Як утік обком

12:52
0
613
views

Напередодні чергової річниці Перемоги над фашизмом світ побачила книга Івана Петренка «Обком утік» із серії «Архівні документи свідчать». Книга обсягом більше 500 сторінок надрукована в рамках обласної програми з підтримки книговидання кропивницьким видавництвом «Імекс-ЛТД». На підставі виключно архівних документів автор практично розвінчує «направляючу і керуючу» роль місцевих комуністів, вірніше підпільного обкому, в організації антигітлерівського підпілля й боротьби з загарбниками на Кіровоградщині.

 

Але цінність книги не в цьому, адже проблеми інтерпретації подій Другої світової, особливо руху Опору, були й будуть. Вона надзвичайно актуальна в розрізі сьогодення, коли частина території України фактично захоплена й населення змушене жити в абсолютно реальних умовах іноземної окупації. Надто багато паралелей зв’язує окупаційне минуле та сьогодення. Книга може дати поштовх до розуміння ситуації й пошуку відповідей на складні для сприйняття питання, без ідеологічних штампів і вигаданих фактів. Врешті-решт, населення не винне, що держава і тоді, і зараз не змогла захистити його від агресора.

 

Партія в окупації

Автор на підставі вивчених архівних документів намагається довести брехливість тези щодо видатної ролі «секретаря Кіровоградського підпільного обкому» Михайла Скирди в організації боротьби проти фашистів. Більше того, він спростовує й тезу про всенародний характер цієї боротьби на теренах Кіровоградщини в період з 1941-го по другу половину 1943 року, хоча бюрократична робота в цьому напрямку таки була проведена. Напередодні окупації в кожному районі області було створено винищувальні батальйони з числа комуністів і комсомольців, затверджено списки підпільників, які повинні були залишатися на окупованій території, створені підпільні райкоми партії, але це так і залишилося на папері.

Насправді переважна більшість працівників обкому, райкомів та господарських керівників евакуювалася в глибокий тил, де вони й пережили війну, працюючи на різних партійних і господарських посадах. Зовсім невелика частка комуністів потрапили в діючу армію, тим більше – в партизанські загони. Після звільнення Кіровоградщини вони повернулися, і лише на початок осені 1944 року ця категорія склала більше двох тисяч осіб, причому з партизанських загонів повернулося лише семеро комуністів. Тобто про масову участь у підпіллі партійних керівників не йдеться. Автор стверджує, що, тим не менше, навіть у війну партійці не залишалися без соціального захисту й після повернення з евакуації отримували компенсації за невикористані відпустки. Так, сума компенсаційних виплат працівникам обкому за 1944 рік склала 40 тисяч крб. Отримали компенсації й працівники міськкомів партії, в той же час колгоспників області змушували віддавати державі сільськогосподарські податки за 1943 рік, коли вони перебували під владою окупантів!

 

«Паперові» партизани

Документи свідчать, що практично всі утворені напередодні окупації партизанські загони та винищувальні групи або не починали боротьби з загарбниками, або розійшлися після перших днів перебування в лісах. Причому термін «розійшлися» потрібно розуміти в прямому значенні, бо як партизани, так і командири у своїй переважній більшості два роки прожили в дов­колишніх селах і навіть працювали у створених окупантами структурах. Пізніше це назвуть «перебуванням у глибокому підпіллі». Як видно з архівних документів, ці загони чи групи в більшості випадків не були забезпечені ні зброєю, ні споряд­женням, ні продуктами харчування. Не було зброї й пізніше, під час періоду активного створення партизанських загонів, пов’язаного з наближенням Червоної Армії. Так, у червні 1943 року на місце збору партизанського загону в Несватківському лісі прибуло 60 чоловік, озброєних… дерев’яними кийками. Їм довелося розійтися, а тих зо два десятки чоловік, що залишилися партизанити, мали на озброєнні дві гвинтівки та один револьвер. Публікація розвінчує ще один міф про радянських бійців, які перебували в полоні. Виявляється, що не всі військовополонені утримувалися в фашистських таборах. Навпаки, більшість просто жили й працювали на об’єктах німецької промисловості, а з наближенням радянських військ стали основним партизанським комплектуючим чинником. У партизани масово пішли й так звані приймаки, тобто колишні оточенці, які всю окупацію прожили тут у тимчасових сім’ях і працювали в лісгоспах чи «громадських дворах», тобто колишніх колгоспах.

Але що казати про простих людей, коли й комуністи теж масово працювали в окупаційних органах влади та організаціях, тобто не те що очолили боротьбу чи вели її, а ще й реєструвалися в окупаційних органах влади! Виявляється, що при німцях варто було комуністам чи комсомольцям зареєструватися в місцевій поліції й дати підписку про лояльність до окупантів чи відмову від боротьби, як їм давали дозвіл спокійно жити та працювати. Так вчинило 90% членів партії та комсомольців, які залишилися жити на окупованій території. Більше того, багато партійних добровільно виїздили на роботу до Німеччини. Знову ж таки, багато людей стали відкрито служити окупантам. Зрозуміло, що радянська історіографія, тим більше комуністична ідеологія, такі факти приховувала.

