влаштовується на студії «Союздитфільм». «Поставити фільм для дітей було гарячим бажанням. Про це я мріяв ще в 1924 – 1925 роках, коли був зайнятий постановкою фільмів для дорослих. Зізнаюся, спочатку це бажання з’явилося за мотивами суто особистими, як обов’язок перед власним сином. Було прикро, що немає картин, розрахованих на його вік», –  пише Разумний.

Тільки того ж року його виключають з партії! І тут пощастило! Зараз розкажу, чому.  В партію він вступив ще 1909 року, але то була партія есерів. 1919 року йому запропонували відректися від есерів і вступити в  Російську соціал-демократичну робітничу партію. Він подумав-подумав і вступив. Буквально за пів року «чистки» починаються у есерів! І тут, 1936 року, його виключають з партії за доносом. Він, як писалося в доносі, приховав від партії той факт, що улюблений актор Гітлера Михайло Разумний – його брат. І що на студії, яка належала Олександрові в Баварії, ховався убивця, який убив Карла Лібкнехта і Розу Люксембург! В доносі все було неправдою. Михайло Разумний  – не брат його, вони взагалі не родичі. Михайло Разумний народився в Одесі, був керівником  «Теревсата» в Вітебську, 1927 року виїхав з гастролями в Берлін, там і залишився. 1937 року емігрував  в США. Знімався в Голлівуді. Студія в Баварії не належала О. Разумному, він знімав тільки павільйон.  Більше того, він  чекав візи в США (вона так і не була йому видана), а між справами поставив фільми «Зайві люди» (екранізація Чехова), «Пікова дама» (Пушкін), «Принц або клоун» (Морис Декобра). На студії було безліч павільйонів, і навіть якщо там ховався убивця Лібкнехта і Люксембург (що теж викликає сумніви), в обличчя він його не знав.

Це було легко довести. І через півтора року його знову приймають в партію! Не «старий комуніст», а новенький, чистенький член партії. Ну пощастило ж!

Він знімає фільми для дітей: «Особиста справа» (1939) і  «Тимур та його команда» (1940). «Тимура та його команду» я бачила в дитинстві, і він на мене справив таке враження, що пам’ятаю цей фільм досі. Подивилася цей фільм тепер – і це шедевр, без перебільшення.

Аркадій Гайдар написав повість після сценарію!  Більше того, Разумному довелося вивозити Гайдара у Дім відпочинку і місяць бути при ньому, як компаньйону, що вислухає усі ідеї письменника, порадить тощо. Гайдар, якщо вірити Олександру Разумному, був не таким, як його зображали в СРСР, а ще менше в ньому отого, що можна прочитати в «ФБ», ні, він не був садистом, не був психічно хворим. Просто талановитий письменник зі своїми «тарганами»… «Тимур та його команда» не просто зібрав повні зали – він перекроїв свідомість цілого покоління! Почався тимурівський рух – мільйони піонерів, наслідуючи своїх кумирів, взяли під опіку літніх людей і сім’ї солдатів, які пішли на фронт. В «фільм» грали 45 років! Сорок п’ять – вдумайтеся! Фільм пережив і автора сценарію Гайдара, і кіномайстра Разумного.

«Біля витоків…»

Похорон Сталіна він не знімав. Якнайдалі тримався від владної верхівки. З 1945 року працює на студії «Моснаучфильм», знімає науково-популярні фільми біографічної тематики. Так були зняті фільми «Миклухо-Маклай» (1947), «Майстри Малого театру» (1949), «Школа російських майстрів» (1949), «Художник Верещагін» (1953), «Художник Перов» (1954) та інші. Похорон Леніна і «Художник Верещагін» – як далеко він відступив від своєї первинної мрії?

Після смерті Сталіна він трохи пожвавлюється. 1955 року ставить фільм «Випадок з єфрейтором Кочетковим» –  про боротьбу зі шпигунами. В 1955 –1956 роках працює на Литовській кіностудії, де як режисер-постановник бере участь у створенні першого литовського художнього фільму «Ігнотас повернувся додому» (1956). Там же знімає ще декілька фільмів, проте до «Комбрига Іванова», «Миклухо-Маклая», не кажучи вже про «Тимура та його команду», їм було дуже далеко. Разумний це розумів.  Принаймні, мені так здається.

Разумний повертається до того, чому він вчився, і у Феодосія Козачинського, і у Кіріака Костанді. Разумний пише більше 200 графічних портретів тих, з ким йому пощастило зустрічатися. Об’єднує їх в цикл «Мої сучасники»: тут і Анатолій Луначарський, і Олександр Осмьоркін, і Аркадій Гайдар, і Всеволод Мейєрхольд, більшість з них просто режисери, кінооператори і актори. Але яке ж задоволення це все розглядати! Більше того, якщо його натурник був живий, то він брав у нього автограф, прямо на полотні. Його син передав це все Музею кіно.

«Фільм про них мені вже не створити. То хай хоча б портрети моїх сучасників (а мені пощастило написати їх чимало) спонукають майбутніх художників задуматися про той щедрий, родючий грунт, який їх виростив», – пише Олександр Юхимович.

«Біля витоків… Спогади кінорежисера» він писав до самої своєї смерті. «Коли тобі пішов дев’ятий десяток, а письмовий стіл на балконі лікарні, в пам’яті спливає багато. На уявному екрані змінюють один одного кадри колись знятих фільмів, обличчя друзів… (…) Ось уже знову відкладаєш сценарій, щоби продовжити мемуари. Пошкодувавши при тому, що ти не письменник і не зможеш все висловити словами так само пластично, як бачиш пам’яттю, все ж таки берешся за цю працю, втішаєш себе при цьому надією підкріпити, доповнити слово підвладною тобі мовою образотворчого мистецтва. Нехай портрети докажуть невимовне…»

Помер Олександр Разумний 25 листопада 1972 року абсолютно щасливою людиною.

Чому вважаю, що Олександру Разумному щастило завжди? Чи то він такий розумний, чи то інтуїція його ніколи не підводила, чи мав він якийсь дар ясновидіння, не знаю, але повсякчас ходив по краю, залишаючись собою, всюдисуща система не зламала його.

Ольга Степанова, науковиця літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого.