Різдвяна казка про правду

12:03
570
views

Уривок з ще не опублікованого роману Сергія Полуляха, написаного на основі реальних подій з життя Кіровоградщини, на друк якого в обласної комісії підтримки книговидання та книгорозповсюдження у 2019-му році не знайшлося коштів.

…Цієї страшної зими Миронівку й довколишні села замело снігом ледь не під самі стріхи. Більшість дворів залишалися не розчищеними від заметів, адже відкидати сніг до хлівів, стаєнь і клунь не було потреби, бо в них не іржало, не рохкало й не квохтало. Худобу та птицю, яку не забрали в колгосп, люди вирізали ще восени, але сумною вийшла та свіжина – їли, щоб не пропало.

Тітка Ярина з Ольгою цілими днями ткали полотно, але вторгувати щось було важко, бо сил не було ходити за 10 верст на станцію, а якщо й вдавалося щось обміняти біля потягів, які робили тут короткі зупинки, то тільки на кукурудзяні качани, буряки чи квасолю. Тим і рятувалися з двома Ольжиними дівчатками майже до самого Різдва, коли настали зовсім чорні часи. Кілька останніх днів діти не їли, а лише пили настояний на фруктовій сушці та вишневих гілочках узвар. Ярина ще раз мотнулася селом, але повернулася ні з чим, кинула порожній лантух на скриню й сіла на нього: «Ні в кого нічого немає. Самі пухнуть», – і суворо подивилася на Бога, який позирав з ікони байдужим риб’ячим оком. Ольга закам’яніла обличчям і лягла на ліжко, пригорнувши до себе слабеньких від голоду донечок.

Другого дня Ярина, яка не збиралася здаватися, хоча теж ослабла, через силу знову зібралася в Користівку, сподіваючись на станції продати чи обміняти полотно на їжу. Коли вона пішла, Ольга сходила до колгоспного комірника, щоб таки виміняти у нього якоїсь їжі за фабричний, ще німецький, набір фуганків-рубанків, який дядько Яків ще до висилки приховав у потаємній схованці біля їхнього колишнього млина. Комірник давно хотів собі такий інструмент, але дав лише трішки борошна та клуночок квасолі – склянку, не більше. Ольга навіть не зраділа, а повернувшись, цілий день пролежала в ліжку з дітьми, які від слабості майже не прокидалися.

Надвечір вона раптом рішуче піднялася та вийшла на тріскучий мороз. У зоряного та чорного, ніби з багатого оксамиту, неба просити допомоги було марно. Зорі блискали й підморгували, ніби запрошували в гості. Ольга набрала сухого кукурудзяного бадилля, якого вони наносили в двір ще заздалегідь, натопила піч, нагріла води й почала купати дочок, співаючи їм пісні та розказуючи казочки. Діти зраділи, думали, що їх купають на свято. Мати теж посміхнулася: «Аякже, діти, Святий вечір у нас, а завтра – Різдво». Потім розчесала та одягнула дівчаток у чистенькі білі сорочечки, вклала на теплу піч, а сама заходилася пекти прісні пиріжки з квасолею. Дівчатка радісно зіскочили з печі й захоплено дивилися, як мама смажила пиріжки, намагаючись змазати пательню кукурудзяним качаном, яким колись була заткнута давно порожня сулія з-під соняшникової олії, і плескали в долоні – нарешті й в їхню хату прийшло свято!

Ольга теж посміхалася, урочисто поставила на стіл полумисок смажених пиріжків, відклала два для тітки Ярини, а сама просто сиділа та дивилася, як діти жадібно їли давно не бачені ласощі. Пиріжки запивали узваром зі шматочком цукру, який дивом вдалося зберегти до Різдва. Потім Ольга поклала дівчат на піч спати, пообіцявши, що завтра теж буде свято, ніжно розцілувала й дбайливо вкрила старезним кожухом.

Коли діти поснули та спокійно засопли, Ольга підкинула в піч кукурудзиння, почекала, доки воно зайнялося, потім хлюпнула в піч відро води, перекрила засувкою димохід і в темряві лягла коло дочок, згадуючи гімназію, Єлисаветград і Олександра. Невдовзі вона відчула ядучий запах диму, потім в голові зашуміло, і вона майже заспокоєно подумала: «Ну ось і відмучилися мої янголятка. Зараз заснуть і більше ніколи не будуть плакати від голоду», – але раптом у сінешні двері загрюкали так, що на підлогу впав приставлений до стіни рогач. Дівчатка прокинулися та заплакали, Ольга злякано підхопилася й, кашляючи від чаду, босоніж підбігла до дверей, відкинула клямку. У хату, разом з густою хмарою морозної пари, ввалився сусід, кум дядька Якова, у накинутому на спіднє баранячому кожусі й прямо з порога запитав: «Що це у вас коїться? Я якраз вийшов з хати, стою та дивлюся навколо. Ще й думаю, чого це в Ярини так пізно запалили піч? Воно ж мороз, дим вгору так і рветься, місячно, зоряно, а тут раптом дим з вашого бовдура неначе корова язиком злизала, наче одрізало. Був – і нема. Ну, думаю, може, щось упало в бовдур, а вони й не знають, ще почадіють, то оце й прибіг. Слава Богу, живі».

Ольга притьмом відкинула засувку, у печі з’явилася тяга, і на кукурудзинні, яке вже встигло підсохнути від диму, знову весело затанцювали язички полум’я. Дівчатка розплакалися ще дужче, скаржилися, що в них болять голови. Сусід про щось здогадався й підозріло подивився на Ольгу: «Ти що це собі надумала, га?! Це ж який гріх, своїх дітей потруїти?!»

Крізь відчинені сінешні двері в хату потягло холодом і свіжим повітрям. Ольга притулила дівчаток до себе, обцілувала, потім благально подивилася на дядька. «Дядьку Андрію, ви тільки нікому не кажіть. Це на мене щось найшло, Вірочка й Ліда постійно плачуть від голоду, просто несила терпіти їхні муки, а що я можу, тільки накричати на них, щоб не просили їсти? От я й надумала затулити димохід, щоб ми уві сні почаділи та більше не мучилися. А хіба ж це не гріх, мордувати наших дітей голодом!?», – спробувала вона виправдатися.

Дядько похитав головою: «Ольго, Ольго, що тобі скажеш? Ви вже скільки пережили й не для того вернулися аж з Сибіру, щоб отак здатися. Та й Різдво ж таки. Зажди, я твоїм дівчаткам хоч якого гостинця принесу на Свят-вечір».

Він пішов, а Ольга заспокоїла дітей, дала їм по останньому пиріжечку, які залишила для тітки, і знову вклала їх спати, а сама вклякла на колінах перед іконою й довго молила Господа врятувати дочок, а їй самій дати сили витримати, потім лягла коло дівчаток і пообіцяла собі, що тепер їх уже ніщо не розлучить. Подумала, що цього разу до них ніхто не прийшов щедрувати на Свят-вечір, а колись двері не зачинялися. «Якось воно буде, як казав дядько Яків, дасть Бог день, дасть і їжу», – зітхнула змучена Ольга й заснула разом із заспокоєними дітьми.

Другого дня, якраз на Різдво, повернулася Ярина, обтрусила на долівку сніг з чобіт, втомлено зняла хустку та виклала на стіл клуночок з пшоном: «Ось, виміняла біля московського потяга на бабусин рушник і полотно. Якась городська взяла. Хоча б щось, зараз зваримо якого-не-якого кулешику, от і буде нам свято». Сказала та сіла відпочити на лаві, запитавши, чому це в хаті курним духом чути, але відповіді не слухала, мовчки обдивлялася хату з кутка в куток, сумно хитаючи головою.

Ольга заходилася поратись біля печі, коли за вікном почулося вищання полозів і кінське іржання – біля їхнього двору зупинилися сани. Жінки насторожено перезирнулися й чекали, що буде далі. У двері постукали, і в хату бадьоро увійшов моряк, той, що ще восени залишив у них свої речі. Він обтрусив рукою іній з чорного бушлата й весело привітався: «З Різдвом вас! Приймайте гостей!»

