Кропивницький про себе

14:07
382
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Днями відбулася презентація книги кандидатки філологічних наук Оксани Гольник «В пошуках голосу Кропивницького». Це чергова книга з проєкту підтримки книговидання Міської ради Кропивницького, яку здійснило видавництво «Імекс-ЛТД».

Оскільки тема для міста актуальна, не дивно, що навколо неї виникла деяка напруженість серед науковців, які професійно займаються темою театру корифеїв. Очевидно, що вони чекали якихось відкриттів, наукового аналізу діяльності Марка Кропивницького, а тут нічого цього немає. Один з учасників проєкту й радник міського голови Євгенія Шустер зразу розставляє розділові знаки:

– Це книга для масового читача, якого треба пригорнути до Кропивницького, відкрити його. Це популярна література, заснована на автобіографії. Не наукова праця, наукові праці не будуть читати школярі та пересічні читачі.

На презентації про це дуже цікаво, захоплююче розповідали студенти й учителі. Задум програми книговидання – краєзнавча література, популярна література про наше місто, і це можливість молодим поетам, літературознавцям, науковцям себе проявити. Ця робота – новий зріз напрямку інформації про місто, про Кропивницького, спроба осмислити й подивитися на його постать по-новому.

День міста ось уже кілька років ми зустрічаємо новим виданням, краєзнавчим, культурологічним і так далі. Це і «Місто о п’яти іменах», це і «Поема про місто», інші, і ось вийшла «У пошуках голосу Кропивницького». Авторка шукала його голос і своє розуміння цього голосу – це головне в проєкті, і ми його будемо продовжувати.

Видання, як і майже все в «Імекс ЛТД» під керівництвом Тамари Саміляк вийшло солідне, з чудовою поліграфією та графікою, але нас найбільше цікавить зміст, бо що нового можна прочитати про Кропивницького, життя якого вже писане-переписане вздовж і поперек. Але авторка знайшла безпрограшний хід – акумулювати увагу читача на автобіографічніх роботах самого Марка Лукича. Це саме те, що можна читати й переглядати, ніби коштовності зі скриньки – завжди знаходиш щось нове, гарне, цікаве, яке хочеться бачити ще й ще. Цінність цих спогадів у тому, що вони надзвичайно фактажні та відверті, бо не кожен насмілиться написати правду про родину, про своїх рідних, навіть про рідну матір, яка була далеко не безгрішною, але це документ епохи. Це той рівень достовірності, який не піддається сумніву, той рівень, який відкривається не з першого разу, тому ніколи не буде зайвим.

Але друга частина книги – це вже інформація про останні роки життя, театральну діяльність, факти, про які науковці й театрали знають усе й давно, але які будуть цікаві саме пересічному читачеві, тим більше, що нові читачі будуть з’являтися завжди, в міру підростання кожного нового покоління.

Однак ні в самих спогадах Кропивницького, ні в коментарях, на жаль, немає чіткого посилання чи вказівки на те, чому ж саме Єлисаветград став колискою українського професійного театру, адже українські трупи, постановки й репертуар існували задовго до 1882 року. Оксана Гольник пояснила це так:

– І в Кременчуку було, і в Полтаві, і в Бобринці вони починали грати, тому це суто символічний факт – дата народження українського професійного театру, тому що це процес, розумієте? Мистецтво­знавці, літературознавці, театрали зводять цей процес до того, що, коли зібралися саме в Єлисаветграді Кропивницький, брати Тобілевичі, коли привезли сюди Марію Заньковецьку, вони підійшли до постанови «Наталки Полтавки» саме як професійні актори. Вони вже не були аматорами, вони розробили мізансцени, вони пропрацювали психологічні образи, тобто це була вистава абсолютно нової якості.

– Тобто ми можемо говорити, що, швидше за все, отут прозвучав якби новий рівень акторської чи виконавської майстерності для українського репертуару?

– Я мала на увазі, що Кропивницький націлював своїх акторів на створення на сцені українського реалістичного типу на противагу карикатурному типу, це є в спогадах Садовського, але є й у спогадах самого Кропивницького, де він пише про шлях у театрі й аналізує свою театральну діяльність. Він загалом говорить про театральне мистецтво. Він працював у різних трупах, де культивувався карикатурний образ персонажів. Коли він був у трупі Теофіли Романович на Західній Україні, його вражало те, що в п’єсах намагаються українців представити в водевільно-шаржовому вигляді. Наприклад, Наталку Полтавку грала одна актриса, зіркова на той час у Теофіли Романович, вона вважалася професійною акторкою, бо це було її єдиним заняттям, але вона вийшла в чобітках на тоненькому каблучку, у коротенькій спідничці, десь, мабуть, до коліна та, як написав Кропивницький, у фартушку, який був схожий на носовичок, але в діамантових сережках. Його шокувало те, як намагаються зробити українські п’єси за французьким водевільним стилем. Або взяти шаржовий образ Макогоненка у «Наталці Полтавці», коли наліплювали якісь незрозумілі носи, говорили ламаною українською мовою, суржикованою. Для нього це було маркування непрофесійності акторів, він бачив, що вони не продумують образи, вони не бачили глибини та психології своїх персонажів.

– Далекі від реалій?

– Так, тому я думаю, що дата 22 жовтня 1882 року, з якої, кажуть, народився український професійний театр, – це якраз пов’язано з професійною підготовкою до вистави «Наталка Полтавка» в Єлисаветграді. Хоча й Одеса на це претендує, до речі, сам Кропивницький писав, що якби свого часу не розпалася трупа в Кременчуці, то професійний театр був би в Кременчуці.

– Мені здалося, що основна цінність книжки в тому, що разом зібрані автобіографічні роботи, але в кінці їх мало.

– Це не моя інтерпретація життя Кропивницького, я просто виклала факти, які пов’язані з подальшою долею.

У мене було завдання спонукати читача до діалогу з самим Кропивницьким, і мені хотілося, щоб вони побачили його епоху й виклики, з якими він зустрічався, саме через призму його бачення. Тому я так щедро використала мемуаристику. Головне, щоб мемуаристика доповнила його біографію, бо в автобіографіях не все є. Головне було – створити такий об’ємний образ живого Кропивницького в своїй епосі, у своєму часові, щоб побачити, звідки в нього взялися здібності, які дозволили йому протистояти імперському натиску. Наприклад, в Одесі він потерпав від заздрості, його не сприймали як українського режисера, а в автобіографії цього немає, там лише сказано, що я працював в Одесі, зіграв скількись ролей.

Тому шукайте голос Кропивницького й почуєте багато нового, або й невідомого.