Психологи переконані, що для будь-якої людини дуже важливо знати її родовід. Мовляв, це дозволить не повторювати помилки пращурів, натомість переймати їхній досвід та здобутки. Історики вважають, що вивчення історії сім’ї важливе настільки, наскільки й вивчення історії своєї країни. А в народі кажуть, що зв’язок між поколіннями потрібен для отримання внутрішньої сили та мудрості.
Валерію Гончаренку з Вільшанки пощастило: він живе там, де народився, насолоджується своєю батьківщиною та шанує її, досліджує родовід, зберігає сімейні традиції та пам’ять про пращурів. Він навіть знає, де поховані його прадіди та прабабусі, одні з перших переселенців та засновників сіл Вільшанщини.
Можливо, і його життєвий шлях будуть досліджувати онуки та правнуки. Валерій Григорович на це сподівається, але не дуже вірить. Вивчаючи родовід, роблячи записи спогадів, зберігаючи особисті речі батька, діда, прадіда, він сумнівається, що все це буде комусь потрібним.
Народився Валерій Гончаренко 14 лютого 1949 року. Батько, родом з Одещини, був вчителем історії. І бабуся вчителювала – викладала російську мову ще до революції. Повернувшись з війни, батько вступив до одеського педінституту, за направленням приїхав у Вільшанку, працював вчителем, директором школи, зав райвно. Став Почесним громадянином Вільшанки (на фото разом з сином).
– Якщо говорити про сім’ю, яка дає людині поштовх до самоусвідомлення, то це моя сім’я, – переконаний Валерій Григорович. – Починаючи з прадіда, який належав до соціального стану «казаки» – саме через «а», в мене є копія документу. Все це в мене закладалося, щоб я мав почуття власної гідності. І батько в мені це виховував. Дід по маминій лінії був головою колгоспу, активістом. Словом, усі ці складові мене формували.
Школу Гончаренко закінчив із золотою медаллю. Стверджує, що медаль була чесно заробленою, заслуженою, а не завдяки тому, що батько був директором школи. Потім за компанію з друзями поїхав до Одеси й вступив до політехнічного інституту на радіотехнічний факультет.
– Якщо ти закінчуєш інститут, отримуєш одну освіту. Якщо цей інститут в Одесі – ти отримуєш дві освіти. Надзвичайне місто, – згадує Валерій Григорович. – Це не обов’язково гумор, це інші погляди на життя, це особливий світогляд. Щоб пізнати Одесу, треба поїздити в трамваях, де почуєш багато мудрого, побувати на Старокінному ринку й так далі. Я там був, багато чого бачив і чув.
Потім була служба в армії. Далекий Схід, Хабаровськ, тайга, старший лейтенант, інженер полку з радіолокації. Після служби повернувся додому. Шукав роботу за спеціальністю, але вже був одружений, народилася донька, треба було влаштовуватися ґрунтовно. Запропонували роботу «в комсомолі», погодився, і Валерій Гончаренко став другим секретарем райкому комсомолу у Вільшанці. До цього, ще в армії, став членом партії. Рекомендацію йому давав сам командир полку. Згодом Гончаренко став першим секретарем.
– Я не цураюся того, що працював у комсомолі, – розповідає наш герой. – Якщо відкинути ідеологію, не чіпати «Ленін. Партія. Комсомол», вважаю, що багато чого робили потрібного. Сьогодні немає такої організації, яка б займалася роботою з молоддю. Коли мені докоряють тим, що я був комсомольським секретарем, я відповідаю: «Не просто секретарем, а першим. А ще членом партії протягом вісімнадцяти років. А ще підполковником Радянської Армії. Я цього ніколи не соромився. Це моє життя.
Валерій Григорович згадав цікавий епізод, який характеризує його як нетипового на той час комсомольця. Коли мав намір вступити до КПРС і заручився підтримкою командира полку, пішов до секретаря парторганізації оформлювати документи. Коли заповнював анкету, у графі «рідна мова» написав «українська». Той обурився, став кричати: «Так не можна! Ти ж радянський офіцер!» Відповідь була короткою: «Тоді я не буду вступати». Коли про це взнав командир, зрозумів все правильно й підтвердив свою рекомендацію.
Потім були Перебудова, путч, розвал Союзу. Гончаренко зайнявся підприємництвом. Дружина, дочка, син – треба було рухатися, утримувати родину. Але залишався суспільно та політично активним. Неодноразово обирався депутатом районної ради.
Розповівши коротко про своє минуле, Валерій Григорович каже, що це лише канва його життя. Так і є.
У нього були можливості залишити Вільшанку, переїхати в інше місто, але він цього не зробив.
– Я не вважаю себе провінціалом у духовному сенсі. Людину визначають його життєві принципи, світогляд, ставлення до навколишнього, до оточуючого середовища, а не місце проживання. Якщо навіть у мене й були думки щось кардинально змінити, я завжди радився. Мій дядько, який був командиром дивізії, заступником командуючого армії, навчив мене одній мудрості. Він казав: «Я на твоєму місці цього не робив би, але вирішувати тобі». Так я кажу й своїм дітям. Це дуже правильно, адже ми самі повинні робити вибір і в разі помилки винити тільки себе. При цьому маємо дослухатися до порад старших, мудріших людей.
Вільшанка Валерія Гончаренка відрізняється від інших районних центрів, по-перше, національним складом. Кому не відомі привітні, гостинні вільшанські болгари? А по-друге, це Синюха. Хто там бував, підтвердить, що таку красу треба ще пошукати. Саме тут, на берегах Синюхи був влаштований пленер, присвячений 235-річчю Вільшанки, на який з’їхалися художники. Валерій Григорович у соцмережі створив сторінку «Вільшанка очима художників».
– Я дуже люблю та ціную свій рід, своє коріння, – повторює Валерій Григорович. – Бабуся перед смертю передала мені сімейну реліквію – бронзову ступку, яку їй передав її батько. І він, мій прадід, казав, що вона належала нашим предкам – козакам. І книжки прадіда, датовані кінцем дев’ятнадцятого століття, також зберігаю. Мені незрозумілі люди, які таких речей не цінують, не відчувають, які байдужі до цього, а значить, до минулого. Від батька мені дісталися його рукописи «Життєпис родини Гончаренків», який я обробляю й хочу надрукувати. Іноді думаю: кому це буде потрібно? Хто це буде читати? Але я повинен це зробити.
Він зробить, сумніву немає, тому що завжди наполегливо досягає запланованого. Минулого року, коли дружна родина святкувала його сімдесятиріччя, дружина висловила привітання, в якому були слова про вершини, які ще належить підкорити. Влітку Валерій Григорович поїхав до Одеси на відпочинок. Нічого нікому не сказавши, взяв квиток до Львова, потів до Ворохти, звідки самостійно піднявся на Говерлу. І вже з підкореної вершини зателефонував додому.
Зарахування до страхового стажу періодів навчання