Ярина вклонилася: «І вас з Різдвом, заходьте, у нас якраз такий-сякий кулешик доспіє, а більше, вибачте, немає нічого».

Моряк пройшов до столу, потираючи почервонілі з морозу долоні, все ще посміхаючись, але на столі, окрім нічим не заправленого кулешу, а насправді – пшоняної юшки без картоплі у маленькому горщику, справді, нічого не було. Він подивився на худих, аж блідих дітей, потім на жінок, схожих на сумних святих: «А я оце тільки з Кременчука. Там голоду немає, хоча такі чутки ходять, а воно, бачу, таки правда…»

Він трохи посидів, потер у задумі лоба, потім підвівся, підійшов до скрині й торкнувся замка: «Тітко, а давайте ключа, бо я свій десь посіяв, а там мої документи».

Ярина дістала з-за образів ключ від скрині та подала моряку. Той відімкнув замок, підняв дубове віко й аж одступив, озирнувшись на жінок: «Так тут же все на місці! Тут же і зерно, і цукор, і сало! Чого ж ви не брали та не їли? Я вже думав і не заїжджати, бо думав, що немає за чим, але тут ще документи мої залишилися. А ви помирали з голоду й нічого не взяли?!»

Ярина похитала головою та знизала плечима: «Так як же можна? Ми ж і не знали, що там у вас лежить, та й чуже – як можна? Ось недавно “буксири” ходили селом, шукали зерно, забирали все чисто. У нас знайшли горщик з квасолею. Плачемо, що більше нічого немає, а вони сміються, мовляв, ці з голоду не подохнуть, бо он і квасоля ще є. Хотіли на скрині замка відбити, так я не дала, сказала, що тут документи та речі командира-червонофлотця, якого голова сільради прислав до нас на постой. Злякалися… Бачите, ось сліди, це вони, іроди, скриню сокирою рубали», – і показала на глибокі зарубки.

Моряк скреготнув зубами й почав притьмом діставати зі скрині клунки: «Беріть усе, що є, та ставте варити обід. А я поїду далі, бо треба встигнути на поїзд».

Ярина спробувала затримати несподіваного гостя: «Та куди ж ви? Залишайтеся, я хоч пирогів напечу вам у дорогу. Як же вас дякувати, бо ми думали, що вже й Бога арештували?»

Моряк лише махнув рукою, вибіг до саней і повернувся з лантухом, з якого виклав на стіл чималий пакунок. «Ні, дякую, поїду. У мене є пайок на цілий місяць, а це вам. Гостинці», – весело підморгнув дівчаткам і попрощався.

Ярина з Ольгою вийшли до перелазу й довго хрестили кінну упряжку, яка швидко зникла серед снігових кучугур. У залишеному моряком пакунку знайшли кілька заморожених великих краснопірок, лящів і судаків. Ольга лише зачудовано перехрестилася: «Слава тобі, Господи!», – а тоді заходилася несамовито цілувати своїх дочок, та так, що Ярина злякалася, чи не з’їхала племінниця часом з глузду від несподіваних подарунків?

Незважаючи, що Ярина запровадила жорстку економію й вони їли зовсім мало, і лише раз на день, залишених моряком харчів до тепла не вистачило, але вони таки допомогли пережити найлютіші місяці й навіть трішки вилюдніти. Готувати якусь ріденьку лемішку чи пекти перепічки доводилося з великою обережністю, щоб ніхто не помітив та не доніс. Все-таки рибна юшечка, яку від Різдва сьорбали мало не щодня, допомогла їм набратися сил, але не всім у Миронівці випало таке щастя.

