Віталій Кривенко. Історія в теперішньому часі

13:19
1158
views

Закінчення. Початок в №№ 15, 16., 17.

 

Ми завершуємо публікації спогадів Віталія Кривенка про його життя.

***

В нашій майстерні побувала переважна більшість відомих кіровоградських художників. Часто навідувався Володимир Олександрович Федоров. Він тоді переживав непростий час свого життя. Не знаю з яких причин. Можливо, творчий спад, якась туга та невдоволення примушували його «якшатись» з пияками та разом з ними заглядати в чарку. Можливо, були особисті причини. У холодну пору року він часто розташовувався у нас в майстерні. За його проханням ми допомагали йому грішми, хоча розуміли, що витратить він їх не на мистецтво.

Я переконаний, що Федоров – видатний художник Кіровоградщини. У дитинстві та в юності мав неабиякі здібності до музики. Навіть був період, коли він стояв перед вибором: музика чи живопис. Обрав шлях художника. Його роботи завжди приваблювали живописною довершеністю. Він залишив по собі достойний спадок. Психологічний надрив Володимира Олександровича згодом минув, і він ще багато років плідно творчо працював.

На початку 1964 року з якихось причин нашу виробничу дільницю перепідпорядкували херсонському виробничо-рекламному комбінату. Це підприємство очолював молодий, енергійний Гомберг. Він часто навідувався в Кіровоград. Втручався, радив, забороняв. Це не дуже подобалося нашому керівнику, але робочий процес продовжувався.

Всі ескізи ми з Полонським після погодження з замовником представляли на затвердження в управління головного архітектора. Спочатку уважно та прискіпливо з нами розбирався начальник технічного бюро управління Віктор Андрійович Безухий. Людина принципова та дисциплінована. На останньому етапі підключалась Лідія Федорівна Крейтор. Ескізи ми виконували старанно, практично, дуже рідко мали суттєві зауваження.

***

Час йшов, і 1964 року було прийнято рішення подавати документи для вступу в училище. Ми розіслали запити в декілька учбових закладів України – в Одесу, Дніпропетровськ, Луганськ. Залишився один вільний конверт, і ми, жартуючи, відправили останній лист в Росію, Іваново, «місто наречених». Коли ж ми отримали відповіді на запити та порівняли їх, по ряду показників нам видалося найбільш пріоритетним саме іванівське училище.

Училище мало історичні традиції, з його стін вийшло немало іменитих художників. Воно зустріло нас солідним конкурсом: сім претендентів на місце. Ми впевнено склали іспити з малюнку, живопису, композиції. Не знаю причин, але мої відповіді на екзаменах з історії та російської літератури не сподобались екзаменаторам. Вірогідно, я виклав історичні події під іншим кутом, ніж від мене очікували, та, як результат, отримав низьку оцінку та за загальним підрахунком опинився в списку невдах. Фелікс Полонський набрав необхідний прохідний бал і був зарахований в училище.

Не з радісним настроєм повертаючись додому, я дивився у вікно вагону, за яким пропливали незвичні для мене дерев’яні будиночки з вітіюватим різьбленням на фасадах, лісові масиви змінювалися просторими луками. В мене не було відчуття депресії та розгубленості, натомість була впевненість, що я за рік повернусь і буду вчитись.

В Кіровограді деякий час працював на попередньому місці роботи. Замість Фелікса Полонського на роботу влаштувався Володимир Волохов, який щойно закінчив дніпропетровське художнє училище. Я вирішив менше уваги приділяти заробітку, а більше зосередитись на загальній підготовці до вступу в училище наступного року.

***

В цей час управління головного архітектора міста за підтримки міськвиконкому продовжувало роботу по систематизації роботи з благоустрою міста. Назріло питання створення та налагодження роботи архітектурно-художньої ради. Мене запросила Лідія Федорівна Крейтор та запропонувала перейти працювати в управління головного архітектора та взяти на себе підготовку нагальних питань для розгляду художньою радою. Також в мої обов’язки мала входити організація контролю за якістю зовнішньої реклами та благоустрою. Я погодився.

Члени архітектурно-художньої ради отримали відповідні посвідчення та мали право надавати рекомендації щодо робіт з благоустрою або інформувати служби міськвиконкому про порушення проекту. Результати виявилися настільки ефективними, що засідання ради перетворилися на серйозні обговорення проблемних питань забудови міста в присутності перших керівних осіб міськвиконкому, міськкому партії та представників обласних структур. Рекомендації ради з питань благоустрою та забудови міста стали основою при прийнятті рішень міською владою.

