З новим оком!

16:02
953
views

З 1-го січня 2020 року вступає в дію цілий ряд законів, які були ухвалені Верховною Радою «зеленського скликання» у турборежимі, тобто режимі швидкісного обговорення та прийняття законопроєктів завдяки наявності продуктивної більшості від пропрезидентської фракції «Слуга народу».

Якщо вважати правдою, що всі закони були ухвалені для посилення впливу президента, то тепер у нього й справді з’явиться набагато більше «очей і вух» для втілення в життя передвиборчої програми, причому в прямому розумінні.

 

«Государеве око»

Перш за все мова йде про досить несподівану ініціативу щодо заснування інституту «ябедників», який, попри скандальний  підтекст,  таки було оформлено у вигляді змін до Закону «Про запобігання корупції». Наразі це було подано в гарній обгортці, як здачу корупціонера, але сутність не змінилася – нинішня Верхов­на Рада фактично легалізувала інститут не лише доносчиків, але й анонімщиків, проти яких була змушена боротися навіть радянська влада. Але й це ще не все, бо за донос, чи як його правильно назвати – викриття, належить не батіг, як було раніше (доносчику – перший батіг), а винагорода. До речі, про можливість отримати 10 % за «зданого» корупціонера першими сказали  передвиборчі білборди нинішнього глави держави.

Отже, викривач по закону – це людина, яка повідомляє «куди слід» про гіпотетичні корупційні дії хоча б і свого керівництва. Бажаючий може «настукати», так би мовити, по службі. Викривачем може бути й стороння особа, а інформація доставлена у будь-який спосіб, хоч і у вигляді допису в ЗМІ від якогось активіста чи робкора «Зубила». Адресатом доносу в законі визначено Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) або інший компетентний  орган – на вибір. Отримувач інформації хоче мати хоч якісь конкретні дані про підтвердження корупційного злочину, але в будь-якому випадку на перевірку відводиться не більше 10 робочих днів. Якщо факти не підтвердяться, НАЗК має право закрити провадження, а в протилежному випадку  слідство продовжується вже органами досудового розслідування, про що самому доносчику буде сповіщено додатково, як і про хід розслідування.

Зрозуміло, що весь час перевірки головному герою доносу доведеться жити під тягарем не лише підозри, але й реального інфаркту, проте вона може тривати невизначено довго – від 30 днів до двох місяців. І поки жертва буде битися в конвульсіях, доносчик буде потирати руки в очікуванні законної 10-відсоткової  винагороди у випадку, коли сума хабара чи збитків державі буде в 5 тисяч разів більша за суму прожиткового мінімуму. Якщо зараз мінімум трішки більший за 2 тисячі гривень, то преміювальна сума складатиме 10 мільйонів гривень, з яких «десятина» – ваші, в сенсі доброзичливця, як себе зазвичай підписують аноніми. Але винагорода не повинна бути більшою за 12,5 мільйона гривень, при цьому може ділитися між кількома заявниками «пропорційно важливості інформації». Платитиме, звісно, бюджет, але визначати, кому й скільки належить срібняків, буде суд. До речі, якщо ви підозрюваний чи співучасник злочину, ваша інформація не оплачуватиметься, але ж слідчому ніщо не завадить зробити її анонімною?

Законодавець потурбувався, щоб поставити справу на належний рівень, для чого НАЗК має контролювати наявність в усіх (!) держустановах та органах місцевого самоврядування інформаційних каналів для небайдужих громадян. Їм боятися нічого, бо закон передбачає повну анонімність, тобто заборону на розкриття прямої інформації про викривача чи якісь дані, які можуть вказати на його статус чи місце роботи. Але можна й розкрити дані, якщо повідомити про це викривача за 18 робочих днів, і для чого це – незрозуміло, хіба щоб ніхто не міг відмовитися від заяви. Наявність анонімності фіксується й можливістю передавати інформацію непублічними каналами.

Законом передбачено різні кроки для захисту викривачів чи близьких осіб, аж до звільнення від юридичної відповідальності, очевидно, у випадку непідтвердження доносу. Про якусь відповідальність за неправдивий донос не йдеться, його перевірять і в разі відсутності доказів просто закриють розслідування. Вибачатися ніхто не зобов’язаний, окрім, мабуть, держави.

