«Насправді у нас в Україні не було вишиванок…»

14:08
2015
views

З 19 по 23 червня в Кропивницькому, в обласному центрі народної творчості, проходила унікальна виставка автентичних українських сорочок, спільно організована фольклорним проєктом «Баба Єлька» та харківською майстринею й колекціонеркою Анною Барановою.

Журналістка «УЦ» поспілкувалася з організаторкою виставки й дізналася багато нового про українські сорочки, які ми звикли називати «вишиванками».

– Анно, як виникла ідея організувати таку виставку?

– Виставка почалася ще декілька місяців тому. Я дуже люблю проєкт «Баба Єлька». Вони неймовірно гарні та цікаві. Якось ми з ними спілкувалися й дійшли до того, що сорочки є і в них, і в мене, і треба їх показати, адже що ж це таке, коли сорочки лежать у скринях і ніхто їх не бачить? Вирішили, що це буде дуже гарна ідея презентувати в Кропивницькому сорочки з усієї України, щоб люди бачили, наскільки в нас багата та різноманітна культура. Та й взагалі в Кропивницькому такого ще ніхто не робив, тож ми вирішили стати першими.

– Як збиралися ці сорочки та в чому їхня унікальність?

– Різними шляхами. Проєкт «Баба Єлька» їздить в етнографічні експедиції, і їм їх там іноді дарують, інколи члени проєкту купують сорочки. Я ж для особистої колекції збираю ті, що мені подобаються, за власний кошт. Дуже рідко, але буває таке, що теж дарують. Усі сорочки, що були представлені на виставці, старовинні. Їхній середній вік складає приблизно 100 років. Загалом ми презентували 35 сорочок: 12 від проєкту «Баба Єлька» і 23 з моєї колекції.

Мені як людині, яка цікавиться сорочками, часто ставлять питання: назвіть типову українську сорочку. Зазвичай коли говорять про традиційну українську сорочку, то уявляють собі її такою пишною, розкішною, з червоно-чорними лопухами. Це ще з Радянського Союзу ми звикли думати, що українська культура саме така: пишна й шароварна. Хоча насправді це зовсім не так, і такої сорочки не існувало в принципі. Це був конструкт, який не дуже близький до реальності. Так, червоно-чорна вишивка була в Україні, але вона поширилася вже наприкінці ХІХ сторіччя. До того такої вишивки в нас не було. У кожному регіоні України, у кожній області, районі та кожному селі, навіть інколи на протилежних краях одного села люди вишивали абсолютно різні сорочки. По сорочці, вдягненій на людині, можна було сказати, звідки вона родом, що в неї за історія, чому така вишивка. Це дуже цікаво. І чим більше дивишся на старі сорочки, тим більше розумієш, що в нас надзвичайно багата в цьому плані культура. Ми маємо чимало різних технік вишивки, кроїв, дуже багато смислу наші прабабусі закладали в цю вишивку, і хочеться дивитися, поширювати, збирати, відтворювати та знайомити людей з цим. Я сама відтворюю сорочки й дуже щаслива вчитися цьому. І скільки б я не знала, скільки б я не вивчила, все одно мало. Чим більше вчуся, тим більше бачу «білих плям» у своїх знаннях і тим більше знову хочеться вчитися.

– А як саме вчитеся? Адже це старовинне мистецтво…

– Є майстри, які відтворюють та поширюють стару вишивку. Є схеми. Але найбільше допомагають саме старі сорочки, коли береш їх до рук, роздивляєшся й розумієш, як їх зроблено, бачиш, що цей момент можна так зробити, а цей по-іншому. Буквально вчора я виклала у себе в фейсбуці майстер-клас по одній старовинній сорочці, як вишити одну маленьку, але дуже капризну деталь, і зараз споглядаю, як цей майстер-клас поширюється Інтернетом, і дуже рада поділитися знанням, бо сорочка одна, а людей, які зможуть це зробити, вже багато та буде ще більше. Власне для мене сорочки та їхня реінкарнація – це така маленька війна. Я вважаю, що, якби на Донеччині шили сорочки та розмовляли українською мовою, туди б «руський мир» не прийшов і війни б не було. Якби в Криму вчили українську мову та вишивали сорочки, анексії Криму б не було. Не було б війни там, де жива наша українська культура. На місце мертвої культури приходить «руський мир» з автоматами. Це дуже зрозуміло й просто. Тож я сподіваюся, що своєю справою трошки допомагаю Україні пережити ці часи.

– Чим відрізняються сучасні українські вишиванки від автентичних?

– У першу чергу – назвою. Коли ми кажемо «вишиванка», то використовуємо радянське слово. Насправді у нас в Україні не було «вишиванок», а були сорочки – чоловічі та жіночі. Сорочки не обов’язково мають бути прикрашеними вишивкою. Вони можуть прикрашатися ще тканням та вибійкою, тобто вишивка – це лише одна з технік декору. Сучасні сорочки вже можна називати вишиванками, тому що це блузки з інакшим кроєм, вони вже носяться як верхній одяг. Зараз ми можемо одягти білу довгу вишиванку, підперезатися та піти гуляти, а наші бабусі років 100 та навіть менше тому так би не зробили, бо це була білизна, і на неї обов’язково вдягали верхній одяг. Якби я вийшла в сорочці років 100 тому, я б виглядала таким чином, ніби зараз пішла гуляти в місто в одній нижній білизні. У той час це було б не дуже адекватно та навіть смішно й непристойно. Зазвичай старі сорочки довгі, бо вони одягалися під одяг, а сучасні частіше короткі, тому що робляться під джинси та спіднички. Зараз є багато людей, які відтворюють старі сорочки, роблять їх довгими та вишитими за старими технологіями.

