Михайло Горбачов: «Шо це в тебе за Орлик?»

16:25
857
views

Справжня різдвяна історія про дівчинку, яка із землянки на околиці Кіровограда потрапила в палац і стала одним з керівників країни.

Довідниковий сайт Інтернету про неї пише просто: Марія Андріївна Орлик, державний і громадський діяч, заступник голови Ради Міністрів Української РСР, депутат Верховної Ради УРСР, народний депутат СРСР, доктор філологічних наук, народилася 15 березня 1930 року.

Чесно кажучи, з огляду на вік героїні, я побоювався, що довго доведеться узгоджувати час розмови, та й чи «зростеться» у нас інтерв’ю взагалі, але вийшло все навпаки. Можливо, не все вдалося згадати до деталей, але відчувалося, що Марія Андріївна перебуває в чудовій формі, спогади її хвилюють, щось згадує зі сміхом, а десь голос починає тремтіти… Вона іронічна, мудра, енергійна, тому розмова пройшла на одному диханні.

– Маріє Андріївно, добрий день, це газета «Україна-Центр». Коли ми можемо з вами переговорити, щоб вас не втомлювати?

– Добрий. Можемо прямо зараз.

– Дякую, не очікував, що так оперативно, тоді почнемо з початку. Що ви пам’ятаєте про Кіровоград, що запало в душу й пройшло через все життя?

– Мені подобався центр Кіровограда, зараз важко сказати, що саме, бо він був зруйнований, я ж війну там пережила. Пам’ятаю центральну площу з пам’ятником Кірову. До цієї площі йдуть вулиці й зліва, і справа, а центральна площа велика така, хороша, і по центру стояв оцей памятник. А я ще дивилася, бо мій батько загинув на фронті у 44-му році, і я його не пам’ятаю дуже, у мене була його маленька фотографія для паспорта, але під час авіанальотів, під час окупації, наше житло двічі розбомбили, і ця фотографія пропала. І коли я дивилася на оцей пам’ятник Кірову, то мені здавалося, що він дуже схожий на мого батька. Оце те, що мені найбільше запам’яталося.

– А де ви жили в Кіровограді?

– Ми приїхали в Кіровоград у 34-му році з села Нечаївка, куди переїхали в 33-му, це окрема історія. А потім переїхали в Кіровоград. Нас там ніхто не чекав, і мама з батьком влаштувалися працювати на окраїні Кіровограда, там були амбари з елітним зерном. І на цих амбарних складах, величезних таких, мама влаштувалася прибиральницею, а батько – водієм. Ні кваритири, нічого у нас не було, тому викопали землянку, це околиця Кіровограда, а потім ще з кілометр від житлових будинків.

– Цікаво зараз ідентифікувати цю місцевість.

– Якби приїхала, то, можливо б, і впізнала, а так не пам’ятаю. Це було чисте поле, за пригородом. Проходиш повз ці будинки десь з кілометр, і там стояли оці величезні амбари такі, цегляні, капітально побудовані, і там зберігалося елітне зерно для посіву. Кіровоградщина – це ж пшеничний район, і от мама там працювала. А ми ж приїхали зі Смоленщини, видно, політика тоді була – переселяли росіян на Україну.

– Ви про голод тоді нічого не чули?

– Я його пережила, я голодувала!

– Не зважаючи, що батьки, так би мовити, на зерні працювали?

– Ну, зерно ж у мішках було, ми його не чіпали. Ми сюди вже приїхали в 34-му й жили там по 41-й. Коли приїхали, нас ніхто не чекав, то батько й мати, і сусід був, вирили землянку та в цій землянці організували квартири. Стеля була на рівні з землею, перекрита дошками, потім толлю й засипана зверху землею, і коли корови там паслись, то провалювались, і ми, бувало, бачимо, як з’явилась раптом нога зі стелі. То ми проганяли корів, а прожили там майже десять років.

– І в школу ходили звідти?

– І в школу ходили, а школа була третя, українська школа (ЗОШ №3 ім. Олени Журливої. – Авт.). Я в ній до війни закінчила три класи. Якось нашою сім’єю зацікавилася місцева влада, і нас десь у 1940-му році поставили в чергу на житло, і в 41-му році, в червні, ми з мамою переселилися в квартиру, яку нам дали вже в самому Кіровограді, але це була кімната в трикімнатній квартирі. Ми переночували, а наступного дня оголосили війну.