Тепер про наслідки. Якщо хтось думав зрубати грошей полегеньку, то не вийде, треба, щоб сума збитків чи хабара була не менше 10 мільйонів, а як їх порахуєш? Знову ж таки, якщо в доносі бере участь група осіб, то чи не може це розцінюватися, як попередній зговір з метою отримання  прибутку? Цінність закону сумнівна не лише з погляду моралі, але й з огляду на його ефективність у плані невідворотності покарання за корупційну діяльність. Усі знають, що квартири й дорогі авто в деяких працівників правоохоронних органів з’являються найчастіше тоді, коли справи закриваються на етапі досудового розслідування. Є навіть термін «продати справу», що на нормальній, некорупційній мові означає отримати викуп за закриття справи про корупцію чи зловживання. Іншими словами, знову всі корупційні ниточки, але тепер у вигляді доносів на можливі правопорушення, сходяться туди, де вони найчастіше й обриваються. Якщо так, то, можливо, цей закон спрямовано задля отримання прибутку в законний спосіб, хоча й через підставних осіб?

Висновок: закон не працюватиме в площині тиску на серйозних корупціонерів, хіба що з метою отримання неправомірного зиску, який у рамках закону теж можна вважати корупційним. Корупція сидить на корупції й корупцією поганяє, але інформацію від стукачів можна використовувати для тиску на конкурентів чи політичних опонентів. Тим більше, що недостовірну інформацію має спростовувати не доносчик, а установа, яка її поширила, тобто – держава. Вона ж буде відповідати і в Європейському суді з прав людини, це як мінімум. Що-що, але навіть викриті корупціонери свої права навчилися захищати попри відкриті факти.

 

Вашу карту бито!

В сенсі, ваш депутатський квиток більше не дійсний. Мова йде не про ліквідацію такого привілею народних обранців, як безплатний проїзд в громадському транспорті. Тут справа серйозніша, бо з

1 січня вступили в дію поправки до Конституції, які пропонувалися ще колишнім президентом України Петром Порошенком. Нагадаємо, що голосування відбулося на одному з перших засідань нового складу Верховної Ради, де був присутній і президент Володимир Зеленський, який активно впливав на процес, коментував дії депутатів і покинув залу, як тільки поправки були проголосовані конституційною більшістю – 363 голоси з 394-х можливих.

Відтепер парламентарій вже не захищений статтями Конституції, які гарантували, що: «Народний депутат України без згоди Верховної Ради  не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи арештований». Відтепер він не несе юридичної відповідальності лише за діяльність, пов’язану з роботою в парламенті, за голосування й висловлювання, якщо це не брехня чи наклеп, а за все інше можна потрапити й за грати.

В усякому разі, з 1 січня правоохоронцям більше не потрібно дозволу на відкриття кримінальних справ проти народних депутатів чи навіть на арешт останніх, але прошу не розуміти це буквально. Тепер їхню долю вирішуватиме виключно генеральний прокурор, який буде показувати великим пальцем вгору чи вниз. Хоча кажуть, що насправді великим пальцем буде показувати хтось інший, але суті справи це не міняє – президент чи хто там ще отримав найдієвіший важель впливу на народних обранців.

Кажуть, що це спрямовано виключно проти депутатів пропрезидентської фракції, мовляв, опозиціонерів могли «притягнути» і при колишніх статтях  Конституції. І це справедливо стосовно окремих осіб, згадаємо хоча б Лозинського, а от з  твердженням про спрямованість закону проти «своїх» депутатів погодитися важко. В усякому разі ми вже маємо кілька серйозних проколів у фракції «Слуга народу», але ніхто нікого не арештував, хіба що вивели зі складу фракції. Та й голосують і надалі голосуватимуть вони настільки дружно, що запідозрити їх у нелояльності до президента буде складно, а коли й запідозрять, то буде вже пізно, якщо фракція таки надумає вийти з-під контролю. Скоріше за все, це все-таки спрямовано якраз проти опозиційно налаштованих нардепів, і перебіг подій свідчить, що позбавлення недоторканності робить їхні позиції особливо вразливими, адже Україна потроху повертається в часи, коли «Була б людина, а справа знайдеться».

