Берега надії…

Тема набережної в місті Кропивницькому не сходить зі сторінок газет і телеекранів ось уже кілька років поспіль, але тепер вона стала аргументом політичної ваги чи агентом впливу. Деякі «перспективні» політики зробили будівництво набережної на Інгулі навіть своїм передвиборчим брендом і чи не основним інструментом змінити життя на краще…

Насправді проблема набережної в обласному центрі зовсім не в її відсутності. Набережна в Кропивницькому є, якщо хто не знає. Цей проєкт монументального, гранітно-бетонного облицювання річища невеликої річки був майже реалізований у середині 70-х років минулого сторіччя, але, як водилося при соціалізмі, його здали з «незначними недоробками». Через це Інгул нині більше нагадує помираючу водойму, і це не голослівне твердження.

У минулому році «УЦ» писала про те, що русло Інгулу вище Кропивницького пересохло й заросло очеретами. Але й це ще не все, оскільки зникла й більшість потічків та струмків у самому місті. Це означає, що Інгул втратив можливість поповнюватися за рахунок природного водозбору й рівень води в центральному водосховищі з його гранітними берегами (це і є набережна) підтримується лише за рахунок опадів. Іншими словами, Інгул втратив здатність до самовідтворення, а тому мова повинна йти не про добудову, будівництво чи реконструкцію набережної, а про реанімацію Інгулу.

Якщо говорити про технічний бік справи, то запропоновані проєкти реконструкції ні на йоту не враховують усю проблематику, а вона не лише в відсутності технічних рішень, які б дозволили річці самовідтворюватись. Береги річки в межах міста, тобто водоохоронна зона, в якій заборонена будь-яка господарська діяльність, великою мірою забудовані чи використовуються як городи, аж до урізу води. Тому, якщо ви надумаєте прогулятися мальовничими берегами, ще не спотвореними проєктантами та будівельниками, вам цього зробити не вдасться, оскільки стежку в багатьох місцях перегороджують паркани. Навіть частину гранітної набережної з боку Чечори фактично захопили власники прилеглих садиб, протягнувши паркани аж до бетонного парапету, тому ні про які прогулянки вздовж річки на цьому окупованому жлобством березі не йдеться. Не знаючи, що з цим робити, деякі проєктанти реконструкції на цій ділянці хитро намалювали щось типу зеленої зони…

Знову повертаємося до думки, яку отстоює «УЦ» і до якої дослухався міський голова Кропивницького Андрій Райкович. Нам, перш за все, потрібно відпрацювати концептуальне питання: якою повинна бути набережна? Тобто або ми повинні відтворити первісний вигляд річки з зеленими берегами й доріжками вздовж них, або так і залишити її помирати в гранітних берегах, при цьому вбухавши в них не одну сотню мільйонів гривень? Зрозуміло, що і в першому випадку передбачається створення зон відпочинку, обладнаних лавами, спортінвентарем, ліхтарями та квітниками. У такому контексті річка матиме можливість відтворюватися, а мешканці міста – задовольняти свої естетично-фізкультурні потреби.

Мабуть, читаючи про перипетії «обласних» суперечок навколо Інгулу, мешканці Олександрії здивовано знизують плечима, мовляв, нам би їхні турботи, а дарма.

Нагадаю, що в Кіровоградській області протікає не один, а два Інгули. Інгул, який тепер називається Інгульцем, той, що протікає в Олександрії та в Кривому Розі, у давні часи був Малим Інгулом. Про Великий Інгул ми розповіли, а от населенню на берегах Малого Інгулу взагалі дивно чути щось про якусь набережну, тому що в Олександрії її немає в принципі! Через це Інгулець в межах міста тече в цнотливо-зелених берегах, і потрібно зазначити, що, судячи з різноманіття водних живих ресурсів, тобто риби, черепах і жаб, Інгулець виглядає набагато здоровішим, ніж Інгул у Кропивницькому. Правда, Інгулець є частиною каналу «Дніпро – Інгулець», який починається в Світловодську та впадає в Карачунівське водосховище поблизу Кривого Рогу, але там є свої нюанси, тому ми зараз говоримо лише про набережну, якої в Олександрії немає. Але ж немає й рекреаційної зони, тобто облаштованої доріжками, лавами та ліхтарями набережної, яка б стала не лише місцем відпочинку для мешканців міста, але й окрасою Олександрії.

Те, що така набережна потрібна, не викликає сумніву, оскільки як не один райцентр, то інший раз по раз рапортують про облаштування набережних, і нехай це не помпезні проєкти, як у Кропивницькому, але вони прикрасили те ж Петрове чи Малу Виску, ставши улюбленими місцями відпочинку. Дивно, але я щось не чув, щоб влада Олександрії за часів мера Степана Цапюка взагалі піднімала питання про естетичне оформлення набережної Інгульця, а якщо взяти до уваги, що практично в центрі міста протікає ще й Березівка, яка впадає в Інгулець в районі стадіону, то місто взагалі має розкішні перспективи розвитку міського простору в цьому напрямку.

Отже, підсумуємо (від слова «сум») – найбільші міста Кіровоградщини виявились неспроможними розв’язати проблему естетики та функціональності набережних своїх річок. Для Олександрії це особливо прикро, оскільки вона на рівному місці втрачає й туристичну складову, бо, за великим рахунком, гостям міста й запропонувати нічого, адже квітником на центральній площі та фонтаном радянських часів здивувати туристів неможливо. Тому олександрійці й везуть гостей на екскурсію не містом, а в селище Приютівка, і не кудись, а на… набережну Інгульця! Зовсім недавно там побували мої столичні знайомі й після повернення лише розвели руками, мовляв, ми очікували побачити все, що завгодно, але Приютівка нас просто вразила.

Коротко скажемо, що набережна та парк у Приютівці схожі і на дендропарк «Олександрія» у Білій Церкві, і на «Софіївку» в Умані, і на сад, і на квітник, і на місце відпочинку з алеями, ландшафтними та архітектурними родзинками типу мальовничих руїн чи романтичних альтанок. При цьому й береги водойми збережені в своїй смарагдовій красі та природній привабливості. Доріжки та алеї прокладені на деякій відстані від берега, на березі ж розташовані численні місця для відпочинку, і, повірте, пейзаж аж ніяк не псують, а навпаки, оживляють, свійські качки та гуси.

Цей парк і одночасно набережна народилися з маленького приватного проєкту президента ФК «Олександрія» Сергія Кузьменка, який з самого початку був орієнтований на загальне користування. З часом площа розширилася, тут залюбки фотографуються молодята навіть з інших міст і районів, приїздять цілі екскурсії. Місцева влада Приютівки здійснює санітарний і адміністративний догляд і контроль за територією, але що хотілося б відзначити? Цей проєкт реалізували в повній відповідності як до вимог законодавства, так і до потреб як самої водойми, так і громади, а головне – без будь-якого піару навколо теми будівництва. Просто взяли й зробили!