– Маріє Андріївно, розкажіть про школу, які дітки були, як жилося?

– Дітки були різні. Ми жили дуже бідно. І я пам’ятаю, до цього часу пам’ятаю, як я дивилася із заздрістю, як однокласники їдять бутер­брод з маслом, а в мене слинки течуть, у нас такої можливості не було. Я додому приходжу, в землянку, і кажу: «Мамо, казав лікар у школі, що мені треба їсти масло з хлібом». Я сказала мамі неправду, але мені дуже хотілося того хліба й масла, але цього в нас не було. Ми дуже, дуже бідували (зітхнула).

– А в землянці холодно було?

– Ну, звичайно. Там стояли буржуйки такі, але ж вони не могли обігріти, тому що там були дві кімнати – сусідська та наша кімната. Поряд були поросята, я пам’ятаю, а потім був підйом – і виходиш із землянки на рівні з землею, а потім спускаєшся вниз. Отакий був вхід, потім сусід відселився, і ми залишилися з мамою.

– А як з одягом було, що носили?

– Хм, одяг. Одягу не було. Одягала лише те, що було, тому що в мами не було за що купити, у мами, бо батька десь не було, чи то його вже в армію призвали? А ми залишилися з мамою.

– Важке дитинство…

– Не те слово. Дуже тяжке. Я ходила майже з простягнутою рукою й просила, щоб щось дали. Важке було дитинство…

– Коли почалася війна, як ви її сприйняли?

– Як сприйняли? Нас поселили в одну кімнату в трикімнатній квартирі вже в самому Кіровограді. Але поселилися ми сьогодні, а на ранок прокидаємося – 22-го червня оголошено війну. І коли німці заходили, то розбомбили наш весь будинок, і ми залишилися на вулиці. Будинок знаходився, як від ринку пройти по центральній вулиці, вона піднімається вгору, і от там на горі був цей будинок, одноповерховий. Це майже в центрі міста, але таких, як зараз, небоскрьобів там не було. Так ми залишилися на вулиці, все наше елементарне майно розлетілося в пух і прах.

– А як вас не вбило?

– Нас не було вдома, ми ж ховалися по підвалах, по погребах, коли тривога звучала, ми зразу з будинків утікали. Ми переселилися в центр, майже поряд з центральним ринком, там жив мамин двоюрідний брат, якого забрали в армію, а жінка його поїхала в село, тому двокімнатна квартирка була вільна, і всю окупацію прожили в цьому будинку, в цій квартирі. Але коли почалося звільнення Кіровограда, то й цей будинок розбили вщент. А ми були в цей час у дворі, там був ще двоповерховий будинок, а наш одноповерховий, і всі мешканці ховалися у цегляному підвалі. Пройшла бомбьожка, подали сигнал, виходимо – а нічого немає. Все розбомбили, і ми знову залишилися на вулиці.

– І що робити?

– Тоді сусід каже, що ось, навпроти є будинок одноповерховий, там є одна кімната вільна, у ній жила жінка молода, яка втекла з німцями. І ця кімната й кухня вільні, така однокімнатна квартира, то ми з мамою туди поселилися, і я там жила, доки не закінчила інститут. Отак було.

– Маріє Андріївно, а як виживали у війну, в окупацію?

– Як старці були. Я пам’ятаю, що мама моя ходила й збирала півлітрові баночки на смітниках, мила, несла на базар і продавала вже чистенькі людям, які там щось купували. І за ці гроші купувала хліб. Коли в нас були хліб, сіль і вода – ми вважали, що були щасливими.

– А іграшки дитячі у вас були?

– Та про що ви говорите?! Нічого не було, перше моє фото з мамою було аж у 44-му році. А іграшки? Які іграшки, ви що?

– Можливо, самі якось робили, мотанки якісь?

– Я поняття такого не мала. Дитинства у мене не було як такого. Оце таке життя…

– Маріє Андріївно, а чому ви вирішили педагогом стати? Добре вчились?

– Ви знаєте, навчалась нормально. Справа в тому, що моя мама була безграмотною, не знала жодної літери.

– Навіть так?

