Маріуполь степовий

14:04
360
views

Шкода, але з нашої пам’яті безслідно зникають не лише люди з їхньою біографією, життям і подіями, але й населені пункти. Ось вони були, у них жили сотні людей, причому не один десяток років, а то й століть – і зараз від них нічого не залишилося. Про це подумалося, коли я вчергове поклав телефонну слухавку після спроби щось дізнатися про Маріуполь.

Ви теж здивовані? Так, саме так називається село колишнього Бобринецького, а нині Кропивницького району Кіровоградської області, і входить воно в Кетрисанівську територіальну громаду. Ми знаємо безліч подвійних назв, взяти хоча б місто Кропивницький і село Кропивницьке в нашій області, але це, як кажуть, новотвори, як і село Нью-Йорк в Донецькій області, а тут – давнє село Маріуполь, тезка славнозвісного портового міста на Азовському морі.

Ось і взявся я телефонувати посадовим особам Кетрисанівської громади, але вони нічого про це село сказати не могли, мовляв, воно практично зникло, зате дали телефон Світлани Дубчак, голови сільської ради Рощахівки, куди входить і Маріуполь. Але й вона не знала, звідки така назва села, яке сьогодні налічує кілька хат? Сказала лише, що до перейменування воно називалося Юрашеве, але село з такою ж назвою є і в Одеській області, тому інколи виникала плутанина, коли на День перемоги приїздили визволителі, але не цього села, а одеського, чи навпаки… Така наша історія – про те, що в Кетрисанівці зупинявся поет Пушкін міняти колеса в екіпажі, знають, а про чималеньке колись село Маріуполь – нічого. Але дещо про це село ми таки знайшли в Інтернеті, бо йому присвячена невелика стаття в Вікіпедії.

Отже, містечко Маріуполь було засноване ДО 1859 року, бо на той рік там у 31 дворовому господарстві вже мешкало 179 осіб (92 чоловічої та 87 жіночої статі). Демографічна ситуація змінилася в 1894 році, там налічувалося вже 39 домових господарств, в яких проживало 204 особи, з них 104 жіночої статі, решта – чоловічої. Згадується наявність вин­ної лавки. Перепис 1989 року засвідчив проживання в Маріуполі 116 осіб, з яких 97% розмовляли українською, 1,7% – російською, і менше одного відсотка володіли молдавською.

Оце й усе, що вдалося дізнатися, але виручив Бобринецький краєзнавець Георгій Лашкул, з допомогою якого «УЦ» уже в цьому році зробила кілька цікавих матеріалів про Бобринець. Георгій Олексійович, як кажуть, не сходячи з місця, розповів, що Маріуполь – це колишнє Юрашеве, містечко пані Ганни Іванівни Юрашевої, яка володіла приблизно 350 десятинами землі. Оскільки тут кріпацтва не було, їй довелося наймати людей, щоб заселити село та обробляти землі. Село знаходилося якраз на тюркській межі, тобто історичній лінії розмежування українців і тюркських народів, але це не зупинило поміщицю, і вона осадила село по обох берегах річки Гнилий Єланець (татарською – змія). Їй допомагав з людьми власник сусіднього села Ставрівка, майор Ставров, і було це нібито аж у кінці 1790 років! Поміщиця та її нащадки розвинули досить бурхливу діяльність, і головне, що вона зробила, – розбила виноградники, з яких робили унікальне вино. Для його зберігання були збудовані погреби. Георгій Олексійович сказав, що сам блукав руїнами, а ще тут був великий панський будинок з білого каменю. Був тут і водяний млин, і конюшні, розводили волів.

Рід Юрашевих укоренився та процвітав, доки в ХХ столітті не почалися часи змін, у які китайці не рекомендують жити нікому. Поряд з Юрашевим було ще кілька сіл – Калинівка, куди після війни приїхали переселенці з Західної України, а ще – Жахівка, і були ці села через місток чи десяток метрів поряд з Рощахівкою, яка пережила колгоспні часи та Перебудову, а старіші села – ні.

Зараз в Маріуполі залишилося кілька сімей. Свого часу тут жив орденоносець, льотчик-винищувач Анатолій Цимбаліст, який після війни став кравцем і обшивав мешканців Рощахівки і Маріуполя. Він розповідав, що в буремні 20-ті рід Юрашевих розділився за партійною ознакою, хтось став соціалістом-революціонером, хтось представляв Центральну Раду, з-за чого був сімейний конфлікт, який закінчився традиційною драмою тих часів – хтось врятувався за кордоном, а хтось зник у вихорі воєн і пізніших соціальних експериментів більшовиків.

З приводу назви – нічого не знає навіть Георгій Лашкул, лише одне, що назва Маріуполь з’явилася в 70-х роках ХХ століття. Ще одна загадка – чому радянські чиновники вирішили викреслити з історії ім’я поміщиці Юрашевої, але назвали село ще більш «імперським» іменем? До речі, місто Жданов знову стало Маріуполем аж у 1989 році, на хвилі «гласності й відкритості». Ніхто не знає, чому ім’я поміщика Рощахівського в назві сусіднього села залишили, а ім’я Юрашевої – ні, але потрібно відзначити, що після зміни родового імені село швидко занепало, і на сьогодні його майже немає.

Та все ж наші пошуки не були марними, і я отримав телефон місцевого фермера Анатолія Бобуха, який трішки розповів про своє село Маріуполь:

– Зараз це майже однаково – Рощахівка й Маріуполь. Звідки така назва – не знаю, але в мене в документах пишеться: Кіровоградська область, Бобринецький район, село Маріуполь.

– Цікаво, а у вас траплялися ситуації, коли вас приймали за мешканця міста Маріуполя?

– Було колись і таке. Мені ставили антену, кажу адресу: село Маріуполь. А вони думали про місто, поки розібралися, що й до чого, але розібралися, дивувалися. Мій дід, батьки покійні тут жили, і я тут живу, зараз залишилося кілька хат, а колись було величеньке село, ферма була на 300 голів, курятник був, коні, телята, 2,5 тисячі гектарів землі в цьому відділку колгоспу.

– Тобто ваш рід звідси?

– Не зовсім. Коли будувалась Кременчуцька ГЕС, у Черкаській області було село Змагайлівка, поряд Червона Слобода, от коли море затопило, вони звідти й переїхали, викопали землянку в Миколаївській області, потім переїхали сюди, у Кіровоградську область, в Юрашеве.

– А про виноградники, про погреби щось знаєте?

– Тут були в Рощахівці погреби й виноградники теж, але нічого вже немає. Хат у нас, в Маріуполі, є кілька, але в багатьох не живуть. Коли мої батьки померли на Калинівці, хата стоїть порожня. Ця вуличка Маріуполя до Калинівки ближче, там кілька хат стоїть. Коли батько помер, я хотів продати хату (вона на водяному опаленні) за тисячу гривень, щоб люди жили…

– А зараз чим займаєтесь?

– На пенсії, ми займалися землею й зараз займаємось.

Ось така історія народження й зникнення села Маріуполь у степах Бобринеччини. Може, варто навести мости з тезкою, містом Маріуполем, і таким чином може виникнути рятівна зацікавленість?

Фото Світлани Дубчак.