Попри риторику, мовляв, чесним боятися нічого, у нас виходить все навпаки – злочинці з мандатами як сиділи у ВРУ, так і сидять, хіба що поміняли крісла, бо в них є джерела впливу й на правоохоронців, і на суддів, а у чесних, а значить, бідних депутатів таких важелів впливу немає. Але якщо без сарказму, то депутатська недоторканність у вигляді скасованих положень Конституції таки потрібна, оскільки діяльність політиків виходить далеко за рамки парламентської зали, комітетів чи кулуарів. Політики мають впливати чи мають дотичність до всіх сфер життєдіяльності країни, де легко зачепити чиїсь інтереси й у відповідь отримати підозру про правопорушення чи й арешт «до з’ясування обставин». Політик повинен бути в своїх діях достатньо вільним, зрозуміло, якщо це не протиправна чи антидержавна діяльність. Втім, саме це зараз злочином і не вважається. Схоже, що ми почали будувати іншу країну, з іншою шкалою цінностей для правлячої еліти. Головне – потрапити в ряди обраних.

 

Відкрито про закриті списки

З 1-го січня вступили в дію й зміни до Виборчого кодексу України, і на сьогодні «вибори народних депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи  за єдиними списками кандидатів у депутати у загальнодержавному виборчому окрузі, з яких формуються регіональні виборчі списки кандидатів у депутати від партій» – хтось щось зрозумів? Тому будемо розбиратися.

Раніше в нас була мажоритарна система, це коли обирали депутатів на округах. Потім пропорційна, коли обирали за партійними списками, потім мажоритарно-пропор­ційна, коли частину Верховної Ради обирали в округах, а іншу частину – за партійними списками. Весь цей час у суспільстві точилася полеміка про переваги та недоліки виборчих систем, і за нової влади стала популярною теза, що все зло від мажоритарщиків, які за «гречку» скуповують голоси, тому в парламент важко пробитися бідним кандидатам. Хоча для країни найбільше зло від безвідповідальності, якої якраз і немає в пропорційній системі, де списки фракцій формуються за ранжиром, відповідно до кількості отриманих партією голосів виборців. Найбільша відповідальність цих політиків – втрата довіри населення й неподолання відсот­кового бар’єру для потрапляння партії в число парламентських. Горе, як кажуть у народі, ще те, особливо для лідерів партій.

Тепер вирішили ці недоліки ліквідувати за рахунок впровадження пропорційної системи, але з відкритими списками. Тут знову доведеться оперувати категоріями типу «регіональні виборчі списки», «загальнодержавний виборчий округ», «прохідний бар’єр» і т.п. Навіть на рівні риторики все стало ще складніше. Якщо по-простому, то тепер на виборах до парламенту будемо обирати за партійними списками по бюлетенях, в яких будуть вказані  й регіональні політики від цієї політичної сили – якби представники відповідного округу. Виборець повинен спочатку проголосувати за партію, а потім ще й за окремого кандидата від цієї ж партії. Обраними будуть вважатися ті, хто набрав більше голосів, і тут виникає «неувязка» – як будуть визначати переможців на окрузі? Приблизно таке було на останніх місцевих виборах, коли кандидат від якоїсь партії проходив з меншою кількістю отриманих на окрузі голосів, ніж конкурент, чия партія не подолала прохідний бар’єр.  Тобто пряма кількість голосів виборців знову нічого не вирішує.

До того ж і відкриті списки не такі вже й відкриті, бо по успішним партійним  спискам до парламенту гарантовано  проходять перші 9 кандидатів, про яких усім виборцям знати не обов’язково. Для них достатньо, аби партія набрала свої п’ять відсотків, а це означає, що знову в списках будуть спонсори, ляльководи та інші несподівані для демократичного суспільства люди.

Можливо, зміни у виборчому законодавстві продиктовані бажанням президента ще раз отримати  контрольований парламент, якому він теоретично відвів рік роботи, але це навряд. При фіаско провладної лінії ніякі розклади ролі не гратимуть, але можна буде знову розіграти карту між старими політиками, які заважають, і новими, яких набрати в регіональні списки буде так само просто, як і при останньому призові в «Слуги народу». Зрозуміло, що завдання для критики «старих» буде полегшено тим, що в списках перші місця дійсно займатимуть все ті ж люди, що працюють в Раді не одну каденцію.

Українські вибори не раз доводили абсурдність схем і систем, бо результат на виході завжди один і той же – Верховна Рада, яка не здатна якісно й оперативно реагувати на виклики сьогодення.