– Да, да. Не знала жодної літери, але працювала, там була така чулочно-носочна фабрика, не знаю, є зараз чи немає? Вона там працювала прибиральницею. Якось вийшло, що її по голові ударило важким ломом, він якось на неї звалився, після чого довго лежала в лікарні. Їй дали інвалідність, і вона більше не працювала, одержувала якусь пенсію, і оце ми жили за рахунок її пенсії та моєї стипендії.

– Велика стипендія?

– Ну, звичайно, велика (посміхнулася). Для того, щоб купити щось собі, а мама не знала, збирала гроші. Я була донором, здавала по півлітра крові два рази в рік. Тоді було так, що, по-перше, платили гроші, а по-друге, після здачі крові був дуже ситний обід. І я, бувши студенткою, користувалася цим і, маючи якусь копійку, купувала собі то якісь босоніжки, то якесь платтячко чи спідничку.

– А студентське життя – це ж дівчата, хлопці, мода як би?

– Звичайно, молодь. Ходили на танці, там поруч з інститутом був Будинок офіцерів, він і зараз там є?

– Є, є, але там інша установа.

– А тоді був Будинок офіцерів, і ми туди бігали на танці – і студенти, і студентки. Танцювали-и-и! Аж курява стояла, тому що на кожний танець був окремий партнер. Вальс – один партнер, танго – інший.

– Тобто не було, як у пісні: «Стоят девчонки, стоят в сторонке»?

– Ні, ні. Розхватували нас. В усякому разі, мене. Оце тільки заграла музика, дивишся, летить запрошувати через весь зал офіцер. Були кавалєри, офіцери, які пропонували руку й серце, але я чогось не дивилася.

– Ніхто не припав до душі?

– Припадали, але я не поспішала заміж. Я крутила хвостом (сміється).

– Цікаво, а як давалося навчання?

– Нормально. Вчилася нормально, активісткою була, комсомолкою була, спортсменкою була. А спортсменкою була ще й тому, що там забезпечували формою спортивною, а якщо змагання, то ще й годували. Талони давали, або просто в їдальні садили й годували, визначали столи, де годують спортсменів. Студенткою, з туристичною групою обласною, була на Ельбрусі, Північному Кавказі, через Центральний Кавказький хребет перейшли пішки, через перевал з одного боку піднялися, а з іншого спустилися й вийшли до Чорного моря.

– Серйозний маршрут.

– Да, а потім на лижах перейшли через Карпати. В інституті був розвинений спорт, і ми були ж такі. У баскетболі я стояла на захисті, тоді ж грали не так, як зараз, – усі в нападі, і всі в захисті, так я стояла під щитом і захищала, бо стрибала високо.

– А в житті заняття спортом допомагало?

– Звичайно допомагало, я захоплювалася легкою атлетикою, плаванням, баскетболом, це основні напрямки мої, крім туристичного. І я зараз відчуваю позитивний вплив спорту, мені достатньо років, але я ходжу, як кізочка, мене ноги носять.

– Дай Бог вам, як кажуть, здоров’ячка. А ось дивіться, я прочитав у ваших спогадах, що ви були російськомовною?

– Так я ж народилася на Смоленщині, звідки ми й переїхали на Кіровоградщину в 1933-му році, в Нечаївку, де жив рідний брат моєї мами. Ми там пожили рік, а потім переселилися в Кіровоград. А щодо мови, ви знаєте, і це найголовніше, що Кіровоградщина – це україномовне оточення?

– І тоді так було?

– І тоді так було, тому що я закінчила до війни українську початкову, після війни я пішла в 5-й клас, і знову в українську школу, ніхто ж тоді не керував мною? Потім пішла в середню п’яту жіночу, теж українську, тоді були чоловічі та жіночі школи. І в інституті українська була провідною, і оце мовне середовище сприяло тому, що я з трьох років почала вживати українську мову. Мама моя білоруска, батько росіянин, а я стала українкою.

– Приємно чути.

– Так. Мені навіть поміняли призначення на Тернопільщину, бо в мене перше направлення після інституту було у виправну колонію для неповнолітніх правопорушників, на Дніпропетровщину.

– А чому так, це ж якби не престижно?