Сонце повертало на літо, зима на мороз, а життя – на голодну смерть. Село вимирало. На вулицях не стало ні собак, ні котів. Селяни, хто ще мав сили, намагалися драти в старих скирдах чи стріхах горобців і мишей. Раніше за інших повмирали найбідніші, які ще недавно пишалися новим званням «незаможники» і які так раділи, коли розкуркулювали тв виганяли з села сусідів, думаючи, що багатство в їхніх оселях з’явиться саме собою. Але не стало господарів, не стало й роботи, де бідняки могли б заробити копійку. Потім влада, за підтримки тих же незаможників, не соромлячись, взялася за середняків, а потім справа дійшла й до бідняків, якщо в тих була корова чи конячина або якесь завидне майно, – досить, щоб на них поклав око якийсь активіст чи чимось не догодити голові сільради. Тоді приходили «буксири» й могли просто пограбувати чи побити, і добре, якщо ще залишали в хаті. І все-таки село ще трималося на старих звичках, знаннях і запасах, у кого вони були. Село тихо доходило, як доходить смертельно хвора людина, очікуючи на неминучу смерть, – без плачу й розпачу, сподіваючись на спасіння тіла від мук, а душі від гріхів.

Кожного дня селом їздив саньми дід з кількома мовчазними колгоспниками, які виносили з холодних хат трупи померлих від голоду та холоду, бо ослаблі люди не могли вийти на вулицю, щоб назбирати дров чи соломи, тому часто просто замерзали. Померлих вивозили за село й просто скидали тіла в якийсь рівчак, навіть не намагаючись присипати землею. Люди, якщо їм на вулиці траплялася трупарня, лише хрестилися.

До смерті у війну чи в голодовку звикали швидко. Без жодних емоцій повідомляли одне одному про чиюсь смерть, неначе казали, що людина пішла в справах. Рідні інколи ще плакали, а сусіди – вже й ні. Дітей колгоспників трішки підгодовували в бригадній хаті-їдальні, там же могли заробити якусь миску кулешу й дорослі, але всім іншим, особливо старим і малим, подітися було нікуди. Правда, вони якимось дивом витримали зиму, але на весні стало ще страшніше, хоча вже не так дошкуляв холод.

Нарешті зазеленіли кущі й дерева, виткнулася перша трава, хлопці добиралися до копанок чи аж до річки в сусіднє село ловити під камінням дрібну рибу. Ярина з Ольгою та дівчатами ходили по балкам і лукам, збирали кінський щавель і молоду кропиву, з яких варили борщ без картоплі та буряків. Ярина учила сестричок: «Дівчата, їжте все зелене, якщо не гірке, а як гірке – спльовуйте й витирайте губи».

Вона ж навчила, як із берези знімати кору та як її варити, та тим і жили: що знаходили, те й їли. Раділи, якщо в балках вдавалося знайти мишачі схованки з залишками зерна чи насінням пирію, никали полями в надії знайти минулорічні кукурудзяні початки, але лютували об’їждчики, які проганяли голодних людей від полів, де вже почали сіяти ярі.

Інколи Ярина вибиралася на станцію і, повернувшись, розповідала, що «мішечників» з вокзалу виганяли озброєні військові, а по селах і обабіч степових доріг лежали тіла померлих від голоду людей – дітей і дорослих. Це було страшно, але сприймалося як щось неминуче й невідворотнє, як у кіно, де картини змінюють одна одну й стрічка крутиться, крутиться та крутиться, але від глядачів вже нічого не залежить, бо як зняли – так і буде.

Незважаючи ні на що, Ярина з Ольгою з останніх сил скопали невеликий клапоть землі біля хати, посіяли редиску, цибулю, моркву та огірки, насіння яких вдалося виміняти на станції, але сил діждати хоча б до цього мізерного врожаю вже майже не залишалося. Але хліборобам земля допомагала вже тим, що прийняла посіяне, і це піднімало настрій, додавало сил дочекатися, хоча здавалося, що того року все росло повільніше, ніж зазвичай. Дівчатка ледь не щогодини бігали дивитися, чи не підросла редиска, і за ними потрібно було наглядати, щоб не повиривали та не поїли зелене бадиллячко.

Особливо важко стало тоді, коли біля сільради, їхньої колишньої хати, на стовпі причепили чорну тарілку репродуктора, з якого цілими днями лунали пісні про країну, в якій так добре та весело жити. Жінки завжди хрестилися, коли чули радіо, і щодня молили Господа за моряка, який дивом врятував їх від голодної смерті на Різдво 1933-го року…

Сергій Полулях, роман «Як у кіно».