Криваві шляхи зради. Гайворонщина

13:08
2551
views

Оспівана за свої красоти над Бугом-рікою Гайворонщина, на жаль, має в своїй історичній спадщині трагічні спомини з часів гітлерівської окупації. Тоді цей край був одним з п’яти районів Одеської області, який увійшов до складу Генерального округу «Миколаїв» як гебіт «Гайворон».

У період окупації (з серпня 1941-го по березень 1944-го) на території району діяли каральні органи гестапо, жандармерія, прикордонна комендатура та поліція. Гайворон став окружним центром окупаційної німецької влади, де дислокувались гебітскомісаріат, бургомістрат та залізнична інспекція. Крім того, у самому Гайвороні дислокувалась школа поліцейських. Саме в цьому закладі готували колаборантів, які не тільки допомагали нацистам, але й виступали найголовнішими учасниками Голокосту на території Гайворонського та сусідніх районів.

Архівні кримінальні справи фондів Галузевого державного архіву Служби безпеки України в місті Кропивницькому, які зберігаються в Управлінні СБУ в Кіровоградській області, налічують 30 кримінальних справ на 57 пособників нацизму в Гайворонському районі.

 

Присяга на вірність

Як і в багатьох випадках, служити в поліцію чоловіки йшли за особистим бажанням. Прийнявши присягу на вірність нацистам, зрадники зобов’язувались
«…служити та неухильно виконувати накази вищого керівництва, коритися німецькій владі та у випадку порушення даної присяги я буду розстріляний як зрадник Німецької Імперії»
(З показань обвинуваченого Лохманюка Костянтина Олексійовича, 1946 рік. Архівна справа № 14276, том 1, арк. 22).

Лохманюк Костянтин Олексійович, 1909 р.н., уродженець і житель м. Гайворон Одеської області, колгоспник. У серпні 1941 року в одному з боїв під містом Миколаїв перейшов на сторону ворогів, яким здав свою зброю – рушницю і 30 штук патронів. Повернувшись додому на окуповану територію міста Гайворона, добровільно вступив на службу в районну поліцію. Будучи поліцейським, ніс службу по охороні продуктових складів і інших об’єктів. Відповідно до вироку Військового трибуналу Одеського військового округу від 27.07.1947 року, засуджений до 25 років позбавлення волі в ВТТ з конфіскацією майна та обмеженням прав на 5 років.

З його слів, влітку 1942 року Гайворонська райполіція в повному складі була зібрана її начальником Гирманом на площі біля клубу залізничників ім.Воровського. Текст присяги зачитувався одним із німецьких поліцейських разом із перекладачем, який повторював російською мовою слова присяги перед вишикуваним строєм новоспечених «працівників правопорядку». Після року окупації району на вірність присягали вже «перевірені» поліцейські, які до того часу неодноразово залучались до пограбувань, конвою та кривавого терору.

Вже неодноразово «Україна-Центр» публікувала на своїх сторінках спомини свідків страшних кривавих подій лютого 1942 року в селі Хащувате Гайворонського району. Але щоразу, вивчаючи архівні матеріали кримінальних справ на поліцейських, які за наказом окупаційної влади здійснювали так звану «чистку», знаходяться нові свідчення, від яких відчуваєш холод по спині.

На сьогодні вже майже не залишилось очевидців нацистської окупації, які могли б розповісти про ті страшні події. Та й не всі могли це на власні очі бачити – чули від односельців. А хто бачив – усе життя прагнув забути той жах та не згадувати навіть прізвища своїх знайомих або сусідів, які в одну мить перетворилися на зрадників та катів.