– Тому що активістка, спортсменка, міністерство призначало, я й підписала, погодилася, а потім раптом приходить в інститут з міністерства розпорядження про те, що Ісаковій, це моє дівоче прізвище, скасувати призначення на Дніпропетровщину, а призначити на Тернопільщину, бо там потрібен вчитель з досконалим, чуєте, досконалим знанням української мови. І мене одну з нашого історичного факультету направили туди.

– Дійсно, унікально. Маріє Андріївно, це ж Тернопільщина, складний післявоєнний час, партизани, ОУН, УПА й все таке інше?

– Все було, все було… Я ж працювала завучем школи, вихователем і викладачем, вчителем історії, то було всього. У мого учня, у мене були 8-й, 9-й і 10-й класи, так от, мого 8-класника немає в школі один, другий день, а на третій я йду до нього додому, а там серед хати стоїть труна, в якій батько учня. Він працював міліціонером, і його застрелили. Там було страшне, не буду я про це говорити, але оце, що було в пресі, я все бачила. До речі, я там у перший рік поступила кандидатом в партію, а наступного року стала членом партії.

– Маріє Андріївно, а як ви з учителів раптом стали політиком, пішли працювати по партійній лінії? Вас відбирали чи так вийшло по життю?

– Так вийшло. Вийшло так, що я три роки пропрацювала на Тернопільщині, там же вийшла заміж за студента, який закінчив київський університет, викладач української мови та літератури, а сам він з Київщини.

– А зустрілись аж там?

– Так, Орлик його прізвище. Ми працювали разом, а потім так склалися наші стосунки, що ми одружилися з ним у 55-му році.

– У мене зразу виникла асоціація, чи не з роду Орлика, який буви гетьманом?

– Я не вивчала цю історію, це рід чоловіка, бо мій рід іде зі Смоленщини. У Києві є вулиця Пилипа Орлика, там підписано «П. Орлик», мене інколи запитують, чи не вашому це чоловікові, а його звали Петром, жартую, так, це моєму чоловікові (сміється).

– І як вам на партійній роботі було?

– Ви знаєте, на партійну роботу я потрапила випадково. Коли я пропрацювала три роки, то приїхала в Київ народжувати сина. А в Київ тому, що тут уже жила моя мама. Коли я з Кіровограда поїхала на Тернопільщину, мама залишилася сама, але її рідний брат жив у Києві, він пройшов усю війну, закінчив університет і працював у військових частинах. Йому дали одну кімнату в трикімнатній квартирі, це 10 квадратних метрів, і там мама жила, я до неї на канікули приїжджала. А тоді приїхала й народила сина у ­56-му році. Приїхав чоловік, пішли ми шукати роботу, але прописатися не можна, бо кімната всього 10 квадратних метрів, а треба по 13,5 метра чи що на кожного.

– Норма…

– Так. Немає прописки – немає роботи. Отже, на роботу ми теж не могли влаштуватися, а чоловік тим часом поступив в інститут ім. Горького, в аспірантуру. Тоді я йому кажу: знаєш що, Петю, ти давай, учись і живи тут, у моєї мами, а я поїду до твоїх батьків у Володарку Київської області, це за Білою Церквою, і буду там з сином жити й працювати у вечірній школі, поки він підросте, а потім перейду в іншу школу, а коли ти закінчиш аспірантуру, то куди тебе направлять, туди вже всі разом і поїдемо. Так ми й зробили, і я чотири роки прожила у Володарці, у селі.

– Як ви так наважились, бо всі намагаються якось триматися чоловіка?

– Так я вирішила. Я ніколи не ганялася за якимись особливими житловими умовами, особливими женихами, хоч їх було – і офіцери, і ті, й інші, не поспішала я до цього. І оце я вирішила так. Він привозить мене до батьків, а це райцентр сільського типу, привозить до батьків невістку, у якої на руках півторамісячний син. Спочатку працювала у вечірній школі, але оскільки я поступила в партію ще на Тернопільщині в 55-му році, то мною зацікавився Володарський райком партії. На пенсію якраз вийшов завідуючий кабінетом політичної освіти, от мене й забрали працювати в райком партії, і я там пропрацювала три роки. Спочатку у вечірній школі, щоб стаж не переривався. Вдень я з сином малим, а ввечері – йду у вечірню школу, а мама чоловіка приходить з буряків і залишається з онуком, моїм сином.

– А що вас вразило у нових умовах, змінився статус, рівень життя чи ще щось?

