Вимушений перехід у режим дистанційного навчання став неочікуваним для багатьох країн світу. Можна впевнено сказати, що ніхто не був готовим до нього на всі сто відсотків. Про те, які проблеми та виклики постали перед учнями та вчителями в розрізі дистанційної освіти, журналістці «України-Центр» в інтерв’ю розповів відомий педагог і шеф-редактор порталу «Освітня політика» Віктор Громовий.
– Пане Вікторе, яким ви бачите процес дистанційного навчання в Україні зараз? Наскільки наша освіта була готова до цього?
– Карантин у школах буває «зненацька» щороку. Звісно, не в зв’язку з коронавірусом, а через звичайний грип, але зрозуміло, що системно до нього ніхто не готувався, і це стало великим викликом для української освіти. До речі, не тільки для української. Буквально нещодавно на порталі «Освітня політика» ми опублікували матеріал випускниці нашої гімназії Ірини Каневської, яка зараз мешкає в Америці. Її донька ходить до другого класу однієї з американських шкіл. За її словами, для американської системи освіти це теж стало певним викликом, і там теж є свої проблеми (http://education-ua.org/ua/component/content/article/12-articles/1381-distantsijne-navchannya-pochatkova-shkola-amerikanskij-batkivskij-dosvid).
Зрозуміло, коли напрацьована купа платформ для дистанційного навчання й таке інше, то втілювати це значно простіше, але, безумовно, це стало викликом всюди. Українська система освіти не є унікальною. А от те, що в європейській країні досі особливо гостро не постало питання відсутності нормального інтернет-покриття, – це вже наша сумна особливість. На відміну від європейських, для багатьох українських учителів та учнів, особливо в сільській місцевості, це стало колосальною проблемою.
– Які ще виклики постали перед учнями та вчителями?
– Дистанційна освіта підходить у першу чергу для високовмотивованої дитини. Таких у нас не більше 10-15 відсотків. Що стосується інших, то з ними, чесно кажучи, й інші методи навчання не дуже спрацюють. Але якщо це «живий» клас, то вчитель може хоч якось проконтролювати, певним чином змусити учня зробити хоча б щось елементарне. Також є шанс, що дитина мимоволі хоч щось запам’ятає, тому що інші діти працюють. З дистанційним навчанням таке не спрацює, і якщо немає підтримки з боку сім’ї, то зрозуміло, що ефективність буде вкрай низькою або навіть нульовою. Тому проблема мотивації для України стоїть дуже гостро.
На жаль, у нас якісна освіта не є символом успіху. Ми щодня бачимо протилежне: люди з печерним рівнем освіти та інтелекту – герої нашого часу. То яка буде мотивація в уявного Петі вчитися? А тим більше, коли зараз є нагода безкарно гульнуть, просто вимкнувши комп’ютер. У звичайному класі цей Петя не може вимкнути вчителя, тому йому доводиться вимикати себе. Якби учні, які не слухають уроки, могли б і фізично зникати з класу, то в нас були б напівпорожні, а то й зовсім порожні класи. А зараз Петя може запросто вимкнути вчителя, і як ти його «увімкнеш» назад у дистанційне навчання?
Тому треба бути реалістами: навчальний рік закінчився. В Україні він не буде продовжений. Я вам даю цей прогноз і думаю, що не помиляюся.
Треба змиритися з цією реальністю. Усі наші вкрай перенасичені безглуздим змістом навчальні програми не є догмою. Нічого страшного не відбудеться, якщо щось не буде «засвоєно». Ніякої освітньої катастрофи не станеться. Ті, хто хотів вчитися, вони й дистанційно, і самостійно не втрачатимуть даремно ці місяці, а комусь, можливо, буде й простіше, що його не бемкатимуть уроками, і він зможе собі спокійно та системно підготуватися до ЗНО, тому що він хоче вступити, тож, у нього є мотивація. А кому це не треба, то він би й так не вчився. Тому давайте філософськи до цього ставитися.
Що стосується вчителів, то, як би це не було дивно у 2020-му році, але не всі вчителі ще «дружать» з комп’ютером. Це ще якось можна було зрозуміти 20 років тому. Коли я був директором гімназії ім. Тараса Шевченка у м. Кіровограді, просив дітей взяти шефство над вчителями. Говорив їм, що ми живемо в той час, коли яйця вчать курку, тому, будь ласка, навчіть курку. У мене самого як директора було двоє дівчат-консультантів, які мені допомагали в цій сфері. Якщо я не міг, наприклад, намалювати якусь оригінальну табличку чи ще щось подібне, я їх кликав, і вони мені підказували, як це зробити. Приємно було тоді чути їхні репліки щодо того, що директор, виявляється, піддається навчанню.