 

Приписки як форма самоствердження

Всенародна боротьба з фашистами теж виявилася не такою всенародною, особливо в перші два роки окупації. При цьому не потрібно звинувачувати населення України в співпраці з окупантами, адже людей залишили жити на окупованій території без засобів до існування. Відступаючи, радянські війська свідомо знищили промислову інфраструктуру, яку німці в багатьох випадках дуже швидко відновили. Так, у Кіровограді відновили роботу підприємства, в лісах діяли ліспромгоспи, а в селах – громадські двори, де населення мало можливість заробити на шматок хліба. І хто кине в них камінь? А ще варто пам’ятати, що більша частина населення Кіровоградщини постраждала від комуністичних соціальних експериментів, і зміна влади багатьма вважалася лише зміною окупаційного режиму. Хоча радянська історіографія поширювала міфи про всенародний характер боротьби, однак архівні дані свідчать, що з більше як мільйонного населення області добровільно до лав Червоної Армії в 1941 році пішло трішки більше двох тисяч громадян. Та й оборона Кіровограда виявилася не такою активною, як про це свідчать написи на стелах, розставлених на місцях оборонних боїв за місто. Зокрема, 5 серпня 1941-го десятки бійців Червоної Армії просто здалися кільком німецьким танкам на західній околиці міста.

Зовсім інакше, ніж зазвичай, в книзі подано інформацію про чисельність учасників партизанського руху, причому автор фактами доводить, що мали місце постійні приписки як кількості партизанських загонів, так і їхнього якісного складу. Справа в тому, що практично всі загони на території області були сформовані з великої кількості добровольців німецької армії, колишніх поліцейських, козаків, правда, автор не уточнює, кубанських чи донських, або службовців окупаційної адміністрації. З наближенням Червоної Армії вони почали масово вступати в партизанські загони, причому такі бійці цінувалися більше, в порівнянні з цивільними партизанами, бо мали бойовий досвід чи військову підготовку (лист колишніх партизанів Станіслава та Оксани Жигадлів до редакторів збірнику «Кіровоградщина в роки ВВВ»). Радянські листівки з архівів свідчать, що агітація серед зрадників була звичною справою, до того ж ефективною, однак ще вагомішим був розрахунок на те, що участь у партизанському русі спише колишні гріхи. З цих же міркувань у партизани в кінці 1943 року подалися і партійці, які досить безбідно переживали окупацію.

Та й самі партизанські загони створювалися не з ініціативи знизу, хоча були й такі випадки, а в результаті засилання в німецький тил радянських диверсійних груп якраз для активізації партизанського руху. Такі групи особливо активно почали засилатися в 1943 році в район Знам’янки – як стратегічного залізничного вузла, так і зручного місця для дислокації загонів у Чорному та інших лісових масивах. Причому диверсії десантників місцеві партизани активно приписували собі. Інколи про успіх однієї й тієї операції рапортували одночасно різні загони. Після війни «обком» доповідав про неймовірні здобутки підпільників, чого не було. Насправді місцеві партизани були найбільше зайняті питаннями життєзабезпечення, бо в них не було ні зброї, ні одягу, ні харчів. У своїх звітах вони так і писали – «господарські операції», під час яких забирали продукти харчування, нерідко під страхом смерті (запис стенограмної розмови партизана Фрединського з представником ЦК КП(б)У від.17.04.1944 р.).

Зрозуміло, що це не додавало їм популярності серед населення, тому місцеві неохоче йшли в загони, як сподівалися керівники партизанського руху. Одже при формуванні загонів деякі командири вдавалися до примусової мобілізації, як пізніше й командири Червоної Армії. У загонах не рідкість були прояви самоуправства, п’янства та винесення незаконних вироків навіть по відношенню до партизанів (спогади партизана О. Кришталя). Підозра, а то й свідоме звинувачення в зраді легко ставали підставою для вбивств. Страждало й мирне населення. Наприклад, з липня 1943-го по січень 1944 року загін Дубового, який діяв у районі Холодного Яру, рапортував про 27 убивств і замахів проти службовців німецької адміністрації та «національно свідомих» громадян (звіт про діяльність загону, стор. 326).

 

Оборона обкому

З архівних даних стає зрозумілою й роль і трагічність так званих німецьких заручників у протистоянні радянського руху опору з окупантами. Виявляється, що це були не випадково захоплені під час облав люди, а призначені німецькою адміністрацією мешканці населених пунктів. Тобто окупанти завчасно призначали відповідальних за можливі диверсії та заподіяну їм шкоду, і всі знали, що ці люди будуть піддані репресіям за чиїсь антинімецькі вчинки. Серед заручників були як рядові мешканці, так і партійні, яких просто розстрілювали через здійснені в селі чи місті теракти. Знали про цю практику й партизани, тож мирне населення перебувало в заручниках як окупантів, так і «народних месників»…

Але чи був дійсно опір окупантам? Звичайно, був, були і самопожертва, і мужність, і героїзм, і жертви, щоправда, і тут не обійшлося без втручання «підпільного обкому», який намагався не лише приписати собі заслуги в організації руху опору, але й дискредитувати справжніх підпільників, які не вписувалися в струнку картину приписок і фальсифікацій («Нариси історії Кіровоградської обласної партійної організації»). Зокрема, так сталося з групою Костянтина Гончарова, яка діяла безпосередньо в Кіровограді. Після звільнення «обкомівці», які займали керівні пости в області, звинуватили підпільників у зраді, і людям, які пройшли нацистську неволю, довелося відсидіти й в радянських таборах. Такою жорстокою була боротьба за лідерство в організації партизанського руху на Кіровоградщині (Звіт М. Скирди до ЦК КП(б)У). Але ось витяг із секретної довідки ЦК КП(б)У про підпільний і партизанський рух на території Кіровоградщини в жовтні 1941 року: «…підпільний комітет партії в найрішучіший період утік з області».