Замість того, щоб полежати перед телевізором

13:16
1307
views

Збираючись до Вербових, які нещодавно посіли перше місце в міському конкурсі з благоустрою (номінація «Приватний сектор Фортечного району Кропивницького»), я трішки непокоївся: а якщо вони виявляться мільйонерами (приміром, власниками маловідомого, але надприбуткового заводу) й ідеальний лад на їхньому подвір’ї – результат щоденних старань наймитів?

З цими думками й постукав у хвіртку їхнього домоволодіння на Лелеківській. Вийшла привітна жінка та, дізнавшись, хто я такий, впустила.

– Ви часом не мільйонери? – запитав, опинившись на просторому подвір’ї, встеленому красивою тротуарною плиткою, з доглянутими клумбами.

– Ага, мільярдери, – засміялася господиня й повела знайомити з чоловіком, який саме відпочивав (діло ввечері було) під навісом поряд з гарним добротним будинком. – Дєдушка, тут до нас з газети.

– Давно тут живете? – починаю розпитувати господаря.

– Вам розказать історію?

– Розказуйте.

І 72-літній пан Микола розповів, як на початку 2000-х вони купили цю ділянку, щоб поставити вулики. Хата тут була, але поганенька – з тих, які називають шевченківськими. А на сарай Вербовий натрапив випадково, у бур’янах.

– Такі чагарники були! Усе бур’яном і кленками поросло. Ми вирубали.

За словами господаря, він спочатку планував тут «невеличкий домик поставити, щоб пасіку доглядати», та згодом замислився: а якщо сюди перебратися зовсім? І вирішив: бути великому дому. Вербові тоді ще мешкали на вулиці Коцюбинського, теж у приватному будинку, але там їм не було де розвернутися – ділянка зовсім невеличка. Будівництво, звісно ж, почалося із земляних робіт, потім заливався фундамент. Дружина, Ольга, про це не відразу й довідалася, бо ходити сюди щодня не було коли – торгувала на ринку.

– Казав, хоче флігель невеличкий поставити. Від людей узнала: трактори ревуть, таке тут робиться! Кажу йому: «Ніколай, що ти там творИш?» А він: «Прийди, подивись». Прийшла, як побачила!..

Будувалися сім років. У перше літо фундамент залили. Готового бетону не купували – дорого ж. Купили бетономішалку. Відсів і щебінь Микола возив з кар’єра власним уазиком («А нащо тратитися на доставку?»). Допомагали син Андрій і зять Славко. Далі Вербовий замовив у Світловодську, на заводі швидкомонтованих будівель, бетонні плити з пінопластовим (для тепла) прошарком. Коли каркас було змонтовано, Микола Вербовий покликав свого друга Павла, щоб той обклав зовні цеглою. За словами Вербового, Павло раніш в міськвиконкомі працював і хворів тоді дуже, та «врачі йому сказали: хочеш ще пожить – занімайся трудовой дєятєльностю, і він став цеглу класти». Вербовим він зробив усе як слід за символічну плату. А дахом Вербовий уже сам займався, бо «всю жизнь связаний з деревом – робив на “Реммебелі” на Балашівці тридцять лєт, начинав ученіком столяра, закончив головним інженером». Були в будівництві й перерви – коли кошти закінчувалися.

– А звідки у вас такі гроші, щоб будуватися?

– Раніше малював, – жартує господар. І веде мене до вуликів. Завдяки пасіці, каже, і побудувалися. А ще рідня підтримувала.

– Я хотів, щоб тут споришик ріс, – каже Вербовий, коли ми повернулися на подвір’я. – А син: який ще споришик! І купив 240 квадратів плитки на 62 тисячі. Син сам і виклав.

Помічаю у відчиненому гаражі «Яву» вишневого кольору – ще у вісімдесяті роки такі вважалися застарілими.

– Їздите?

– Да. І на пасіку, і так люблю їздить. Поліцейські зупиняють, хочуть подивитися. Купив її 1965 року.

– А ви допомагали в будівництві? – звертаюся до Ольги.

– І бетон допомагала колотить, і сарай строїть, і траншею під фундамент гаража копала. Наробилася. Через те ноги й болять.

Говоримо про квіти – тут і петунії, і троянди, і хризантеми, і чорнобривці.

– От якби ви весною чи літом прийшли! Тут все в тюльпанах! Рози цвіли. І клематіс.

– Часний сектор – це робота й робота, – каже Микола.

– Коли ми починали стройку, родичі казали: ви вже в возрастє, нащо воно вам? А дітей же треба піддержать. Ми продали ту усадьбу, де раніше жили, – згадує Ольга.

Перед тим, як попрощатися, питаю у господарів, на що збираються потратити чотири тисячі гривень – нагороду за перемогу в конкурсі. Кажуть, ще не вирішили. Щось мені підказує: гроші підуть винятково на благоустрій.

Наступного дня вирушаю на Хабаровську, 7. Тамтешні жителі перемогли у тому ж конкурсі з благоустрою, але в іншій номінації – «Багатоквартирні будинки». І справді, біля будинку № 7 – гарно та затишно. А квітів стільки! Ще й красивий колодязь є, критий деревом. Мабуть, декоративний. Ловлю себе на думці: чому ж на подвір’ях багатьох інших комунальних будинків Кропивницького не так? Можливо, тут особливі люди живуть?

Василь Болокан, завідуючий будинком, запевняє, що народ тут мешкає звичайний, в основному – працівники та ветерани Інгульської шахти. Є й такі, що роками не платять так звану квартплату. А квітники – то справа рук ентузіастів, які є в кожному під’їзді.

– Це Юра й Люба Гаранчуки , Сергій і Тетяна Лозові, Свєта Бондаренко, Галина Лакуцина, Назаренко, Валя Бардакова, Марта Петрівна Кучеренко. І сапають, і поливають. Замість того, щоб полежати перед телевізором.

Юра й Люба Гаранчуки

– Ми хоч і городські, але тягне до роботи на землі, – каже Юрій Гаранчук. – Люба рози любить. Уже шістдесят штук посадила. Оцей колодязь декоративний я поставив. По Любиному проєкту. Вже другий, бо перший вкрали. Поліцію викликали, та толку…

Винагороду за перемогу в конкурсі – 10 тисяч гривень – мешканці будинку збираються витратити на дитячий майданчик.