– Я вам скажу, що виросла в Кіровограді, як не як, але в місті, а тут я потрапила в абсолютно сільську місцевість, і мені це потім в житті допомогло, тому що я узнала сільське життя. Будучи завідуючим кабінетом політичної освіти, я повинна була кожного четверга виїжджати в якесь село для проведення занять з політичної освіти. Я узнала сільську місцевість, сільське життя, сільських людей, керівників, особливості життя, так що я трішки стала й сільською.

Так от, я приїздила в парторганізацію, парторг збирав комуністів усього села, і ми читали лекції, запрошували лекторів, вчителів, я виступала, тобто розповідали про політику, сучасність.

– Зрозуміло, про поточний момент.

– Так, про поточний момент, це було навчання для людей, які після буряків, після роботи, а починалися заняття годин у 9 вечора, не раніше, бо люди приходили з поля додому, а там треба зробити і те, і те, і корову здоїти, а потім бігти на це навчання, а закінчували пізно. Бувало, що голова колгоспу відвезе мене у Володарку, а бувало, забував, і що робити? Тоді пішки, через бур’яни, через кукурудзу, по дорогах отих, і не було ніякого страху. Мене знали всі собаки й усі коти, да (посміхається). Я приходила пішки додому і в годину, й у дві ночі, а син лежить, чекає, коли я прийду, не спить, це ж йому було років три-чотири.

– Маму чекає…

– Маму чекає. Тільки я прийшла, все – підкотився під бочок і вже сопить.

– Маріє Андріївно, потім ви потрапили в Київ, на підвищення?

– Так, я ж казала, що ми чекали, доки чоловік закінчить аспірантуру, і куди направлять, туди й поїдемо. А його залишили в інституті ім. Горького, працювати на кафедрі викладачем. Тоді Київський обком партії перевів мене на роботу із райкому.

– Вийшло, що ваш розрахунок бути там, де доведеться, виправдався?

– Ну так, я 11 років пропрацювала в обкомі.

– Це вже зовсім інший рівень.

– Звичайно, Київ, але досвід був. Досвід був. Але до цього, поки я не почала, місце було зайняте, жінка, яка повинна була йти на пенсію, не поспішала. Тому мене тимчасово влаштували на Виставку досягнень передового досвіду в ролі екскурсовода, і я 9 місяців працювала, доки ця жінка оформляла свою пенсію. І знову-таки, це для мене було дуже корисно, тому що я узнала Україну! Головний павільйон – там же і сільське господарство, і промисловість, і культура, і наука. Я півмісяця вивчала, а потім проводила екскурсії, і для мене це стало дуже корисним на майбутнє. А потім, коли я працювала в обкомі партії, виникла необхідність мати заступника голови Київського міськвиконкому, Гусєв був головою, і мене рекомендували й обрали його заступником.

– Коли ви стали відчувати, що стали партійною номенклатурою, машина з’явилася персональна, пайок і все таке інше?

– Ні, пайків не було. Це тільки так казали. Ніяких пайків не було, були магазини, де можна було щось купити, а пайків не було. В усякому разі, пайків у мене не було, а машина з’явилася, коли я стала заступником голови Київського міськвиконкому. Це по посаді, а в обкомі ніякої машини не було.

– І як вам працювалося в столиці?

– Київ є Київ. Мене хотіли зробити секретарем райкому партії одного з міських районів. Не першим, а секретарем по ідеології, але я відмовилася, і був у мене конфлікт із заворгвідділом обкому партії, що я відмовилася, мовляв, як це так? Перша жінка, яка відмовляється від підвищення. Кажу: «Ні, ні, я не піду, я Києва так детально не знаю, щоб бути секретарем». Я ж 4 роки пропрацювала в селі, 11 в облвиконкомі й виїздила в сільську місцевість, а Києвом займалася менше. І відмовилася, то такий конфлікт був, що заворгвідділом мене навіть бачити не хотів.

– А ви часто пересікалися з вищим партійним керівництвом України?

– Аякже! І з Щербицьким пересікалася, а на роботу в обком мене приймав Шелест.

– Петро Юхимович?

– Петро Юхимович, його дуже дивувало те, що я росіянка і так володію українською мовою! Він мені задавав стільки запитань, і так, і так намагався підловити, думав, що я лише прикидуюся й спеціально вивчила якісь питання. А я сиджу та відповідаю – що знаю, те й знаю. Він дуже сумнівався, це коли мене викликали на співбесіду перед обкомом.

