Окопна правда

13:28
702
views

Завжди не любив військові мемуари радянських воєначальників за відсутність побутової конкретики, тобто обставин щоденного життя фронтовиків. Як правило, мемуаристи оперували стратегічними й тактичними категоріями, розповідали про пересування армій і з’єднань, та надто багато недоговорювали або й взагалі замовчували. Але з розповідей фронтовиків, з якими доводилося працювати, зі спогадів сусідів або батьків друзів дитинства, війна видавалася не такою, як про це писалося в офіційній пресі, хоча й ці спогади були вкрай обережними. З настанням нових часів тема війни в художній літературі почала набирати справжніх трагічних і моторошних кольорів, але більшість учасників Великої Вітчизняної так і не змогла подолати бар’єр дозволеного офіціозу в спогадах про війну.

Кажу про це тому, що давно мав задумку написати книжку про життя на фронті, про те, якою була війна очима фронтовиків, а не військового командування, книжку про відчуття безпосередніх окопників, про їхнє щоденне життя, харчування, стосунки з командирами та про все, що довелося побачити й пережити. Однак це виявилося практично неможливим навіть у часи незалежності, коли зі спогадів про війну було знято гриф «Цілком таємно», а тепер, коли наймолодшому учаснику боїв уже далеко за 90 років, і взагалі майже неможливо.

Чесно скажу, я намагався «розговорити» багатьох людей, але вони все відкладали й відкладали розмову, що називається, по душам. Років з 15 тому я кілька разів пропонував згадати, «як це було», Герою Радянського Союзу Миколі Юхимовичу Єрещенку (на фото), з яким частенько бачилися, бо редакція та будинок, де була його квартира на Гагаріна, були поряд. Але він завжди відповідав, мовляв, нехай якось пізніше, може, щось і вийде, а в квітні 2009-го року він помер…

Те саме можна сказати й про тестя мого брата, про молдавського поета й фронтовика, полковника у відставці Якима Стецюренка, якому я пропонував написати про будні війни, про деталі щоденного життя-буття. Можливо, людям, які пережили це жахіття, кому поталанило вирватися з пекла живими, просто не хотілося знову повертатися туди, хоча б у спогадах? Можливо, їм досі було моторошно від цих спогадів і деталей, тому вони весь час дистанціювалися від них? Очевидно, що так, бо поведінка практично всіх моїх знайомих фронтовиків була такою ж – вони більше відмовчувалися, як сусід Іван Бруснік, в квартирі якого ми часто ночували. Його син і я просто чіплялися до нього, мовляв, розкажіть про війну, але він лише відмовчувався або гримав: «Нащо воно вам треба? Спіть уже» – і вставав, щоб гріти вухо біля плити, наслідки хвороби, яка не відпускала з війни. До речі, дядько Іван і досі асоціюється в мене з крайньою бідністю, бо цей фронтовик влітку завжди ходив у саморобних, пошитих з транспортерної стрічки тапочках…

Як правило, наші фронтовики згадували про війну лише в своєму колі, за столом і чаркою, ось тоді нам і вдавалося почути щось з їхніх сокровенних спогадів, а про те, що їм і згадувати було не вільно, свідчить поведінка дружини нашого сусіди, старого Тендюка, яка буквально силою закривала йому рота й намагалася завернути назад, у двір. Це було чи не в рік першого святкування Дня Перемоги, тобто 1965-й рік. Наш сусід уже, як кажуть, добряче пом’янув, вийшов на вулицю й заспівав невідому пісню: «22-го июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война»…

Фронтовики все носили в собі, але якось у дядька Володі Коновалова, колишнього танкіста, прорвалася назовні стара образа: «Ми перший раз за ричагами, і в мене ніяк не виходило поставити машину прямо, щоб заїхати на залізничну платформу, ми мали їхати на фронт ешелоном. Я розгубився, нічого не виходить, руки трясуться, ледь не плачу, бо всі дивляться на мене, погрузка затримується, бачу, як всі метушаться, і розгублююсь ще дужче. Наш командир витягнув мене за шкірку з люка з „мать-перемать” та як дав по зубах! Потім ще раз, і я заспокоївся. Отак нас вчили».

Знову ж таки, за столом наші сусіди-шахтарі, обидва фронтовики, Діденко та Шустов розмовляють, а ми крутимося поряд, слухаємо: «Ми ж були такі дурні, ненавчені, нічого не бачили, крім трьохлінійки. Треба було стріляти з міномета, хтось сміливіший чи нетерплячіший бачив, як це робиться, але не знав як. Він бачив, що міну кидають у ствол, то й собі кинув. Кинув і заглядає, як там воно? Думав, мабуть, що тепер треба нажимати на курок. Ось та міна й відірвала йому голову та поклала ще двох чи трьох, які були поряд».