– Які сорочки були поширені, наприклад, на території сучасного Кропивницького?

– От тут дуже цікаве питання, бо Кропивницький – це «біла пляма» на карті сорочок, тому що їх збереглося дуже мало. Є така закономірність: чим більшим був вплив Голодомору, тим менше лишилося нашої культури, бо люди, аби вижити, продавали все, що мало хоча б найменшу цінність. Тому дуже мало лишилося сорочок на Луганщині, Донеччині, Слобожанщині та території сучасної Кіровоградської області. Голодомор викосив все: і людські життя, і артефакти нашої культури. Тож сорочку з Кропивницького знайти дуже важко. Але у «Баби Єльки» є декілька. Також нещодавно моя кума подарувала мені маленький шматок сорочки, який точно паспортизований з Кропивницького. Вона має наступний вигляд: червоно-сірі квіти, техніка вишивки – «брокар» (хрестиком), бо більш давні, мабуть, не збереглися, дуже тендітні та вишукані крупні квіткові мотиви й обов’язково вишита планка на погрудді, я ще не бачила жодної сорочки з відкритим пазушним розрізом. У «Баби Єльки» є одна сорочка, яку певно реставрували й дошили підтичку, як здається, з вишивки та полотна, з більш старої сорочки. Поло тієї підтички вишите вирізуванням та листвою. Це дуже типовий поділ для Центральної та Лівобережної України. І ця вишивка має дуже старий вигляд. Я впевнена, що їй значно більше, ніж 100 років.

Цікавою також є історія про те, як автентичну українську вишивку вимістила техніка «брокар». Андрій Брокар був французьким підприємцем. Наприкінці ХІХ сторіччя він відкрив парфумерну фабрику в Російській імперії та почав продавати мило. Оскільки тодішні жінки цікавилися вишивкою, він почав загортати мило в схеми для вишивки – прості, стилізовані квіти, вишиті хрестиком двох кольорів: чорним і червоним. Ця техніка дуже яскрава, відтворити її надзвичайно легко, тому жіночки дуже нею захопилися, й поступово «брокар» витіснив інші більш старовинні техніки вишивки в Україні. І це надало нищівного удару нашій традиційній культурі, хоча й внесло якісь свої нотки. Тепер ми бачимо багато сорочок у цьому стилі та вважаємо їх автентично українськими, хоча насправді це не так, «брокар» з’явився лише наприкінці ХІХ сторіччя.

– Чи вкладався раніше у сорочки якийсь сакральний сенс?

– Є абсолютно різні думки з цього питання. Одні люди кажуть, що бабусі вишивали так, як вишивали, просто отримавши це знання від своїх мам та бабусь. А є ті, хто досліджує це питання, і вони вважають, що сорочка мала якесь сакральне значення. Мені здається, що істина десь посередині. У будь-якому випадку це робилося не просто «для краси», бо, коли ти дуже довго вишиваєш, думаєш гарно про ту людину, «зашиваєш» туди свою любов, приязнь і гарні побажання їй на майбутнє, то сорочка «набуває сили». Є певні знакові системи, що дозволяють нам зробити деякі висновки. Наприклад, ромб символізує поле, а ромб з малюнком усередині – це засіяне поле. Є жіночі символи. Наприклад, на чоловічих сорочках вишивали не калину, а дубочки. У деяких регіонах України калина вважалася поховальним символом. Коли помирала молода незаміжня дівчина, то їй відповідала калина.

Насправді це дуже тонка тема. Немає такого, що по всій Україні, наприклад, троянда – це любов чи як-то співається у відомій пісні «червоне – то любов, а чорне – то журба». У кожній місцевості та селі люди дуже різнилися, і в них було своє бачення. Простий приклад. Дуже поширена думка про сорочки Борщівщини, які вишиті чорною насиченою вовною, і є легенда, що колись, 300 років тому, татаро-монгольська навала прокотилася околицями і вбила всіх чоловіків. Жінки на знак жалоби пообіцяли 300 років вишивати чорні сорочки. Насправді ж там ареал поширення чорних овець, і в людей було чорне волокно, яким дуже зручно було вишивати. Тож, скоріш за все, люди вишивали цими нитками не в знак жалоби, а тому що в них просто був такий матеріал. Зараз ти можеш піти в магазин і купити все що завгодно для творчості, а тоді вибір був значно меншим. І, якщо в людей була чорна вовна, то вони вишивали нею. Ближче до західних кордонів була можливість привезти бісер, тому могли вишивати ним. Загалом, як і тоді, так і зараз багато чого залежить від матеріалу…

Фото Тетяна Ященко.