– А правда, що йому «шили» націоналізм? За те, що книжку «Україна наша радянська» на­друкував?

– Правда. Він був національно свідомим, я б так сказала, українцем. У нього були й вишиванки, це я можу підтвердити, а потім його обрали першим секретарем ЦК, і після того, як мене висувають на посаду заступника голови Київського міськвиконкому, я знову потрапляю до нього на бесіду вже в ЦК, бо тоді треба було погодити кандидатуру, і ми знову зустрічаємося з ним. Він уже знав мене і по обкому, і по міськвиконкому, то сумнівів уже не було. А тоді наша бесіда тривала, мабуть, годину, він і так, і так, і російською, і українською. Нічого, потім ставлення було нормальне, але він був людиною національно свідомою.

– А Кравчука ви зустрічали там?

– Кого?

– Леоніда Кравчука.

– Ой, як це не бачила? Я ж йому практично весь час була підпорядкованою. Після роботи заступником голови міськвиконкому я три роки працювала головою Українського товариства дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами, а Кравчук був заввіділом пропаганди та агітації ЦК.

– А як він з підлеглими?

– Не знаю, як з підлеглими, а зі мною, я виходила на нього для погодження того чи іншого питання, стосунки були нормальними. Я нічого не можу сказати. До речі, пізніше я очолювала Спілку жінок України, то ми, Спілка жінок, підтримували його, коли він йшов у президенти.

– А ваша посада – заступник голови Ради Міністрів Української РСР, по якому напрямку?

– Уся ідеологія.

– А як можна охарактеризувати, хоча б у двох словах, тодішню ідеологію?

– Звичайна ідеологія, була спрямована на те, щоб більше вживалася російська мова.

– Було таке, русифікація?

– Було таке, русифікація йшла суцільна. Йшла суцільна, але були свідомі письменники, які захищали українську мову, бували в мене, були бесіди. Політика була така. Перед Незалежністю ми отримали з Москви, з міністерства освіти, постанову про те, що російська мова в школах відтепер вивчається як іноземна, а це означало, що клас, а тоді було по сорок учнів, ділиться на чотири групи, і кожна група має свого викладача російської мови, а українську викладає лише один для сорока учнів. Ми тоді були обурені цим, і вчителі в тому числі, на мене виходили міністерства освіти й культури, радіо та телебачення – РАТАУ, Спілка письменників, уся творча інтелігенція, бо вся ідеологія була на мені.

– І ви якось реагували на це чи ні?

– Ми вже не встигли зреагувати, постанова не вступила в дію, бо проголосили Незалежність.

– Добре, Маріє Андріївно, а що це за історія з вашою шифрограмою по Чорнобилю?

– Нічого подібного.

– А ось читаю: «Орлик розіслала по областях шифротелеграму, доповісти про кількість вільних місць в дитячих таборах», і так далі?

– Правильно, але послухайте, як було. Чорнобиль грянув 26-го квітня, була створена союзна комісія й республіканська, на чолі з Ляшком Олександром Павловичем. Засідає комісія 3-го травня, розглядається питання про те, що вже радіація підвищена й виникла необхідність вивезення дітей і учнів з Києва в не забруднені Чорнобилем райони. І що треба вивчати та вирішувати це питання.

– Готуватись до цього?

– Готуватись вже пізно, потрібно вже здійснювати. Я повернулася до себе в кабінет, і ми з головою Української ради профспілок Світланою Євтушенко написали листа в облвиконкоми та обкоми профспілок, з тим, щоб вони визначили об’єкти, де є місця для розміщення та харчоблоки, бо людей потрібно годувати, і до 10 травня мені в Кабмін доповісти. Історія була досить складна, цей лист пішов в області. Через день, зранку, дзвонить мені Щербицький Володимир Васильович: «Маріє Андріївно! Що це ви за листа розіслали?!» Я йому пояснюю. А виявляється, що хтось з голів облвиконкомів, я до цього часу не знаю, хто саме, подзвонив першому секретарю ЦК КПРС Горбачову! А він дзвонить Щербицькому й запитує: «Що це там у тебе за Орлик такий завівся, що сіє паніку?» А Щербицький нічого не знає, бо тоді потрібно було все так швидко зробити, щоб встигнути, і я з ним не погодила текст цього листа, бо якби я почала погоджувати, то треба було пройти спочатку відділ, потім його помічників…

– Зрозуміло, бюрократія.