Звісно, крім організаційної роботи, мені часто доводилося опрацьовувати ескізні пропозиції власноруч. Разом зі мною тоді в технічному бюро управління працювали Григорій Щербина, Вадим Дементьєв, Олександр Бєліченко, Галина Шоріна, Володимир Шеремет. Очолював бюро Віктор Безухий. Архітектурно-будівельний контроль по місту здійснював Олександр Григорович Удовіченко. Він пройшов всю війну, командував саперним підрозділом, під шквальним обстрілом наводив мости і переправи. Користувався беззаперечним авторитетом серед будівельників міста, встигав за день побувати на більшості об’єктів будівництва. Його зауваження виправлялись терміново.

Робота в управлінні була напружена, атмосфера – доброзичлива, творча, ділова. Лідія Федорівна за жодних обставин не підвищувала голос, але спокійно, з посмішкою могла налагодити колектив на роботу. Встигали все: проводити прийоми громадян-забудовників, керівників підприємств і організацій, виходити на обстеження об’єктів, готувати матеріали для розгляду на засіданнях міськвиконкому.

***

Майже рік роботи в управлінні, спілкування з цікавими людьми творчого середовища додали мені життєвого досвіду, дозволили споглянути більш широко на проблеми життя міста. Весь цей час я не зупиняв підготовку до вступу в училище. Малюнок, живопис, загальноосвітня підготовка, на мій погляд, вже були на належному рівні. Але не відпускали враження від минулорічних екзаменів.

Аналізуючи ситуацію, я дійшов висновку, що мій торішні провал мав пояснення. Тоді одночасно з нами подали документи четверо донеччан, а четверо жителів Донецька вже навчалися. Вимальовувалася така собі «діаспора» українців. При обмеженій кількості місць та значному конкурсі, мабуть, керівництво училища вимушене було регулювати кількість вступаючих з інших республік.

Я був настільки в цьому переконаний, що, приїхавши в Іваново, перед екзаменами напросився на прийом до директора училища. Віктор Олексійович Орлов, який рік тому змінив на посаді попередника, був сучасною, прогресивною людиною. До приходу на педагогічну роботу працював головним художником потужного видавництва. Художник-графік з великим досвідом.

Мабуть, не часто абітурієнт розпочинає з бажання зустрітися з директором, тому мені погодили прийом. Перед директором на столі вже лежали мої документи та надіслані раніше малюнки. Я відверто висловив свої сумніви щодо рівноправності вступників з інших республік, зокрема, з України. Він, звісно, запевнив мене в неможливості будь-якої дискримінації за національністю або місцем проживання. А що інше він міг сказати?

Далі я почув здивування, що з таким рівнем спеціальної підготовки, середньою освітою, попереднім місцем роботи я вступаю в художнє училище, а не в інститут на архітектурний факультет. Але ж я мріяв стати художником, довго йшов і готувався до цього. Відмінно склав іспити і восени 1965 року розпочав навчання в училищі.

***

Час мого навчання припав на період будівництва нового навчального корпусу училища. Починали вчитися в погано освітлених старих приміщеннях, а закінчували в нових світлих майстернях. Училище мало гуртожиток, але на значній відстані від місця навчання. Фелікс Полонський вже рік проживав разом з двома донеччанами в приватному секторі неподалік училища. Так співпало, що на час мого вступу один хлопець був відрахований, тому я поселився замість нього.

Невелика дерев’яна прибудова до хазяйського будинку мала окремий вхід, плиту для обігріву, в кутку стояв умивальник, інші зручності у дворі. Характерно, що група старих рублених будівель якимось чином збереглася серед багатоповерхової забудови на відстані десяти хвилин ходу від головного міського проспекту імені Леніна, на якому було розташоване училище. Цей острівець старого Іваново-Вознесенська з дерев’яною архітектурою, присадибними ділянками, огородженими жердинами, раніше називався «ями». Мабуть, через складний рельєф місцевості.

Завдяки такому рельєфу будівельники довгий час обходили цю ділянку. Вулиця, що вела від нашого будинку до проспекту Леніна, чомусь називалася Велика Комсомольська, що настільки дисонувало з навколишньою забудовою, що викликало здивування та іронію. Ось цією вулицею кожного ранку Фелікс Полонський, Валерій Горшков з Донецька та я направлялись на заняття в училище. Дорогою ми заходили в їдальню, і після скромного сніданку продовжували шлях на навчання.

Заняття розпочинались з восьмої або дев’ятої години, в залежності від пори року, та продовжувались до сімнадцятої. Перерва сорок хвилин – на обід. В першій половині дня, як правило, проходили заняття із спеціальних дисциплін (малюнок, живопис, композиція), після обіду – загальноосвітні. Іноді було навпаки. Це регулювалося зайнятістю кімнат-майстерень.

Їдальні в училищі не було, тому обідали в найближчих закладах іванівського общепиту. Ввечері на шляху додому купували буханець хліба, недорогої ковбаси, заварювали багато чаю й починали вечірню трапезу. Періодично з дому приходили посилки з українським салом. Тоді наші вечері ставали більш змістовними.