«О 8 годині ранку до мене на квартиру прибіг Лохманюк Костянтин з рушницею, весь в крові, тобто вся шинель була в крові, сам був в нетверезому стані. Почав стукати рушницею і вимагати у мене горілки. Я відповіла, що горілки не маю. Тоді він почав лаятися і говорити: “Ти знаєш, де я був? Я був в Хащуватому, розстрілював жидів і комуністів. І таких як у тебе… Комуніст! – вказавши на мого сина, якому було за віком один рік і вісім місяців, – Я живцем чоловік п’ятдесят кинув до ями і розстріляв”. (З показань свідка Ковбасюк Феодосії Василівни, 1946 року. Архівна справа на Лохманюка Костянтина Олексійовича № 14276, стор. 28).

«Стосуючись подробиць розстрілу він розповідав, що кого розстрілювали, а кого просто брали за ноги і кидали до ями. На дітей, говорив, було шкода кулі витрачати. …так я брав їх за ноги, бив об своє коліно, а потім кидав до ями». (З показань свідка Осипчук Галини Нестерівни, в 1946 році. Архівна справа на Лохманюка Костянтина Олексійовича № 14276, арк. 34).

Клімкін Іван Пилипович, 1920 р.н., уродженець і житель с. Хащувате Гайворонського р-ну Одеської області, без спеціальності, працівник колгоспу «Прогрес». Під час окупації працював поліцейським, дата арешту 28.03.1944 року. Відповідно до вироку Військового трибуналу військ НКВС Одеської області від 27-31 липня 1944 року, засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. Військовою колегією Верховного суду СРСР від 14 листопада 1944 р. вирок змінений на висилку на каторжні роботи строком на 20 років.

Клімкін добровільно служив поліцейським з вересня 1941 по квітень 1942 року. Спільно з працівниками гестапо та жандармерії брав активну участь в масових розстрілах єврейського населення села Хащувате. Впродовж усього дня знаходився на місці розстрілу, відтягував трупи розстріляних євреїв убік з місця розстрілу. Особисто сам кинув живу дитину в рів, в який звалювалися трупи розстріляних.

« … мені розповідав сам Клімкін про те, що він розстріляв одну єврейську дівчину по прізвищу Коц Танька. Під час розстрілу ця дівчина встала на коліна з розплетеним волоссям і сказала: «До побачення, Ваня» – назвавши так Клімкіна, після чого він її розстріляв» (З показань свідка Лазавенко Федора Пилиповича, 1944 рік. Архівна справа № 10337, том 1, арк. 158).

 

«…звільнившись з-під трупів, я встала»

«16 лютого 1942 року о 7 ранку до нас в квартиру прийшло 5 поліцейських, 3 були у дворі, а двоє увійшли до будинку. Прізвища я не знаю, але поліцейські були не наші. Коли вони увійшли, молодші брати ще спали, не дивлячись на те, що ці звірі в квартирі підняли галас, відкрили стрілянину в стіну, щоб ми швидше одягалися і йшли. Кричали: “Це вам не радянська влада, щоб ви господарювали”. Від галасу і стрілянини прокинулися молодші брати, і напівроздягнені ми всі вийшли взимку на вулицю – я, старша сестра, два молодші брати, мати, дідусь і бабуся. Нас повели до клубу, куди зганяли всіх євреїв. Коли ми прийшли в клуб, то там було тісно, і ми ледве стали. У приміщенні творилося щось незвичайне – плач жінок, дітей, чоловіків, окремі люди непритомніють, маленькі діти повзають, шукаючи своїх рідних. На плач дітей поліцейські з п’яними очима влаштовували стрілянину в середині приміщення, де ми всі знаходилися, наказуючи матерям: “Скажіть, щоб замовкли ваші жиденята”.

Ексгумація місця розстрілу в с.Хащувате Гайворонського району 16 лютого 1942 року. В одній ямі знаходиться близько 150 трупів. (Оперативне фото 1944р., архівна справа № 10337.) Всього налічується 6 таких ям (архівна справа № 13493).

Після цього почали виводити на розстріл. Спочатку відібрали чоловіків, потім хлопчиків відвели, після матерів з немовлятами і людей похилого віку відводили партіями, чоловік по 20.