Про роль жінок у війні сказано багато, їм було важко і фізично, і морально, але вони були не лише медсестрами чи пралями. У гості до сусідів часто приходили куми на прізвище Пиндич – він спокійний, навіть інтелігентний, і сивий, не дуже говіркий чоловік, але якось не стримався, коли з відкритого вікна чулося, як по радіо розповідали про жінок-героїнь на фронті: «Щоб ви знали, найбільше шкоди було через них, через дівчат, отаких героїнь. Були і в нашій роті такі. Вони ж сміливі, не думають, що треба подивитися, що та як, де він поставив кулемети, яка місцевість, де заховатися, коли піде щось не так, а зразу вискакує на бруствер і кричить „Ура!”. За ними й нас гонять, прямо під вогонь».

Про те, що радянських солдатів ніхто не шкодував, ми теж вперше дізналися від сусідів. Коли у 80-х роках почали будувати Ведмежоярську шахту об’єднання «Олександріявугілля», хтось з місцевих розповідав, що в тому Ведмежому Яру загинуло безліч новобранців, причому мова йшла не про місцеву молодь, яку забирали в армію після вигнання німців і зразу ж кидали в бій ще в домашньому одязі, а про мешканців Середньої Азії, бо вони були в халатах і тюбетейках. Їх погнали в атаку, і узбеки спустилися в балку, а з протилежного боку, з ліска, згори на них пішли танки. Розповідали, що там полягла не одна сотня новобранців, але про це в мемуарах ніхто не згадував…

Те, що героями були не лише «наші», але й німці, ми з подивом дізналися не з газет, а теж від своїх сусідів-фронтовиків, причому це були неймовірні речі. Один з них, вже не пам’ятаю, хто саме, якось розповідав про війну на території Німеччини: «Ми повинні були взяти містечко, і ніяк не можемо просунутися далі. Несподівано з крайнього двору виходить величезний німець із сокирою в руках і йде прямо на нас. Ми по ньому стріляємо, а він продовжує йти. Нам вже страшно, а він не падає. Потім нам казали, що у нього було два серця».

І про те, що «наші» в Німеччині воювали не завжди так, як писали в газетах, теж розповідали сусіди. Ось прямий спогад від Івана Мороза, якого звільняли з рабства радянські війська: «Коли Червона Армія зайшла після бою в наше село, солдати знайшли шнапс, і було точно так, як у кіно про німців, – бігають по селу, ловлять курей, лаються. Командир їм кричить, мовляв, опам’ятайтеся, он за горбом німецькі танки, а вони йому: „Де? Та ми їх зараз на капусту! Та ми їм зараз покажемо!”».

Насправді війна в очах її учасників дуже відрізнялася від офіційної версії, оскільки офіційна версія не передбачала деталей і подробиць. Про це багато розповідав мій напарник Наумов, з яким ми працювали в одній бригаді на Олександрійській ТЕЦ 1/2. Працювали в три зміни на вигрузці вугілля з вагонів, і, можливо, тому він часто казав, що війна – це не війна, тобто не лише бої чи сутички: «Що значить бій чи атака? Усього 10 чи й менше хвилин – і все закінчилося. Якщо поталанило, ідеш далі. На війні найбільше простої, важкої роботи. Ми або весь час йшли, або працювали – копали окопи, будували бліндажі, а потім йшли далі. Найбільше не вистачало навіть не їжі, а відпочинку, простого сну. Тому в солдатів найбільшою мрією було поспати. Де вдавалося закімарити, там і дрімали, хоч у холоді, хоч у болоті».

Можливо, нам зараз найбільше не вистачає саме отакої окопної правди, яку знали лише ті, хто пройшов війну та вижив. Можливо, її не вистачає в тій же Росії, тієї війни, де не героїзм, а кров і поневіряння, війни, яка без таких спогадів стає чимось далеким і героїчно-безпечним? А мене фронтовики налаштували на ось таке сприйняття війни, і, можливо, тому моя перша, ще шкільна публікація в міській газеті була про старі гільзи та осколки, знайдені в напівзасипаному окопі, про тих, хто, можливо, там і загинув, але окопи за сто років зникнуть, а «рани людства часові не підвладні»? Але виходить, що людська пам’ять коротша, ніж існування окопів чи матеріальних решток, – пішли у вічність рідні для нас фронтовики, і з ними пішла у вічність їхня війна…