Дивно, що й у 2020-му році досі є вчителі, які не дуже «дружать» із технікою. Це перша проблема.
Друга – це те, що вчителі є недостатньо заможною та забезпеченою категорією населення. Із цього випливає те, що в них, як правило, немає відповідної сучасної техніки. Я, наприклад, записував нещодавно свій курс з питань якості освіти для вчителів. Щоб ви розуміли, знімав його мій син на звичайний мобільний телефон без штатива, освітлювальної техніки та іншого необхідного приладдя, аби все це було на якісному рівні. Зрозуміло, що на це потрібні гроші. Ніхто вчителеві ноутбук, штатив чи ще щось подібне не забезпечив, і навіть ніхто не подбав про безкоштовний Інтернет, хоча багатьом треба перейти на більш вартісний пакет із вищою швидкістю зв’язку. До речі, навіть в Індії зараз запровадили можливість безкоштовного користування Інтернетом по всій країні. В Україні ясно, що немає соціально-відповідального бізнесу, і держава теж на це, на жаль, не зорієнтована.
Третьою проблемою є бюрократичний апарат, який нікуди не дівся й тисне на школи та вчителів, продовжуючи завалювати їх різними ідіотськими вказівками, бо іншого слова тут не підбереш. Ось, наприклад, одна з київських вказівок: «Негайно! 21 хвилина часу на підготовку. Класним керівникам здати інформацію про дітей, які впродовж року хворіли!» Ну, по-перше, вчитель не може всього цього пам’ятати, а по-друге, довідки зберігаються в школі, то як він має за 21 хвилину це зробити? Окрім цього, є питання медичної таємниці. Або ж інші вказівки, наприклад, регулярно звітувати про дистанційне навчання. І знову ж таки, уся енергія потягу йде в свисток. Вчителі замість того, щоб вчитися використовувати Zoom й інші платформи та готуватися до занять, пишуть нікому не потрібні звіти. Тому, якби цей бюрократичний апарат хоча б на деякий час самоізолювався й просто не втручався, то все було б значно простіше, запрацював би ресурс свободи «творити й витворяти». І це найсумніше, що навіть в екстремальній ситуації наша бюрократична надбудова не зрозуміла, що вона тут зайва. Я вважаю, що їй варто було взагалі спершу самоізолюватися, а потім і самоліквідуватися, перетворившись на центри сервісного обслуговування, або ж іти працювати в педагогічні поля. Але ж цій бюрократичній надбудові потрібно показати імітацію своєї роботи, інакше – навіщо вона тоді взагалі потрібна?
Проблема ще полягає в тому, що ми не реформували нашу систему управління освітою. У цифрову епоху вона так і залишилася суто радянською. Уявіть собі, якби зараз торгівля була такою, як у Радянському Союзі! Дефіцити й все інше було б і сьогодні. Єдина сфера, яка й досі керується по-радянськи, – це освіта. Дивно, що вона ще якось «фунциклює» у цих умовах, а не розвалилася остаточно й безповоротно. Хоча, мабуть, це було б непогано, бо тоді на голому місці довелося б створювати сучасну систему.
«Найкраще з того, що сталось з системою освіти Нового Орлеану за останні 100 років, – це ураган Катріна», – ця фраза належить міністру освіти США Арне Дункану. Найбільш могутній ураган в історії США в серпні 2005 року зруйнував школи Нового Орлеана. Американці їх не просто відбудували, а по суті заново створили. Звісно, уже на сучасному підґрунті. Тепер це місто має модернову систему шкільної освіти. Чи будуть у нас підстави через кілька років сказати: «Найкраще з того, що сталось з системою освіти України за останні 100 років, – це карантин, введений у зв’язку з пандемією коронавірусу»?!
– На досвід яких країн, на ваш погляд, Україні варто було б звернути увагу в галузі дистанційної освіти?
– У будь-якій країні є якісь свої родзинки. Чесно кажучи, я проти, аби ми зациклювалися виключно, наприклад, на фінській системі чи японській, хоча я п’ять тижнів провів на навчанні в Японії й цікавлюсь їхньою системою освіти, але ніколи в житті не скажу, що давайте ми будемо їх мавпувати. У першу чергу тому, що в нас багато чого з їхньої «практики, яка працює» точно не спрацює, бо там зовсім інша ментальність. Але якісь свої «родзинки» можна брати звідусюди. Ідеальних систем освіти немає взагалі, а щось цікаве є у всіх, у тому числі й у нас.