Коли вели дітей на розстріл, то тих, що не могли самостійно ходити, садили на сані та везли, а які пересувалися самі, то бігли за санями. Дурні, безневинні діти, не розуміючи, бігли за санями і кидали один в одного сніжками, а з боків йшли вбивці, озброєні автоматами, супроводжуючи цих життєрадісних дітей на розстріл.

З моєї сім’ї спочатку відвели на розстріл дідуся, потім молодшого братика, потім маму, а потім мене. За мною розстріляли бабусю, старшу сестру і братика. Перед розстрілом нас всіх роздягали до спідньої білизни, при цьому сильно били батогом, на кінці якого була прикріплена свинцева гайка. Я, щоб уникнути побоїв батогом, швидше зняла з себе весь одяг і пішла на розстріл. Коли я встала на коліна разом зі всіма, після першого пострілу зігнулася і застигла в такому положенні. Після цього до мене підійшов поліцейський і очевидно думаючи, що я мертва, зіштовхнув мене в рів. Впала я прямо на трупи. Після мене розстріляли ще партії три євреїв. Так я пролежала на трупах години дві. Дочекавшись кінця розстрілу і коли підуть поліцейські, звільнившись з-під трупів, я встала. Дивлюся, поряд зі мною лежить сестра і сильно хрипить, а поруч братик, поранений в голову.

Я пішла в хатину до жителя Р. Сидора, але він мене не пустив, навіть собаку нацькував. Я роздягнена, босоніж по снігу пішла до іншого сусіда Дзями Терентія, він мене пустив, змив з мене кров і мізки від інших трупів і залишив у себе, де я ховалася від поліції близько тижня. Від нього мене передали іншому місцевому жителю, у якого жила перекладачка. Переночувала у нього добу і пішла в Сальково, де цілий тиждень поневірялася, а потім мене побачив один знайомий нашої сім’ї Заліпський Вітя, який упізнав мене і відвів до своєї тітки Левицької Валентини, у якої мене поселили, удочерили, дали мені прізвище та ім’я Левицька Віра. У них я прожила понад 2 роки». (З показань свідка Ташлицької Ріви Хемейлівни, 1944 рік. Архівна справа № 10337, том 1, арк. 238-240).

З показань свідка: «Після першого дня розстрілу, вже пізно, годин в десять вечора до нас в хату хтось постукав. Я в цей час був в хаті і топив піч. Я запитав, хто стукає, на що вона мені відповіла, що прийшла єврейська дитина. Я велів зараз же відчинити двері. До нас увійшла Ріва, дівчинка років 13-ти. Вигляд у неї був жахливий. Це дитя було все в крові і людських мізках, не дивлячись на мороз, одягнена в одну сорочку. Від холоду її трясло.

Я закрив зараз же двері. Швидко нагрів води, вимив цю дівчинку, одягнув і поклав на піч.

Наступного дня я пішов до свого знайомого єврея Школьника, який був на той час хорошим кравцем (дочку його Лізу розстріляли), щоб порадив, як бути далі і що робити з дівчинкою. Коли я про це почав говорити з Школьником, він мені сказав, що його дочка Ліза теж вибралася поранена в ніч з-під трупів і ховалася десь в Сальково. Мені Школьник сказав: “Я пораджуся з комендантом, попрошу заховати Лізу, а потім поговорю за вашу дівчинку”. Я йому сказав, щоб про дівчинку, яка ховається у мене, він нічого не говорив.

Прожила після цього у мене Ріва більше тижня, потім дивлюся, ведуть Школьника, абсолютно роздягненого, з дочкою Лізою на розстріл. Про те, що у мене жила Ріва, ніхто з жителів містечка не знав. Після розстрілу Школьника пройшло з тиждень. Я домовився з однією людиною, щоб його дружина на ім’я Галя (перекладачка) переправила цю дівчинку до Сальково на румунську сторону. В назначений день ми це і зробили. Зараз цій Ріві вже близько 16 років, вона жвава і здорова і при звільненні містечка була у мене.