Стипендія становила 20 рублів на місяць. Вартість проживання обходилася по 10 рублів з кожного. Фарби, пензлі, олівці та інші атрибути професії – за власний рахунок. Так що кожний витрачав, окрім стипендії, додаткові кошти. Хто – зароблені раніше, хто користувався допомогою сім’ї.

В місті діяла потужна обласна організація спілки художників. Кількість митців складала близько сотні осіб. В різних виставкових залах міста регулярно проводились міські, обласні та персональні виставки. Не обходили Іваново стороною передвижні зональні та республіканські виставки. В декількох годинах їзди залізницею була Москва, тому ми регулярно відвідували виставки в Манежі. Ще тоді ми побачили в оригіналі творчість найсучасніших на той час художників. Там ми познайомилися з творчістю нашого земляка Оссовського та його соратників – художників «суворого стилю» Коржева, Іванова…

 

На жаль, на цьому автобіографічні спогади Віталія Єфремовича закінчилися. Вірніше, вони не були дописані. Але серед рукописних текстів є ще багато цінного, що заслуговує на нашу увагу. Це думки, роздуми, твердження, нотатки. Деякі тексти мають заголовки. До вашої уваги кілька з них.

Квадратні метри естетики

Погану книгу можна не читати, від бездарної картини відвернутися, з поганого концерту піти, щоб не слухати нудну музику. Архітектура ж – те мистецтво, яке впливає на людей постійно, незалежно від їхнього бажання.

В давні часи говорили: ми створюємо міста, а потім міста створюють нас. В радянські часи вся країна була в захваті від московських Черемушок та їхніх дублікатів в інших містах. Це не оминуло й Кіровоград. Виконуючи програму масового забезпечення житлом та розраховуючи, що панельні та блочні будинки будуть слугувати 100-120 років, тоді ніхто не замислювався, що морально вони застаріють вже через 10-30 років.

Годі говорити про зовнішній вигляд цих будинків. Вони не задовольняють мешканців за планувально-функціональними параметрами. Найголовніше, вони побудовані неякісно. Зараз ці будинки перетворились на похмурі «трущоби» без належного благоустрою, освітлення, сучасних комунальних послуг.

Естетика будівництва не може вимірюватися тільки квадратними метрами побудованого абияк житла, зданого в експлуатацію у визначений керівництвом термін. Архітектура, як будь-яке громадське явище, є не тільки відповідачем, а й позивачем. Вона – відображення епохи, її духовної суті та матеріальних можливостей, моральних якостей можновладців та терпіння громадян.

Особливо це проявилось в наш час. Безсистемна забудова міст, ігнорування досвіду та правил забудови, бажання негайного прибутку від вкладених коштів спонукає сучасних «забудовників», як правило, шукати сумнівні шляхи на всіх етапах будівництва – від отримання земельного наділу, проектування, дотримання будівельних та санітарних норм до здачі в експлуатацію. Тому й зникають парки і сквери, зносяться, а не реставруються пам’ятки архітектури, на тротуарах виростають торгові павільйони, базари розростаються до неймовірних розмірів.

Сучасні будівлі, порівняно з історичною архітектурою, мають вигляд тимчасових картонних споруд. Швидко монтується коробка, і на неї навішується декор. Таке декорування фасадів замінює саму суть справжньої архітектури. І такого проектування потребує сучасний замовник.

Академік архітектури Іван Жолтовський говорив: «Важливий талант архітектора, але важливіший талант замовника».

 

Творча особистість (взагалі)

Найважчим випробуванням для творчої особистості є вміння адекватно сприйняти успіх іншого. Це в значній мірі й визначає рівень творчого потенціалу – талановита людина це сприймає спокійно.

Практично неможливо знайти серед спільноти, яка вважає себе творчою, особистість, яка б не вірила в свій творчий потенціал, який, як правило, дещо завищений. Тим більше, коли проходять роки, а все ще нічого вагомого не вдається зробити. А поряд зовсім молодий отримує замовлення, перемагає в конкурсах, має десяток-другий завершених робіт, отримує визнання…

Талант не можна придбати, повчившись в інституті. Під час навчання можна отримати професійні навички, освоїти прийоми, вивчити технологію, осягнути ремесло. Сприймати ж навколишнє по-особливому, пропускати через себе та видавати або створювати щось неповторне, те, що називається художнім образом, неординарною задумкою, – це вже, як кажуть, від Бога. І воно у людини або є, або його нема…

 

Ми ще неодноразово будемо цитувати Віталія Єфремовича. До того ж матимемо можливість познайомитися з Кривенком-художником. В музеї Осмьоркіна 21 травня о 15.00 відкриється виставка «По-перше, художник», де будуть представлені полотна Майстра, макети пам’ятників, автором яких він був, та фоторепортажі історії їх створення.