– А потім до нього потрапити на прийом, то ми б і до цього часу, мабуть, погоджували б. А так я розіслала листа, не думаючи навіть про відповідальність, бо треба було терміново. І Щербицький мені каже: «Негайно мені на стіл доповідну!» А тим часом він запрошує до себе голову союзної комісії по Чорнобилю, садить у себе в кабінеті й каже: «Давайте мені висновок, що робити з дітьми та учнями!» А ті крутяться, це голова комісії – заступник голови Ради Міністрів Союзу та президент Академії наук, вважають, що в Києві підвищення радіації немає. Щербицький викликає до себе помічника й каже: «Посади їх до себе в кабінет і не випускай, поки не дадуть висновок». Вони сиділи там довго, списали багато аркушів паперу, але нарешті написали делікатно «бажано евакуювати», не негайно, не терміново, а бажано, але й цього було достатньо. Щербицький мене дуже покритикував по телефону, а 9 Травня на покладанні квітів ми балакали, бо в мене всі дані вже є, я ж просила їх до 10-го, і вже є слово «бажано» стосовно евакуації. Щербицький підходить і каже: «Ти правильно вчинила, молодець». Отака людина була. Так що ніяких шифрів не було.

– Дуже цікаво. Маріє Андріївно, а ви приїздили в Кіровоград?

– Так, приїздила, і як заступник голови Ради Міністрів, і як голова товариства дружби, і як голова Спілки жінок України, ходила по тих місцях, але ж це було так давно, що в пам’яті трішки стерлося.

– А які відчуття в місті свого дитинства?

– Хвилювання, бо згадуєш, яким тяжким був той час для мене! Як ми тоді вижили, як ми з мамою тільки вижили?! Згадала, що район, за яким була наша землянка, називався Миколаївка. Ми ходили через лісок, і там була річечка, в якій я навчилася плавати. А потім ми в 44-му році раптом отримуємо повідомлення, що наш батько загинув на фронті. Визволяв Молдову, і я 40 років не могла знайти його могилу, тому що у похоронці була назва населеного пункту, яка потім змінилася. Я писала не раз, а мені відповідали, що такого села не існує. А вже коли я була заступником голови Ради Міністрів, зателефонувала колезі в Молдову: «Наташа, у вашій землі лежить мій батько, я 40 років не можу знайти». На другий день вона телефонує мені по спецзв’яку і дає адресу. Ми з сином вилетіли зразу. Там братська могила, поховано в ній більше як півтори тисячі загиблих, на гранітних плитах вибиті імена, і значиться Ісаков Андрій Микитович, рядовий, такого-то року народження. Це могила тих, чиї імена відомі, а поруч могила, в якій більше тисячі тих, чиїх імен не знають. І до цього часу горить Вічний вогонь.

– Але ж знайшли, не зникла пам’ять.

– Так. Коли батько загинув, ми як сім’я загиблого воїна стали одержувати допомогу держави, і це нас тоді підтримувало, бо інакше ми б померли з голоду. До речі, в 47-му році був такий голодний період, що ми з мамою були пухлі від голоду. І лежали в лікарні, нас рятували, тіло було ніби надуте.

– А як зараз ваше пенсійне забезпечення?

– Зараз нормальне, таке, як належить заступнику голови Ради Міністрів. Я його двічі добивалася через суд і сама представляла свої інтереси, не наймала нікого й виграла. Зараз пенсія у мене нормальна.

– Що б ви побажали владі?

– Я нічого не можу іншого побажати, як завершити цю війну. У суспільстві повинні бути мир і злагода обов’язково. Треба шукати шляхи й припиняти війну. Треба знаходити контакти й розуміння і луганчан, і донеччан, і вести з ними переговори. З Путіним треба. Я вважаю, що Порошенко не зробив основне, не закінчив війну.

– А в економіці?

– Треба займатися економікою. Треба, щоб заводи давали продукцію, і посилати її за кордон, щоб держава отримувала користь.

– Бажаю вам всього найкращого, дякуємо за розмову.