Коли Ріва жила у моєму будинку, я її запитав, як їй вдалося вилізти з ями трупів, то остання розповіла, що коли її, двох молодших братів, матір і тітку поставили на коліна, вона від першого звуку пострілу впала в рів абсолютно не зачеплена кулею, і на неї впало тіло матері, тітки і братів. Таким чином, прикрили її трупами. Лежачи в повній свідомості під трупами своїх близьких рідних, Ріва чекала, коли закінчиться стрілянина і стемніє. Після, коли кати пішли в село, дівчинка вся в крові і мізках розстріляних євреїв насилу вибралася з рук смерті на волю. Коли вона відчула повітря, то побачила, що хтось стояв і розмовляв біля трупів. Щоб не бути викритою, вона зачекала, поки ці люди розійдуться, а потім прийшла до мене додому». (З показань свідка Дзями Терентія Захаровича, 1944 рік. Архівна справа № 10337, том 1, арк. 236-237).

Андрієвський Карпо Андрійович, 1895 р.н., уродженець с. Глинське Калинівського р-ну Вінницької області, житель м.Гайворон Одеської області, робітник-токар в колгоспі. Під час окупації працював поліцейським, дата арешту 28.03.1944 року. Відповідно до вироку Військового трибуналу військ НКВС Одеської області від 27-31 липня 1944 р., засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. Військовою колегією Верховного суду СРСР від 14 листопада 1944 р. вирок змінений на висилку на каторжні роботи строком на 20 років.

Андрієвський прийняв присягу на вірність німецькій владі, служив поліцейським в Гайворонській районній поліції з січня по кінець лютого 1942 року, пізніше працював сторожем райуправи в Гайвороні. Спільно з працівниками гестапо та жандармерії брав найактивнішу участь у масових розстрілах населення в Хащуватому. Був озброєний рушницею й конвоював людей до місця розстрілу. Охороняв приміщення клубу, в якому утримувались приречені. Після розстрілу в заявах, які він подавав на ім’я гебітскомісара, гордився своєю активною участю в цій кривавій справі. На очах у всіх у таборі розстріляв мешканку містечка Крисаченко.

З протоколу відкритого судового засідання, яке проходило з 28 по 31 липня 1944 року в приміщенні Гайворонського клубу, відомо, що після виступів свідків військовий прокурор військ НКВС Одеської області майор юстиції Князєв оголосив обвинувачення підсудним Белоченку, Бложку, Голякову, Лукащуку, Паламарчуку, Свириду, Чернієнку, Багрію, Баланді, Вовку, Мельнику, Лохманюку, Клімкіну, Білоусу, Притуляку, Люльці, Андрієвському та Гавурському.

Останнім словом всіх 18-ти підсудних було прохання відправити їх на фронт на передову. Один лише Андрієвський попросив пом’якшити йому міру покарання.

Після цього прокурор Князєв зачитав клопотання про відновлення судового слідства з причини явки на судове засідання свідка Ташлицької.

Адвокати підтримали клопотання прокурора.

Під час допиту свідка Віра (Ріва) Ташлицька розповідає про всі обставини розстрілу та про свій порятунок: «…Коли мене привели до місця розстрілу, я бачила Клімкіна, який роздягав людей перед розстрілом, а Андрієвський стояв з рушницею і розстрілював. Я дуже була розхвильована та хто ще був присутній з підсудних, не пам’ятаю».

На питання Військового трибуналу Клімкін і Андрієвський показання свідка не підтвердили.

Після цього прокурор ще раз оголосив вирок до розстрілу і знову дав можливість сказати останнє слово. На цей раз Андрієвський повідомив: «Я хворий на туберкульоз, здоров’ям слабий. Прошу врахувати це і пом’якшити міру покарання».

У 1961 році Ріва, яка проживала у Нижньому Тагілі Свердловської області, випадково впізнала в магазині ще одного з карателів, якому вдалося уникнути покарання.