– І все ж таки, які саме «родзинки» ми могли б перейняти й у кого?
– Щоб говорити про дистанційну освіту, треба подивитися, в яких країнах є свої цифрові платформи. Наприклад, у Фінляндії є цифрова платформа Wilma, яка є ресурсом Міністерства освіти, і вона вже досить давно розроблена. Фіни вже й забули про те, що раніше їхні бабусі вели паперові учнівські журнали чи щоденники. Для них це ніби було в якусь далеку епоху, тому що вже давно існує цифрова платформа. От давайте візьмемо її. Нам же хтось під час виборів розповідав про «державу в смартфоні», то де ж вона? Так само й у багатьох інших країн є маса подібних цифрових платформ, які дають змогу вчителеві відійти від бюрократичної рутини. Якби в нас нормально працювала така система в сфері медицини, то хто б запитував у класного керівника про те, хто з дітей хворів упродовж року?
– За дистанційною освітою – майбутнє? Чи може вона замінити або ж витіснити існуючу систему освіти?
– Майбутнє, звичайно, є. Ми бачили масові онлайн-курси, наприклад, та ж сама Coursera й таке інше, але, знову ж таки, я повинен одразу сказати, що ніколи дистанційна освіта не замінить живе спілкування та навчання тет-а-тет, тьюторський супровід та індивідуальний дотик. Вона гарно спрацьовує, як ми бачимо, в екстремальній ситуації, дає можливість пройти якийсь курс, але вона не витіснить ні школи, ні університети, та це й не потрібно, тому що школа виконує функцію соціалізації, психологічної підтримки та всього іншого.
Зараз ми стали свідками того феномену, коли діти скучили за школою, але скучили не стільки за уроками, скільки за живим спілкуванням. Ясно, що дистанційно можна підбадьорити, але це інше, ніж коли людина спілкується з людиною в реальному житті. Я вважаю, що до дистанційного навчання треба ставитись без фанатизму – просто як до однієї з форм, яка ніколи не замінить живу школу.
Ще варто зазначити, і про це зараз дуже активно пишуть на Заході, що дистанційна освіта – це освіта для бідних. Багаті вчаться очно, стаціонарно, з майстром, а бідні – дистанційно. Провідні університети виставили частину своїх курсів онлайн, аби ними могли скористатися ті, у кого немає можливості вступити на очну форму навчання. Багаті люди ж мають можливість оплатити для своєї дитини індивідуального тьютора. Чому є величезний попит на послугу репетитора? Не тому, що школа погана, а тому що це живе спілкування тет-а-тет, це справді індивідуалізована освіта. Цей попит справді є, був і буде в усьому світі, що б ми не робили та як би не розвивали дистанційну освіту чи не реформували б шкільну.
– Чи багато доведеться надолужувати, на вашу думку, дітям і вчителям у зв’язку з цим вимушеним періодом дистанційного навчання?
– От давайте ми з вами спробуємо згадати будь-який клас свого навчання в школі та університеті. Якби ми там пропустили якісь два чи три місяці навчання, то чи стало б це трагедією для того, хто справді хоче вчитися? Ні, це абсолютно не було б якоюсь трагедією. Давайте ставитись до цього філософськи. Нічого страшного та невідворотного не відбулось. Кому треба, той сам дочитає підручник, а кому не треба, то й не треба. Хто захоче, знайде в мережі Інтернет купу всього цікавого, окрім підручника. Я закінчив факультет історії й зараз заздрю сучасним дітям, бо наскільки цікаві зараз є ролики, починаючи від історії для блондинок до лекцій шанованих науковців на ті чи інші теми. Наприклад, можна підписатись на OverSimplified і дивитись популярну історію.
До речі, у зв’язку з карантином світові бібліотеки повідкривали абсолютно всі свої ресурси. Тож для того, хто хоче, є колосальні можливості. А для того, хто не хоче, то що ж, країні теж потрібні двірники й прибиральники. Тому все цілком нормально.
– Що б ви порадили наостанок батькам, вчителям і учням в цій карантинно-дистанційній ситуації?
– Розслабитися й отримати максимум задоволення від того, що ми зараз маємо. У тому числі й від спілкування онлайн з учнями та вчителями.
№17 (1586)