Це був Дорошев Михайло Олексійович, 1914 року народження, уродженець с. Кінель-Черкаси того ж району Куйбишевської області.

Затримали Дорошева 11 червня 1961 року за місцем проживання у с. Кінель-Черкаси.

Під час перших допитів затриманий слізно розповідав про свої поранення під час розгрому військ під Балтою Одеської області та табір військовополонених. Як звільнився з табору, збрехавши, що українець, та з пораненою ногою добрався до Гайворона, де й залишився. Вступивши до Гайворонської поліції, з кінця 1941-го по 12 березня 1944 року нібито працював рядовим поліцейським, охороняючи рай­управу, а згодом шофером в жандармерії. Тобто просто охороняв та возив. Запевняв, що участі в розстрілах не брав.

Після відступу гітлерівських військ втік разом із німцями до Румунії, де дочекався радянських військ та був повторно мобілізований. Знову був поранений. Брав участь у боях в Австрії. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу у Великій вітчизняній війні 1941-1945 рр.» та іншими державними нагородами.

Дорошев сподівався, що через 17 років ніхто не згадає подробиць його темної сторінки життя. Але свідчення 81-го свідка злочинів Дорошева вмить розвіяли перед слідством розповіді «героя – інваліда війни».

Будучи поліцейським, до останнього дня окупації району Дорошев брав участь у побитті та розстрілах мирних громадян, постійно виїжджав на арешти партизан до сусідніх районів. Особисто конвоював та розстрілював євреїв у Хащуватому та Гайвороні, брав участь у страті на привокзальній площі гайворончанина Короля Ф.В.

Вироком Військового трибуналу Київського воєнного округу від 1 лютого 1962 року засуджений до смертної кари – розстрілу. Відкритий суд проходив у залі клубу залізничників ім.Воровського.

У 1943 році в різні періоди окупанти продовжували в районі так звану «чистку». Розстрілювали місцевих євреїв невеликими групами. Після розстрілу євреїв в Хащуватому через півтора місяці в поліцію надійшла заява старости Таужнянської сільради про те, що в селі проживає 8 єврейських родин. Група гайворонських поліцейських одразу вирушила в Таужне. Вночі 16 осіб були розстріляні за селом.

З показань завгоспу Гайворонської поліції Йосипа Гавурського: «…після розстрілу Паскальний Іван (поліцейський) хвалився, що він з села Таужне привіз годинник, вилучений у розстріляного єврея. Після цього випадку в селі Берестяги було розстріляно 4 сім’ї.

13 лютого Гирман наказав мені запрягати коней. Четверо поліцейських поїхали в село Гайворон. Після прибуття поліцейський Вовк Леонід наодинці мені розповів, що в селі Гайвороні вони розстрілювали єврейських дітей і що він відмовився виконувати цей наказ, за що Гирман обіцяв його посадити. А один із поліцейських мені розповів, що Вовк одну єврейську дитину сховав та не дав розстріляти, а двох таки розстріляли». (З показань арештованого Гавурського Йосипа Зіновийовича, 1944 рік. Архівна справа № 10337, том 2, стор. 269). Усе це відбулося на полі за селом. Дітей скинули до попередньо підготовленої ями.

З показань свідка Андрія Дзюбинського, мешканця села Гайворона, розстріляли двох дітей громадянки Ксенії Танасійчук віком 10 та півтора роки. Третю дитину – дівчинку – Ксенія встигла сховати, а згодом відвезла до сусіднього села Ставки Бершадського району Вінницької області. (Архівна справа № 12554 Пасхального Івана Васильовича, том 1).

 

Ініціатива НЕ карається

Лісіцин Степан Сергійович, 1917 року народження, уродженець с.Погорєловка Корочанського району Курської області. Заарештований 14 жовтня 1945 року підрозділом «Смерш» 3-ї Гвардійської дивізії. Вироком військового трибуналу Одеського воєнного округу від 25-26 червня 1946 року засуджений до вищої міри покарання.

При відступі радянських військ у серпні 1941 року Лісіцин з групою бійців був залишений у тилу ворога з метою виконання спеціального завдання. Не виконавши його, Лісіцин восени того ж року був затриманий в Гайвороні нацистами та відправлений до табору військовополонених. Але дуже скоро був звільнений та зарахований одразу на посаду помічника начальника окружної поліції Гайворона. Згодом очолював поліцію Грушківського району. Крім того, був очільником окружних курсів підготовки кадрів для німецької поліції Гайворонського округу.

У березні 1944 року втік разом із німцями до Румунії, після чого служив добровольцем німецької армії.

У своїх показаннях Лісіцин розповів, що перші розстріли євреїв в Гайвороні розпочались з серпня 1941 року. «За вказівкою начальника поліції Комарницького в Гайвороні було зібрано близько 35 осіб євреїв для розстрілу. Люди були зібрані в поліції під приводом реєстрації. Під вечір всі вони були доставлені до річки Буг, де неподалік водокачки знаходився протитанковий рів, виритий паралельно берегу річки, біля якого їх і розстріляли. До місця розстрілу я разом із Комарницьким виїжджали на підводі. Кучером поліції на той час був один із мешканців села Таужне, прізвище не пам’ятаю… Під час розстрілу євреїв Комарницький наказав кучеру теж приймати участь, але він відмовився. Тоді я, за згодою Комарницького, дав наказ поліцейському Гавурському розстріляти кучера, що той і зробив…

… так як місце розстрілу знаходилось на березі ріки, то деякі приречені на смерть в процесі розстрілу кидалися до води з метою переплисти на протилежний берег, але кулі діставали їх у воді. Трупи розстріляних були зариті в протитанковому рові».

За свідченнями мешканки Гайворона, яка працювала секретаркою райполіції, перша партія євреїв була зібрана без розпорядження німецького керівництва. Після зібрання євреїв до поліції начальник жандармерії наказав усіх відпустити, але Лісіцин разом з іншими поліцейськими все-таки стратили євреїв.

Наступного дня, дізнавшись про самоуправство та перевищення влади Лісіцина, жандармерія заарештувала його разом з помічниками та направила до Первомайська в гестапо. Через кілька днів після допиту про самовільний розстріл єврейського населення гестапівці звільнили поліцейських Гайворона та повернули на посади.

Розстріли продовжувались.

 

Мухів Яр

Через декілька днів після розстрілу на березі Бугу керівництвом поліції був підготовлений список євреїв Гайворона у кількості 10-ти осіб. За цим списком поліцейським потрібно було зібрати євреїв нібито для реєстрації та видачі перепусток. Наступного дня всіх зібраних відвезли на дрезині за Гайворон, в сторону села Хащувате, приблизно в 5 кілометрах від міста. (Серед місцевих жителів це місце називали Муховим Яром. Знаходиться біля вузькоколійки в урочищі Мухово біля села Тополі Гайворонського району. – Авт.).

Ще через день, 2 вересня, до райполіції за списками було зібрано близько 30-ти гайворонських євреїв, серед яких були жінки та діти. Чоловіків та жінок розділили по окремих камерах, після чого всіх чоловіків (семеро) о 12 годині дня розстріляли в підвалі поліції та вивезли до гайворонського кладовища.

За окремою вказівкою решту затриманих вивезли о півночі на дрезині до Мухового Яру та розстріляли.

З показань Лісіцина: «Пам’ятаю, в ту ніч поліцейський Хоменко намагався зґвалтувати жінку на ім’я Неля, яка була заарештована та доставлена в поліцію разом із іншими жінками. Діло було в подвір’ї поліції. Так як Неля чинила опір, то Хоменко двічі вистрелив в неї. Будучи пораненою, Неля дісталася до приміщення жандармерії та розповіла про випадок». (Архівна справа № 12329, том 1, арк.29. )

 

Піщаний кар’єр

З показань свідка Івана Сорокопуда відомо про ще один факт розстрілу євреїв міста Гайворон. «Наприкінці вересня або на початку жовтня 1941 року після розстрілів в Муховому Яру та часткової висилки євреїв з Гайворона по вказівці німецької жандармерії поліція провела чергові арешти всіх євреїв, що залишились у місті. Дорослих, дітей та літніх людей, протримавши під арештом день-два, розстріляли у піщаному кар’єрі Гайворона».

«Весною 1942 року, дати точно не пам’ятаю, я годин у 10-11 ранку знаходилась на своєму городі. Я глянула на дорогу та побачила, як з Гайворона до піщаного кар’єру, розташованого від мого городу метрів 40-50, їхала підвода з конюхом на ім’я Василь. Крім нього на підводі сиділа єврейська сім’я – Кучерява Циля, її син 17 років та донька 15-16 років. За підводою слідом йшли троє поліцейських – Дорошев, Чехудар та Діденко. Всі вони були одягнені в поліцейську форму та несли в руках гвинтівки. А слідом за підводою на бричці їхали двоє німецьких жандармів. … Піщаний кар’єр представляв собою рівну площину, на котрій багато піску. Його населення брало для своїх господарських потреб. Я бачила, як поліцейські наказали сім’ї злізти та підійти до ями, яка була там десь вирита. Саму яму мені не було видно, але їх розмову я чула.

Кучерявій з дітьми наказали роздягтися до натільної білизни. Кучерява, напевно, зрозуміла, що буде відбуватись, і почала кричати, плакати і просити поліцейських, щоб вони розстріляли спочатку її дітей, а потім її…

Я особисто бачила, як спочатку її сина, потім доньку, а після її поліцейські ставили лицем до ями, а потім з гвинтівки стріляли їм або в спину, або в потилицю. …бачила, як Дорошев особисто розстрілював». (З показань свідка Железняк Єфросинії Петрівни, 1961 рік. Архівна справа № 13493, том 1, арк.263-265.)

В останній день окупації, 11 березня 1944 року, поліцейські вирішили розправитись у піщаному кар’єрі із затриманими партизанами. Через місто до місця страти гнали пішою колоною понад 40 осіб. Зі слів місцевих мешканців, партизани були напівроздягнуті та побиті. Усіх їх розстріляли.

Одразу після звільнення Гайворона всі трупи розстріляних партизан та євреїв були перепоховані до братської могили.

 

Від автора. Ідея дослідження архівних кримінальних справ на колаборантів, які брали безпосередню участь у масових розстрілах на території нашої області, прийшла саме після дослідження подій у Хащуватому.

У скорботні дні пам’яті розстрілу євреїв в селі з живописними краєвидами в минулому році архів обласного управління СБУ передав музею Хащуватської школи копії деяких документів про ті страшні події. В одній із кримінальних справ було знайдено унікальну світлину – фото 1944 року Ріви Ташлицької. Це фото було зроблене слідчими КДБ, які проводили розслідування масових розстрілів. Ріва була на той час головним свідком.

Копію світлини було направлено родичам Ріви, яка досі проживає в Сполучених Штатах Америки. Наразі онук Ріви Ташлицької, Дмитро, збирає інформацію про село в роки окупації та розстріл євреїв у Хащуватому для написання сценарію кінострічки про долю своєї бабусі та Голокост в Україні.

Ріва Ташлицька. Дівчинка, яка врятувалася під час розстрілів 16 лютого 1942 року в с.Хащувате Гайворонського району (фото 1944 р.,
архівна справа №10337).

Роботу над проектом «Криваві шляхи зради. Кіровоградщина» ми продовжуємо. Інформація для публікацій використовується виключно з архівних матеріалів Управління СБУ в Кіровоградській області.

За матеріалами архіву УСБУ в Кіровоградській області.

Марина Яковенко – спеціально для «України-Центр».